Ще в лютому 2022 року я опинилася в Німеччині з двома маленькими дітьми.

Я ніколи не була за кордоном, а тим паче не мала бажання колись жити там, але життя розпорядилося інакше, на жаль.

Сама я родом з Запоріжжя, у нас ще в перші дні було неспокійно, тому батьки мої, а я розлучена, сказали, щоб я брала дітей і їхала за кордон. Мовляв, тимчасово там поживеш, все заспокоїться і ви повернетеся, а ми залишаємося вдома, будемо чекати тебе з дітьми тут.

Спочатку я навіть сама не могла уявити, наскільки важким буде цей мій шлях. Нам здавалося, що, як тільки ми опинимося в хорошій і економічно стабільній країні, на деякий час, життя наше почне налагоджуватися. Але реальність виявилася зовсім іншою, на жаль.

Ми з дітьми прибули в маленьке містечко в Німеччині, де на той момент вже було ще багато українців.

Часом у мене складалося таке враження, що кожен день – це моя внутрішня боротьба за все. Хоча Німеччина запропонувала нам дах над головою, де ми могли жити з дітьми, і допомогу, все одно мені було дуже складно поміж дуже чужих мені людей.

Тут ми були іноземцями, чужинцями, людьми, які не знали мови, традицій, не розуміли місцевих правил та того, як організовано життя.

Та, попри всі труднощі, я добре знала лише одне: я просто мусила зробити все, щоб мої діти мали хоч якусь стабільність та впевненість у завтрашньому дні.

Перші тижні, проведені мною на чужині, були найважчими для мене. Мало що вдавалося зрозуміти через мовний бар’єр. Житло було у нас дуже маленьке і скромне – маленька кімната в в якомусь трохи занедбаному гуртожитку, куди нас поселили разом з іншими сім’ями.

Відсутність свого маленькогот власного простору стала ще однією проблемою. Всі навколо говорили на своїй мові, і я не могла знайти собі друзів або підтримки. Діти хвилювалися, сумували від незнайомого середовища, не могли спати ночами через гучні звуки та людей. А ще ми всі дуже сумували за своїм домом та рідними людьми.

Я почала плакати. Здавалося, що ось це і є нове життя – моя щоденна боротьба за якесь мінімальне благо для своєї маленької сім’ї.

Але не можна було здаватися. Я почала вчити німецьку мову, намагалася знайти роботу, навіть якщо це означало працювати на неповний день, просто декілька годин. Проте попри всі зусилля, ситуація не ставала легшою.

Рахунки на мінімум – для мене це була важка реальність. Я не могла дозволити собі навіть купити дітям те, що їм справді потрібно – наприклад, новий зимовий одяг. Але, дякуючи добрим людям, які нам приносили одяг, я могла вибрати для нас все необхідне просто серед тих ношених чужими людьми речей.

І хоча я отримувала фінансову допомогу від уряду, її було недостатньо для нормального життя. Часом виникало відчуття, що я просто не справляюся з усім цим.

Але найгірше серед усієї цієї метушні було те, що я відчувала себе дуже самотньою. Жодної підтримки з дому.

Всі рідні вдома переживали свої труднощі, їм ще важче вдома було, тому я дуже добре розумію їх стан, а сама не мала зовсім ресурсу, щоб підтримати їх в непростий час. І я не могла допомогти їм, особливо, що теж засмучувало мене.

Моя родина дуже ображалася на мене за те, що я залишила їх, а потім обурювалася через те, що я не можу повернутися або надіслати їм гроші, про які вони постійно просили. Мама й тато дуже добре знали, як мені важко на чужині, ми з ними часто спілкувалися, тому вони дуже шкодували мене, але просили залишитися поки в Німеччині, казали, що повертатися ще рано.

А от родина, наслухавшись того, що в Німеччині дають гарну допомогу, думали, що я шикую тут і часто могли мені просто телефонувати і просили допомогти, а іноді – й гроші.

Я намагалася пояснити, як важко мені, що я буквально живу на останні гроші, але вони не розуміли. “Ти в Німеччині зараз, тобі ж там легше та спокійніше живеться!” – писали вони мені.

