Пів року я жила в Канаді. Поїхала туди, так як вважала, що там матиму шанс добре влаштувати своє життя, адже мова про цю країну йшла давно.
Багато українців намагалися потрапити туди, адже там гарно дуже, великі перспективи, заможне життя, та й сина свого хотіла влаштувати у гарне життя.
Ми з чоловіком живемо в невеличкому містечку, я залишилася без роботи, працював лише він, а я вирішила зробити собі і дитині візу і поїхати в Канаду, скористатися можливістю, адже ця країна давала гарні можливості для українців.
Я сподівалася, що коли буде дозвіл і чоловіка забрати до себе, а як не сподобається, то повернемося, адже втрачати особливо нічого нам.
Коли візи були готові, ми з сином поїхали.
Грошей на дорогу пішло дуже багато, добиралися важко, але згадувати зараз про це не хочеться, та й тоді я не, особливо, думала про це, адже їхала туди за своєю мрією і перспективою покращити життя.
Далі скажу в двох словах, щоб довго не розповідати: прибули ми в аеропорт, до нас підійшли волонтери, допомогли з багажем, документами, нагодували і дали адресу, де ми тимчасово будемо проживати, а потім ще й добрі люди допомогли нам дістатися туди.
Тоді я вперше зрозуміла, що непросто їхати в чужу країну, коли нікого зі знайомих у тебе немає.
Загалом якось в той день, коли я зрозуміла, що нас відвезли ледь не в якесь село, мені було трохи важко, я аж розплакалася.
Не таю я уявляла Канаду і наше життя в ній.
Та поруч були українці, на той час, які нас розуміли і підтримали. Були мами з дітьми зі сходу та півдня України, у яких дійсно скрутна ситуація дуже, хтось вже й не мав куди повертатися, тому я взяла свої почуття в руки, і більше не сумувала, адже розуміла, що не маю права на це, адже у людей більша скрута.
Згодом син там пішов в школу, йому подобалося, він у мене непогано знає англійську мову, сприймав це за подорож. А мені було трохи складніше, та я з жінками влаштувалися на працювати на місцевий склад.
Платили нам не дуже багато, але з роботою, можна сказати, нам пощастило, що ми працювали на місці.
В Канаді у маленьких містечках дуже мало транспорту, ходить рідко, майже у всіх є автомобіль, адже без нього ніяк.
А я їздити на авто не вмію, тому цей варіант не для мене зовсім.
Загалом я стала трохи грошей відкладати, щоб, коли повернулися в Україну, мали якісь заощадження, це б нам полегшало життя.
Вдома у мене ще мама залишилася, вона живе в нашому містечку, має свою окрему квартиру. Сестра декілька місяців тому розлучилася, приїхала до мами з двома дітьми, відтоді мама спокою зовсім немає, адже в усьому допомагає Світлані.
То за дітьми дивиться, поки вона на роботі, то їсти готує, а зараз навіть частину пенсії віддає, бо діти до школи збиралися, а сестрі грошей не вистачало.
Я кажу їй – подавай на аліменти, а вона не хоче, гординя у неї якась, каже нічого від нього не треба мені і знати його не хочу. Але гроші у мами брати гордині немає?
В Канаді, загалом, нам не сподобалося дуже, нема ніде кращого, як вдома. З зароблених грошей велику частину витратили на квитки на літак додому, а в вересні син мій вже в школу українську пішов.
Я вирішила мамі подарунок зробити, хоча грошей багато не заробила, але шкода стало її, вона так втомилася з дітьми та онуками.
Я купила путівку в санаторій для неї, і сказала, що на автовокзал в той день сама відвезу, вона щоб просто речі склала.
Приїжджаю в той день, а вона сидить і не збирається нікуди, лише здивувалася, що я приїхала і сказала, що забула попередити мене, що вона нікуди не поїде, бо путівку її подруга відкупила, вона поїхала. А мама вирішила вдома залишитися, ті гроші краще віддати Світлані, бо їй зовсім не вистачає зараз грошей на дітей.
Я дуже образилася на маму.
А вона зателефонувала мені і каже, що я не права, бо я їй ці гроші віддала, а вона вчинила, як хотіла з ними. І додала:
– Доню, не ображайся на мене, якби у тебе грошей не було б, я б так саме вчинила, я б останнє тобі віддала, адже ти дитина моя.
Але хіба вона вірно вчинила?
Фото ілюстративне.