Мені здається, свекруха вважає нас із чоловіком якоюсь худобою, яка має жерти все, до чого дотягнеться. Тому постійно і втюхувала нам свої огірки-переростки.
Це з боку виглядає цілком безневинно. Подумаєш, ну всучили тобі великі огірки, то в чому проблема? Викинь і по всьому. Так ні ж, вона потім звіт питає, що ми з її подарунком зробили! Прямо так і дзвонить у середу ввечері: «Анечко, ну як там мої огірочки? Мабуть, салатик зі сметанкою зробили? Коля ж так любить!» І спробуй скажи, що вони відправилися в сміттєвий бак — образ до кінця п’ятирічки не оберешся.
Я взагалі не розумію, як можна перерощувати огірки до такого стану. Там реально величезні кабани, жовтуваті, товстошкірі, їх тільки на насіння вже пускати. Причому свекруха, Марина Петрівна, на город може виходити щодня — вона живе у своєму будинку на околиці міста, у неї ділянка прямо на задньому дворі. Вийшла в халаті, зробила три кроки — і ось грядка. Уже раз на день можна сходити й перевірити, чи є стиглі огірки. Це ж не якесь тридев’яте царство.
Але кожен наш приїзд на вихідні перетворювався на якийсь ритуал передачі «гуманітарної допомоги».
— Анечко, Колю, йдіть сюди! — лунав гучний голос Марини Петрівни з веранди. — Я вам тут гостинців зібрала. Своє, домашнє, без хімії!
Ми з чоловіком покірно заходили на веранду. На дерев’яному столі стояв величезний пластиковий таз. А в ньому… мамо рідна. Десятки два гігантів. Вони виглядали так, ніби їх годували гормонами росту для важкоатлетів.
— Мам, ну знову? — зітхав Коля, переминаючись із ноги на ногу. — Навіщо нам стільки? Ми вдвох живемо, нам не з’їсти.
— Як це навіщо? — щиро обурювалася свекруха, сплескуючи руками. — Це ж вітаміни! Зараз самий сезон. У магазині ж мабуть одну пластмасу купуєте, а тут соковиті, грунтові!
Або ж вона просто всі хороші, маленькі, хрусткі пускає в діло — маринує собі в акуратні баночки, а нам віддає цих кабанів-переростків. Точніше, старалася віддати. Але ми регулярно від цієї честі відмовлялися, вигадуючи різні приводи. То у нас холодильник забитий, то ми на дієті, то взагалі їдемо у відрядження.
Бо я геть не уявляла, куди їх можна подіти. Вони вже не хрутять, шкура дубова, всередині величезне насіння, яке ще хрін прожуєш, та й смакові якості залишали бажати кращого — трава травою, ще й гіркнуть частенько. Ну, і навіщо мені цей головний біль? Я якось спробувала один такий почистити й порізати. Поки докопалася до м’якоті, зрізавши сантиметровий шар шкірки, всередині залишився якийсь водянистий слиз із насінням розміром з кавунове. Викинула зрештою.
Три роки ми терпіли цю партизанську війну. Коля намагався тихцем викладати ці огірки назад у сарай, я намагалася делікатно переводити тему на її прекрасні квіти, але Марина Петрівна була кременем. Якщо вона вирішила нас «збагатити» врожаєм, порятунку не було.
Того задушливого липневого дня у мене, чесно кажучи, і так настрій був не дуже. На роботі завал, кондиціонер удома зламався, а тут ще й обов’язковий візит до батьків чоловіка. І знову цей таз на веранді.
— Ось, Анечко, спеціально для вас пильнувала, — з гордістю заявила свекруха, викочуючи на стіл чергового зеленого монстра розміром з мою руку від ліктя до зап’ястя. — Беріть, свіженькі!
Я глибоко зітхнула, намагаючись зберігати спокій.
— Марино Петрівно, дякую, звісно, за турботу. Але ми не візьмемо.
Свекруха завмерла. Її брови повільно поповзли вгору.
— Це ще чому? Свої огірки, з грядки! Люди гроші витрачають, на базарі купують, а вам безкоштовно дають, і ви носа відвертаєте?
