Хочу щиро зізнатися тобі, що ось останнім часом ми з чоловіком так хочемо другу дитину, що й описати не можливо, просто мріємо ще стати батьками, ми завжди мріяли про двох діток, ще як тільки одружилися і стали жити разом вже такі плани на майбутнє життя будували, – якось поділилася зі мною моя колишня однокласниця Марина. – Я так люблю маленьких діток, зараз в усіх моїх знайомих мами молоді з колясками ходять. У подруги дитятко нещодавно з’явилося на світ, я тепер від неї не виходжу. Такий милий малюк у неї, гарненький, цікаво все йому, дивується всьому. Дуже хочеться свого такого ж. Але, на жаль, це неможливо зараз і ми з чоловіком це добре таки розуміємо.
– Чому неможливо, хіба це зараз проблема для вас обох? У тебе є квартира хороша, велика, простора, чоловіка маєш теж дуже чудового, він щира людина, робота з гарною зарплатнею, хороший дохід і у чоловіка твого. Першій дитині 7 років, вже підріс, буде трохи легше вам вже з другим дитятком. Напевно теж радий буде малюкові, раз з тобою мріяв про це. Тобі всього 35 років. Якраз найкращий вік для материнства! Кому взагалі і мати дітей тоді, якщо не вам з вашими теплими стосунками та гарним рівнем життя? Тим більше, якщо обоє хочете дитини. Все у ваших руках, у вас все дуже добре, – заспокоїла я свою куму.
– Ну як зараз нам мати ще одну дитину, якщо у мене батьки на руках, а ще чоловікова мати і бабуся, якій 84 роки?
– Ти дивися. І що вони у тебе прямо на руках, лише на тобі одній, отак ти сама дбаєш про них весь час? Ну бабуся добре, а батьки хіба вже потребують постійної допомоги? Вони ж начебто не старі зовсім ще?
– Ну не зовсім старі, якщо можна так сказати, але й не молоді вже. Розумієш? Вони у нас вже пенсіонери. Постійно щось треба, самопочуття вже не те, що раніше, потребують постійної нашої уваги і допомоги в усьому.
На дачу їх то відвези, то привези, навчи нову пральну включати, продукти щотижня достав додому до них. А то ж вони – як діти малі вже зараз у нас. Трохи не догляду, у них там знову комусь недобре, мчимо обоє з чоловіком на дачу в ніч – опівночі, фахівців викликати, щоб приїхали і подивилися їх.
Влітку мати мого чоловіка Василя в стаціонарі більше місяця була, ми хвилювалися, фахівців шукали різних, випитували поради у всіх, відпустку брала я сама на довгий час. А під кінець відпустки ще й бабуся в стаціонар попала – ось це був справжній клопіт для мене, я тобі скажу, в дві палати в різні кінці міста їздити щодня, за першої потреби і поклику, то дуже нелегко, хочу тобі сказати.
Я так тоді втомилася, правду кажучи. А якби у мене в цей час був не один порівняно великий школяр, а ще й немовля на руках, навіть не знаю, що я робила б і як з усім впоралася б.
– По-моєму, ти трохи перебільшуєш в цьому, якщо чесно, в усіх людей нашого віку батьки вже немолоді і бабусі з дідусями є, за якими догляд потрібний, але дітей люди мають по двоє і по троє, на стареньких, особливо, ніхто й не звертає увагу. Це ж не кожен день таке, що всі по різних палатах?
– Так як не кожен день? Постійно щось, як не одне, то інше, але клопоти ми постійно з ними усіма маємо добрі. Тепер потрібно батька на обстеження везти, а цього ніхто крім мене не зробить, давно пора перевірити, а він у нас така людина, що там ось саме його вмовляти потрібно, за руку, з умовляннями та з пританцьовуванням.
Він сам не піде він нікуди і ніколи. Це значить мені знову не тільки шукати хороших фахівців для нього, записуватися, платити, але і відпрошуватися з роботи. Ось тому і не народжуємо. Яке може бути немовля, коли четверо людей похилого віку на тобі та на твоїх плечах? А вони таки не молодіють, а з кожним днем потребують все більше уваги, і ми з чоловіком з кожним днем старіємо все більше і більше.
А я свою колишню однокласницю не розумію зовсім, щоб вона мені не говорила там, якщо чесно, немає чого над батьками так клопотатися, адже вони ще самі можуть про себе цілком подбати, а жити і своїм життям. Поки молоді, треба радіти життю, а за бабусею, нехай батьки самі дивляться, а не все на руках Марини.
Марина не встигне зоглядітися, як молоді роки швидко минуть у них з чоловіком і вона сама скоро стане пенсіонеркою. Я не вважаю, що батьків потрібно доглядати 20-30 років, адже часу для себе не вистачить. Коли ж тоді жити своїм життям?
Я вважаю, що присвячувати себе батькам, які ще якось самі собі можуть дати раду, не потрібно, бо так сама швидко зістарієшся і не помітиш, як життя швидко минуло.
Хто більше винен у таких ситуаціях: діти, які дуже опікуються своїми батьками або люди похилого віку, які все звалили на своїх дітей і не дають їм спокійно жити, а хочуть лише, щоб про них гарно турбувалися? Невже Марина правильно робить?
Фото ілюстративне.
