Стрілки годинника вперто рухалися вперед, я поглядала то на годинник, то на телефон, але жодної звісточки від дітей не було. І старший син Іван, і донька Оленка обіцяли, що зайдуть до мами ввечері провести старий рік.
В десятій годині вечора я зрозуміла, що ніхто до мене не прийде. А я приготувала і дітям, і внукам подарунки. Доньці і сину поклала в конверт по 500 євро, а внукам накупила різних смаколиків. Заради них я приїхала з Італії, щоб в цей святковий час побути з рідними людьми.
В Італії я вже 10 років, за цей час обом дітям купила по квартирі. А вони замість того, щоб дякую сказати, почали скаржитися, що одна кімната це мало, тепер треба думати про придбання просторішого житла. Про це, зрозуміло, мала подбати я.
Але я вирішила інакше – спочатку я свій будинок до ладу приведу, щоб мала куди повернутися, бо не раз чула розповіді заробітчанок, які все віддавали дітям, а потім залишилися при своїх інтересах. Я вирішила подбати і про себе, а потім, якщо залишаться кошти, допоможу дітям. Але коштів не залишається, бо ремонт будинку плавно переріс в перебудову, і вже три роки я вкладаю в будову і ремонт.
Дітям це не сподобалося, вони не розуміють, навіщо мені такий великий будинок одній, в той час, як вони туляться в однокімнатних квартирах. До мене в село ніхто з них переїжджати не хоче, тому вони вважають ремонт будинку марною тратою грошей.
Не зважаючи на їхнє обурення, і син, і донька пообіцяли, що прийдуть до мене 31-го. Але не прийшли, хоча я готувалася, стіл накрила. Я зателефонувала синові, питаю, де вони. А він каже, мамо, пробач, теща в гості приїхала, нас не буде, завтра заїдемо.
А донька взагалі від мене слухавку не взяла. Напевно, десь з друзями святкує. Сказати, що я засмучена, це нічого не сказати. Сиджу сама за накритим столом і думаю, за що діти так зі мною?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