Я вирішила, що пора розставити крапки над «і». Я якось прямо запитала, намагаючись говорити максимально спокійним голосом:
— А що мені з ними робити, Марино Петрівно? Вот ви самі подумайте. У звичайний салат їх не поріжеш — вони жорсткі й несмачні. У нормальну засолку теж не пустиш, вони в банку просто не пролізуть, та й я взагалі більше люблю корнішони маринувати, щоб маленькі, міцненькі були. Худоби, якій можна було б віддати ці огірки на корм, у нас теж немає, ми взагалі в квартирі на дев’ятому поверсі живемо. Куди мені їх?
Свекруха подивилася на мене своїм фірмовим єхидним поглядом, примружилася, склала руки на грудях і уїдливо заявила:
— Ну знаєте що, Анечко… У хорошої господині на будь-який продукт знайдеться застосування. З таких огірків і ікру роблять, і тушкують їх із м’ясом, і в розсольник труть. Просто лінуватися не треба. Було б бажання готувати.
Ось тут у мене всередині щось клацнуло. Ця манера читати нотації та натякати на мою кулінарну недолугість уже сиділа мені в печінках. Я не змогла промовчати й відповіла прямо в її ж тоні, з такою ж милою, але крижаною посмішкою:
— Ви знаєте, Марино Петрівно, а у хорошої господині огірки на грядках так безбожно не переростають. Хороша господиня їх вчасно збирає, поки вони маленькі й ніжні.
І в чому я не права? Я чудово вмію готувати, чоловік завжди ситий і задоволений, мої пироги його друзі хвалять. Але я звикла готувати з нормальних, якісних продуктів, а не з цієї зіпсованої фіговини, яку треба рятувати за допомогою кулінарних танців із бубнами.
Після моїх слів свекруху аж перекосило. Обличчя в неї пішло червоними плямами, повітря в груди вона набрала, ніби збиралася заспівати оперну арію. Вона закричала так, що, по-моєму, птахи у дворі з дерев злетіли:
— Та як ти смієш?! Та що ти собі дозволяєш, шмаркачко! Прийшла в мій дім, на моєму городі мене ж дорікаєш! Колю! Ти чуєш, як твоя дружина зі мною розмовляє?! Невдячна! Я до них з усією душею, спину на цих грядках гну, а вона мені тут виговорює! Я не потерплю, щоб мене якась пігалиця ображала!
Коля вискочив із хати, блідий, почав намагатися всіх заспокоїти, але куди там. Марина Петрівна розпалювалася все сильніше, пригадуючи мені й мою міську прописку, і те, що я супи варю без засмажки, і взагалі «не пара її синочку».
Але мені не було соромно. Абсолютно. Навпаки, я відчувала якесь дивне полегшення. Нарешті маски було скинуто.
Я не пам’ятаю жодного випадку, щоб свекруха віддала нам дійсно хороші, маленькі огірки. Вони завжди були переростками, просто якийсь більший, якийсь трохи менший. І щось я не бачила, щоб вона сама у своєму будинку з них хоч раз щось готувала. На її столі завжди стояли акуратні покупні помідорчики або її власні, але маленькі огіркові кружальця. Куди дівалися гіганти, якщо ми їх не забирали? Думаю, в ту саму компостну яму. Але визнати це — означало втратити корону «великої благодійниці».
Ці репліки про її власну кулінарію я, звісно, вже залишила при собі. Свекруха так кричала й хапалася за серце, що я чисто по-людськи побоялася, як би у неї від напруги якась судинка в мозку не лопнула. Ми просто мовчки забрали сумки, сіли в машину й поїхали.
Ми після цього скандалу майже рік не спілкувалися. Коля, звісно, дзвонив матері, вітав зі святами, іноді заїжджав один на пів години завезти ліки чи продукти, але тему городу і мене вони обходили десятою дорогою. Я зітхнула з полегшенням. Жодних тазів, жодних звітів, жодних дорікань. У магазинах біля дому цілий рік продавалися чудові гладенькі огірочки, з яких виходив прекрасний салат.
Але час іде, гострі кути стираються. Ближче до наступного літа Марина Петрівна почала через Колю передавати мені вітання. То рецепт пирога скине, то запитає, як моє здоров’я. Чоловік ходив сяючий: «Ань, ну помиріться, мама ж старіє, вона не зі зла». Я погодилася. Зрештою, худий мир кращий за добру сварку.