Вони не бачили моїх ночей без сну, не знали про всі труднощі, через які я проходжу, щоб просто забезпечити базові потреби моїх дітей. Я не мала навіть часу для себе.

І хоча мене часто критикували рідні люди, я розуміла, не ображалася на них, бо знала, що їм вдома ще важче.

Та вони не могли зрозуміти, що, живучи в Німеччині, я, насправді, дуже втомлена цим життям і понад усе мрію, повернутися додому з дітьми, адже не хочу залишатися тут і жити в майбутньому – тут все чуже, не моє. Бо як би там не було, я залишалася чужою в чужій країні.

Минуло кілька місяців, і з часом ситуація трохи полегшилася. Я знайшла стабільну роботу на пів дня – прибиральницею в великому готелі.

Зарплата була не велика там, але принаймні я могла оплатити оренду та їжу. Я почала відчувати, що хоча б частково справи налагодилися.

Діти адаптувалися до нової школи, хоча спочатку було важко, адже порозумітися їм з іншими дітками теж було непросто, так, як мова важка і знали вони її погано.

Але тоді почалися нові труднощі для мене. Родичі з України, які залишалися вдома, почали активно просити мене про допомогу. Я розуміла, що вони всі в непростій ситуації, і що кожен з них хоче для себе і дітей кращого життя.

Але в той момент я просто не мала змоги допомогти. Я не могла відправити їм гроші, бо сама ледве зводила кінці з кінцями. Але вони не розуміли цього чомусь, на жаль.

Вони ображалися, що я “забула” про них, що живу в Німеччині, де, мовляв, “все є”, а не можу навіть сотню євро якусь їм надіслати надіслати.

Поступово родина почала мені казати: “Якщо ти не можеш допомогти нам грошима, хоча б надішли нам якісь продукти”.

Я відповідала, що, на жаль, зараз навіть їжу на мене і дітей не дуже вистачає, і що я сама потребую підтримки. Але вони не чули мене, вважали, що я просто не хочу їм допомагати.

Ця неприязнь від, здавалося б, рідних людей забирали в мене останні сили. Я відчувала, як між нами виникає висока стіна. З одного боку – моя родина, яка переживає важкі часи, з іншого – я, яка не може допомогти, тому що сама, як і всі, потребує підтримки.

Часом я лягала вночі і думала: чому все так зараз? Чому я не можу допомогти тим, кого люблю? Чому я опинилася в такій ситуації, коли навіть елементарні базові потреби для моєї сім’ї стають викликом?

Але, не дивлячись на все, я знала, що продовжувати потрібно, що я не можу опустити руки. Адже я не одна. Мої діти поряд, і вони потребують моєї допомоги і підтримки і зараз лише від мене одної залежить їх майбутнє життя.

Тепер, коли я стала трохи більш впевненою в своїх силах, родичі знову почали просити, щоб я допомогла їм влаштуватися в Німеччині.

Я розуміла їх бажання, адже в Запоріжжі у нас зовсім неспокій зараз і оптимізму поки не бачу, і вони хочуть теж для своїх дітей хорошого життя і, хоча б тимчасово, виїхати.

Та я пояснюю їм, що тут не все так просто, як їм здається, я не можу, особливо, їм допомогти, лише можу просто дати міста де ще приймають українців, можу проконсультувати, допомогти трішки оформити документи, бо краще вже мову знаю.

Але це не дуже допоможе їм, така тут система, що потрібно самому пройти цей нелегкий шлях. Та родина ображається і думає, що я просто зовсім не хочу їм допомогти і все, адже якби мені було тут так погано, як я говорю їм, то я б вже давно повернулася в Україну, як багато інших людей.

Я вже настільки втомилася від тих докорів, що намагаюся відмежовуватися від цих людей, адже це мені коштує багато сил і енергії, щось їм доводити і пояснювати.

Я розумію, що моя перша відповідальність – це мої діти і їх майбутнє. Але інколи, коли відчуваю їхнє розчарування і мені шкода рідних людей, я все одно сумую за ними і за домівкою, думаючи, як було б добре мати можливість допомогти усім своїм близьким, бути з ними зараз поруч.

Але чим я можу їм допомогти? Чому вони мене не розуміють? Як мені правильно вчинити, щоб рідним мені людям жилося легше?

Фото ілюстративне.