Долю мою аж ніяк легкою не назвеш, але людина все може витримати, і я тому яскравий приклад.
Народилася я в дуже бідній сім’ї, ми жили настільки скромно, що часом у нас з їжі був один лише хліб.
Тато мій нас залишив, коли я ще дитиною була. А мама після того хворіти почала, і злягла. То ж мені довелося дуже рано подорослішати.
Я хотіла в інститут поступати, але поїхати в місто, і залишити маму одну я не могла.
Одна в мене радість була – Василь, в якого я закохалася. Ми зустрічалися рік, він обіцяв зі мною одружитися, але потім моя сусідка Віра дорогу мені перейшла.
Вона була багатшою нареченою, ніж я. І батьки Василя настояли на тому, щоб він сватався до Віри, а не до мене.
Я дуже важко пережила їхнє весілля, думала, що на цьому моє життя і закінчилося.
З села поїхати я не могла через маму, то ж мені доводилося щодня дивитися на їхнє щастя, бо жили вони по-сусідству.
Коли моєї мами не стало, мені було 30 років. Після цього я твердо вирішила, що поїду в світ за очі, аби лише забути все, що зі мною сталося.
Освіти у мене не було, то ж єдиним виходом для себе я бачила заробітки в Італії.
Спочатку я доглядала літніх італійців, потім прибирала. Грошей трохи заробила, вирішила, що на квартиру буду собі заробляти, щоб в село не повертатися.
Але з часом в Італії у мене і особисте життя налагодилося, я і сама навіть не сподівалася, що воно так все складеться.
Маріо пропонував мені не раз заміж за нього виходити, але я не знаю, чи варто погоджуватися. Ми живемо разом, і мені цього вистачає.
В липні я додому приїхала, вперше за багато років. І була здивована тим, що побачила.
Сусідка Віра мене зустріла, як сестру рідну, і стала пробачення в мене просити. У них з Василем троє діток, а життя ніяк не складається.
Василь у чарку заглядає, не цікавиться сім’єю зовсім.
– Правду кажуть, що на чужому нещасті свого щастя не побудуєш, – стала плакати Віра. – Василь тебе забути не може, а зі мною із жалості живе.
Василя я теж побачила, ми з ним на вулиці випадково зустрілися, він не дуже тверезий грошей просив йому позичити.
Глянула я на нього, і подякувала долі, що все склалося саме так.
На наступний день я пішла до Віри, дала їй гроші, щоб вона дітям цукерки купила.
Сама в Італію до Маріо повертаюся. Хто зна, може я ще і заміж вийду, бо своє минуле я нарешті відпустила.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.