І ось, липень, ми знову на дачі. Симо в альтанці, п’ємо чай. Все так чинно, благородно. Я навіть розслабилася. І тут Марина Петрівна підводиться, іде в хату й повертається… правильно, з важким пакетом.
З року в рік одне й те саме! У мене всередині аж зареготав якийсь злий бісик.
— Ось, тримайте, — каже свекруха, ставлячи пакет на лаву.
Я заглядаю всередину. На мене переможно дивляться три величезні зелені снаряди. Вони були настільки старими, що шкура вже подекуди почала жовтіти.
Свекруха подивилася на мене ще так єхидненько, з прищуром, чи то нариваючись на повторний скандал і перевіряючи мої кордони, чи то ще з якихось своїх психологічних причин. Мовляв, ну давай, дівчинко, скажи знову, що я погана господиня, порепетуємо.
Але цього разу я вирішила вчинити розумніше. Скандалити — це витрачати свої нерви. Виправдовуватися — слабкість. Треба було міняти тактику.
— Ой, Марино Петрівно! — сплеснула я руками, зобразивши на обличчі крайній ступінь захвату. — Яка краса! Огірочки! Величезне вам дякую!
Свекруха аж розгубилася. На її обличчі промайнуло явне здивування. Вона ж чекала опору або кислої міни.
— Та… ось… вродили, — пробурмотіла вона. — Ви це… приготуйте щось.
— Обов’язково! Навіть не сумнівайтеся, все піде в діло, до єдиного грама! — щебетала я, зав’язуючи пакет.
Чоловік подивився на мене з підозрою, але змовчав.
Вдома я розклала цих монстрів на кухонному столі. Їсти це було по-раніше неможливо. Але у мене визрів геніальний план.
Я із задоволенням забираю у свекрухи її дари, а вдома роблю з них різні маски для обличчя, шиї та всього тіла. Це на смак огірки вже не фонтан, але інші свої, природні властивості вони ж зберігають! У них купа вологи, вітамінів та мікроелементів. Для шкіри — саме те.
Я підійшла до процесу з розмахом алхіміка. Купила блендер потужніший. Першого «кабана» я очистила від жорсткої шкірки, розрізала, вишкребла ложкою насіння, а соковиту м’якоть перетворила на однорідне пюре.
Намішала цю кашу з огірків із жирним домашнім кефіром і краплею оливкової олії — вийшла просто бомбічна маска для тіла. Ми якраз повернулися з пляжу, плечі злегка пощипувало. Я намазалася цією сумішшю з ніг до голови. Яке ж це було блаженство! Шкіра миттєво охолола, зійшло почервоніння. Чудовий засіб від сонячних опіків, для літа саме те.
Для обличчя я вигадала інший рецепт. Огірковий м’якуш збила з вівсяним борошном і ложкою меду. Ефект перевершив усі сподівання — шкіра стала м’якою, освіженою, матовою.
Наступну партію огірків я пустила на сік, розлила його у формочки для льоду й заморозила. Тепер щоранку я протирала обличчя огірковим кубиком льоду. Набряки зникали за п’ять хвилин, колір обличчя став як у порцелянової лялечки.
А руки? Моя вічна проблема — суха шкіра навколо нігтів. Я стала робити ванночки та маски: намазала руки товстим шаром суміші з тертого огірка, яєчного білка та ложки меду, зверху одягла поліетиленові рукавички й посиділа так двадцять хвилин. Чудовий результат! Шкіру більше не тягне, вона не сохне, навіть кремом після миття посуду можна не користуватися.
Коля спочатку крутив пальцем біля скроні, коли бачив мене в зеленій рідині та з огірками на очах.
— Ань, ти схожа на Шрека, який об’ївся меду, — сміявся він.
— Цить, чоловіче, я економлю сімейний бюджет і використовую мамині дари за прямим призначенням! — авторитетно заявляла я.
Найцікавіше почалося тоді, коли Марина Петрівна вирішила перевірити результати. За тиждень вона зателефонувала.
— Анечко, ну як там огірки? Не пропали? Що приготувала?
