Моя дочка і син живуть на сусідній вулиці, ми з чоловіком спеціально в свій час ділянку вибрали для будівництва так, щоб було неподалік від нас. Чоловік мій добре заробляв, він їздив на заробітки, був бригадиром, то ж гроші у нас завжди були.
Ми вирішили спочатку про майбутнє дітей подбати. Купили дві земельні ділянки поруч, і збудували два однакові будинки – один для сина, інший для доньки.
Першим одружився син, і відразу після весілля пішов жити в нову хату. Так само і дочка як вийшла заміж, то поселилася в новенькій оселі. Ми з чоловіком їм не заважали, тішилися, що у них все добре, а коли була змога, то й грошенят їм підкидали.
Поки чоловік працював, нам від дітей не потрібно було допомоги, але прийшов час, ми стали пенсіонерами, і тепер допомога часто нам потрібна, але її немає, діти наче забули про нас.
Ще в кінці серпня чоловік захворів. Весь вересень він пролежав в районній лікарні. Ми живемо в селі і я щодня рейсовим автобусом їхала до чоловіка в стаціонар. У сина є машина, але він жодного разу не запропонував відвезти мене.
Дочка зараз не працює, тому без проблем могла б відвідати батька, але у неї є постійно вдома робота, каже, що їй ніколи. А мені в моїх 66 зранку встати, їсти зварити, в район поїхати, повернутися – теж не просто, але хто зробить це замість мене.
Єдине, що я попросила дітей, це зібратися і всі разом картоплю у мене на городі викопати. Вони знехотя погодилися, прийшли в одну з субот, попрацювали до обіду, і пішли, зробивши лише половину роботи. А далі пішли дощі, і коли я побачила, що вже вересень добігає до кінця, заплатила сусідам, щоб ті допомогли з городом.
Я так засмутилася байдужістю своїх дітей, що не можу передати словами. У нас з чоловіком в банку є відкладена певна сума, про яку ні син, ні дочка не знають. Ми думали їм при нагоді ці гроші віддати, але тепер бачу, що вони нам самим ще пригодяться.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.