От коли вже й ти виростиш дитину свою сама – ось тоді вже й будеш думати лише про себе та своє особисте життя! – частенько чує від власної матері моя знайома 30-річна Уляна. – Ти ще й так маєш дякувати мені, що я взагалі тобі допомагаю в таких непростих та важких ситуаціях в твоєму житті.  Хоча взагалі й не зобов’язана це робити зовсім. Твоя дитина – лише твоя, я своїх вже виростила сама, свого часу.

Так склалася доля, що Уляна росла без тата поруч. Мама виховувала її одна, але практично усі спогади зі свого дитинства в Уляни пов’язані з її бабусею.

Бабуся Уляни завжди сама забирала її зі школи, годувала смачними свіжоприготовленими обідами, пекла її улюблені пиріжечки, сиділа і вдень, і вночі коли вона занедужала біля неї, водила її в театр, на різні ярмарки святкові, допомагала завжди, коли та зверталася до неї, вирішувати домашні завдання, загалом, присвячувала дівчинці дуже багато власного часу, адже дуже її любила.

А влітку бабуся зі своєю онукою, ще маленькою Улянкою, їхали майже на три місяці на дачу, на якій бабуся все тримала до ладу і онучка її дуже любила.

А вже взимку вони разом ходили в парк та на гірку, восени збирали листя та жолуді і майстрували цікаві костюми в садочок, а потім до школі. Дуже цікаво та пізнавально вони проводили свій час.

– Улянка твоя знову у тебе зараз? – дивувалися усі бабусині подруги і сусіди, коли думали, що дівчинка не чує їх. – Ну-ну. А дочка твоя як там поживає, де вона зараз, що робить? Зовсім дитиною своєю вона не займається, на матір зіпхнула й все, добре влаштувалася в житті, нічого не скажеш. Щоб усім ще так жилося добре, як їй! Не шкодуєш ти себе зовсім, ой не шкодуєш, жіночко.

– Але ж мені зовсім не складно з онучкою власною сидіти, вона спокійна дитина, хороша така, розумничка моя, я дуже її люблю! – виправдовувалася щоразу перед усіма бабуся, адже вона правду говорила, але ще й була правда в тому, що вона втомлювалася таки.

– Ми з моєю Уляночкою відмінно ладнаємо вдвох, мені з нею добре, не знаю, як би я без неї була. Мені – лише й радість, що вона в гостях. А дочку теж треба зрозуміти, важко їй. Їй особисте життя потрібно влаштовувати. З дитиною малою на руках цього не зробиш, це ж цілком зрозуміло. Поки ще вона у мене молода, я повинна дати їй шанс знайти свою щасливу жіночу долю, інакше буду шкодувати до кінця днів, що не підтримала її і не дала шанс влаштувати своє життя!

Процес “влаштування особистого життя” матір’ю Уляни розтягнувся на все дитинство її, і особливим успіхом не увінчався, на жаль, якось не щастило зовсім в цьому плані їй, напевно, доля така.

Жінка так і залишилася одна, свою долю не зустріла.

Бабусі, на жаль, вже не стало, роки взяли своє, а сама Уляна, на жаль, повторює долю власної матері: без чоловіка зараз вона вже виховує свого маленького синочка.

Остап нещодавно пішов у садочок, а сама Уляна відразу вийшла на роботу, адже потрібно було забезпечувати сім’ю.

– Але ж в тебе ж мама поруч живе, тобі пощастило! – кажуть Уляні дуже часто подруги та колеги на роботі. – Одній дуже складно з усім впоратися, а у тебе ще й дитина на руках. А з маленькою дитиною завжди потрібна людина під боком на всяк випадок. І це дуже добре, коли така надійна людина поруч – рідна бабуся, як не крути. Про це лише мріяти можна кожнісінькій мамі.

Уляна нічого сказати не може, лише сумно посміхається у відповідь.

Бабуся – це, звісно, добре, але не в їх випадку. Їх рідній бабусі на шию не сядеш. це точно ні, вона зовсім не з тих, і покладатися на неї у складну хвилину зовсім не прийдеться, це зовсім не той варіант, у неї “власне життя” є.

Правду кажучи, Уляна й сама не хоче залишати сина власною мамою. Адже й так робота з’їдає майже весь час. Але часто бувають ситуації, коли без допомоги просто не обійтися – наприклад, телефонують з садочка в середині дня та просять забрати дитину, бо в нього температура висока.

У таких складних випадках мати виручає Уляну, звісно, з великими труднощами, але скільки ж потім доводиться вислухати від рідної матері, що краще до неї не звертатися після цього!

Ні про яке “особисте життя” Уляна поки й не думає, навіть часу немає на себе. У такому режимі познайомитися з чоловіком, знайти долю свою, обзавестися сім’єю їй може і не вдасться.

Залишити ж дитину ніде, по великому рахунку. Ну на один-два рази можна домовитися з подругами, але це ж не вирішить проблему, адже з чужою дитиною сидіти ніхто не має особливого бажання.

Мати сидіти з дитям, коли Уляна не на роботі, не буде – це сто відсотків, про це й навіть просити її не потрібно, Улана і сама це добре розуміє, адже у мами завжди справи свої, як і багато років тому.

– Я свою дитину вже якось виростила! – каже мама щоразу своїй доньці, як лише випаде нагода для цього. – Твоя дитина – повністю твоя відповідальність і вона лише на тобі. Я вже в літах. мені просто важко.

Ну що за бабусі зараз пішли, що за покоління дивне таке?

Виходить, і з власними дітьми не особливо сиділи самі, а лише вітали допомогу своїх батьків, а то й на всі літні канікули дітей до них возили, а з онуками своїми сидіти не хочуть. Своє життя у них, бачте.

Чому ще попереднє покоління бабусь відчувало себе зобов’язаними допомогти своїм дітям та онукам, без докорів навіть брали до себе своїх онучат?

А, можливо, мати Уляни й права, так потрібно – дітей мають виховувати лише їх рідні батьки, адже вони для себе народжували? раніше просто дідусі і бабусі брали до себе онуків, бо їх ніхто не запитував, а вони не могли відмовити, адже що на це, наприклад, в селі люди скажуть?

Чи таки онуків глядіти обов’язок бабусі і дідуся, хто б там що не говорив?

Фото ілюстративне.