Я вивела дзвінок на гучний зв’язок, щоб Коля чув.
— Що ви, Марино Петрівно! — заговорила я найсолодшим голосом, на який тільки була здатна. — Яке «пропали»! Це просто диво, а не огірки! Я їх усі на себе звела. На обличчя, на тіло, на руки. Ви подивіться, яка у ваших огірків енергетика! У мене шкіра тепер як шовк. У них же соку стільки, скільки в маленьких ніколи не буде! Прямо еліксир молодості. Коля в захваті!
На тому кінці дроту запала важка мовчанка. Мабуть, свекруха намагалася переварити інформацію. Напевно, вона уявляла, як я мучуся, перекручуючи ці нещасні переростки на ікру чи давлюся ними в салаті, а тут — спа-салон на дому.
— Он воно як… — нарешті видавила вона. — На обличчя, значить… Ну-ну.
Через вихідні ми знову приїхали в гості. Я спеціально не наносила тональний крем, щоб продемонструвати своє «огіркове сяйво».
— Марино Петрівно, здрастуйте! — з порога заявила я, підставляючи обличчя під сонячні промені. — Ну як я вам? Це все завдяки вашому врожаю! Жду не дочекаюся нової порції. У мене якраз лід огірковий закінчився, і для волосся хочу маску спробувати з огірковим соком і жовтком. Є ще кабанчики?
Свекруха подивилася на мене якось похмуро, як на божевільну.
— Ні, Аню. Сьогодні огірків немає. Не виросли ще.
— Як не виросли? — здивувалася я, заглядаючи їй за спину. — І на грядках немає?
— Немає, кажу ж. Посохли, мабуть. Або сорт такий, — відрізала вона і швидко пішла в хату.
Так ось, тепер я взагалі не відмовляюся від дарів свекрухи. Тільки з кожним тижнем Марина Петрівна щось усе рідше й рідше пропонує нам свої овочі. Словно у неї різко, в один момент наступило просвітлення, і вона якимось дивним чином перестала «упускати» огірки на грядках.
Більше того, Коля нещодавно заходив до неї без мене і привіз… пакетик. Знаєте, що там було? Маленькі, пухирчасті, хрусткі корнішони! Один в один! Рівненькі, акуратні, як із картинки журналу по садівництву.
— Мама сказала, це вам на салат, — розгублено посміхаючись, передав чоловік.
Я сиділа на кухні, дивилася на ці ідеальні огірочки й посміхалася. Перерослих гігантів у свекрухи якось різко поменшало. Просто якесь необ’ясниме агрономічне диво сталося на її задньому дворі. Як тільки продукт перестав бути знаряддям кулінарних тортур і перетворився на джерело мого задоволення та краси, він одразу ж зник із раціону «допомоги».
Не розумію, навіщо вона взагалі від початку затівала цю гру стільки років? Чого хотіла досягти? Напевно, їй просто подобалося відчувати свою владу, підсвідомо тикати мене носом у те, що я «міська панянка», яка не вміє цінувати важку селянську працю й переробляти відходи. А може, їй так було легше потім розповідати своїм подругам-сусідкам на лавочці: «Ой, та я цих молодих повністю забезпечую! Щотижня їм сумками овочі вожу, пропадуть вони там без мене зі своїми магазинами!»
Я досі не розумію цю жінку до кінця. Але тактика «вичави користь із того, чим у тебе кидають» спрацювала на всі сто відсотків. Конфлікт вичерпано, огірки тепер нормальні, шкіра в чудовому стані.
Подивимося, звісно, що вона на наступному етапі буде нам втюхувати, адже скоро поспіють середні та пізні овочі. Гнилі помідори, з яких «вийде чудовий домашній томат, якщо вирізати гниль»? Чи червиві яблука для «дуже корисного» компоту? Я вже морально готуюся шукати рецепти томатних пілінгів та яблучних масок для волосся.
А як ви справляєтеся з такою «токсичною благодійністю» родичів? Чи варто терпіти й посміхатися, чи треба одразу жорстко ставити рамки, навіть якщо це призведе до війни на цілий рік? Діліться своїми історіями в коментарях, дуже цікаво почитати, у кого які «огірки» в родині водяться!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
