Коли моя єдина дочка вийшла заміж, я неабияк раділа, бо зять прийшов до нас дуже хазяйновитий.
Степан відразу захотів будуватися, почав все робити, але грошей на будівництво не вистачало.
Спочатку я раділа, що зять почав щось робити, але коли під зиму через брак коштів роботи зупинилися, і у нас просто був напіврозвалений будинок, мені вже було не до радості.
Стала я тоді зятю говорити, щоб він думав, звідки гроші брати, бо йдуть холоди, і треба щось вирішувати.
А він і вирішив – сказав, щоб я збиралася, і в Італію їхала.
В приклад навів мені багато односельчанок, які поїхали, щоб дітям допомогти.
Нікуди я їхати не хотіла, в мене і планів таких ніколи не було, але зять так наполегливо працював в цьому напрямку, що вже через місяць я була в Римі.
Він і дорогу оплатив, і знайшов жінку, яка мене там зустріне.
А від мене вимагалося лише одне – працювати і чемно щомісяця висилати гроші.
Зять обіцяв, що таку цукерочку з моєї хати зробить, що я приїду і не впізнаю.
Я стала працювати баданте, доглядала одну літню італійку.
Якось я розповіла їй свою історію, а вона мені дала мудру пораду – раз я уже тут, то працювати, але для себе.
Ребекка мені заборонила висилати гроші зятю, сказала, що він молодий, нехай сам працює.
Я тоді її не послухала, мені дочку шкода було, тому я висилала всі гроші додому, а зять будувався.
Через 7 років мій будинок було не впізнати – зять і справді постарався.
Приїхала я додому, а він став говорити, щоб я будинок на нього переписувала, бо після всього, що він тут зробив, він має себе господарем почувати.
Найприкріше, що за цей час, поки мене не було вдома, дочка повністю стала на сторону свого чоловіка.
Тому вона його теж підтримала, і стала мені говорити, що треба йти до нотаріуса.
І тут я вирішила зробити їм сюрприз, якого вони від мене точно не чекали.
Справа в тому, що останніх кілька років я переписувалася з одним чоловіком з нашого села, Василь мій ровесник, він, як і я, давно живе сам, без пари.
Василь зробив мені пропозицію, просить, щоб я більше нікуди не їхала. Кличе мене до себе, у нього теж непоганий будинок, але там живе його дочка.
То ж я вирішила, що приведу Василя до себе додому, будинок у мене на два поверхи, місця вистачить усім!
Зять з дочкою вже кілька днів зі мною не розмовляють, хочуть, щоб я передумала, кажуть, що я не маю права нікого до них додому приводити.
Але я їм нагадала, що не до них, а до себе, бо будинок досі належить мені, і я теж маю право на щастя!
Ну хіба ні?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
