28 серпня в їхній родині був особливим днем, свій день ангела святкувала найрідніша матуся. Людмила готувала святковий сніданок. Діти вже прокинулися, чоловік теж, зараз з церкви прийде мама і вони всі разом сядуть снідати.
Незважаючи на те, що у Людмили була чудова сім’я, чоловік Василь і синочок Андрійко, мама для неї залишалася найдорожчою людиною в світі.
Може тому, що залишилися вони рано удвох наодинці. Марія Олександрівна виховувала Людочку сама – чоловік кинув її з малям відразу після народження. Жодного разу після того не з’явився, щоб хоч дочку побачити, не кажучи вже про якусь грошову допомогу.
Марія Олександрівна працювала в школі педагогом, викладала в молодших класах. А ввечері не цуралася і іншої роботи, завжди ходила на якісь підзаробітки, щоб лише донечці нічого не бракувало.
А коли Люда трохи підросла і вступила до університету, Марія Олександрівна, не роздумуючи, подалася до Італії, щоб допомогти дочці. За п’ять років заробила на квартиру, Люда берегла кожну мамину копійку, бо знала, як тяжко мамі вона дається.
Приїхала Марія Олександрівна додому лише один раз – на весілля своєї донечки, і знову повернулася, бо тепер треба було щось і для внуків підзаробити.
Коли вдруге повернулася в Україну на хрестини онука, Людмила благала маму не їхати більше нікуди. Вона добре розуміла, що Марія Олександрівна і так все життя заради неї жила. А вона ж, молода жінка, всього 55 нещодавно виповнилося.
Більше Марія Олександрівна нікуди і не поїхала. Залишилася вдома дочці допомагати, внука няньчити.
Та все частіше стала помічати Людмила сум в очах матері. Причини не розуміла, але відчувала, що щось не дає мамі спокою.
Люда не помилилася, мама знову сьогодні повернулася з церкви сумна, стривожена, видно було, що вона зосереджено думає над чимось. Коли Людмила переконалася, що не помиляється щодо мами, наважилася на серйозну розмову.
– Мамо, ти вже який місяць ходиш сама не своя, бoлить що? Чи, може, образив хто? Кажи, не мовчи, ти ж знаєш, що ти для мене найрідніша.
Марія Олександрівна довго не могла підібрати потрібних слів, а потім, все-таки, сказала, як є:
– Донечко, не суди мене строго, я закохалася. Так сильно, як ніколи в житті. Це дядько Михайло. Він пропонує мені одружитися з ним і переїхати до нього.
Тепер щонеділі, після Служби Божої, чекає відповіді на одне і те ж запитання:
– А що, Маріє, ти прийняла вже рішення. Я ж все життя на тебе чекав. Давай поживемо хоч на старість.
Марія Олександрівна розчулилася до глибини душі, бо не знала, як на це все відреагує її донька:
– І я його дуже сильно люблю, але ж як я тебе залишу.
Людмила обійняла мамусю з такою щирістю і любов’ю:
– Яка ж ти смішна, мамо. Ти не помітила, що я уже зовсім доросла. Ти ж все життя жила заради когось. Ти, як ніхто інший, заслуговуєш на щастя. Погоджуйся, навіть не думай.
Люда побігла до телефону:
– Доброго дня, дядьку Михайле. Запрошуємо вас сьогодні на вечерю.
Дівчина нарешті була щасливою, бо бачила, якою щасливою зробили Марію Олександрівну її слова.
– Дивись, Максимку, – звернулася Людмила до маленького синочка. – Тепер у тебе буде ще й справжній дідусь.
Фото ілюстративне – amurmedia.
