Так складається, що мої мама й тато – дуже своєрідні люди.
Вони жодного разу не втручалися в наші з чоловіком сімейні стосунки, стараються, щоб нам усім було добре, відколи ми живемо у шлюбі, але в той же час і хорошого абсолютно нічого для нас не зробили.
Незважаючи на те, що мої тато з мамою живуть досить заможно і я – їх єдина донька, вони вважають, що я маю все у своєму житті досягти сама, я маю бути самостійною в усьому, так мені буде легше житися в майбутньому, вважають вони.
Мій тато з мамою ніколи не вважали, що мають мені чимось допомогти, або гарно забезпечити моє майбутнє.
При цьому, що саме цікаво, у них самих основна частина майна – це те, що дісталося їм у спадок від їх родичів.
Я, звісно, розумію, що ніхто нікому нічого не винен і що кожна людина має досягати чогось у цьому житті сама, але ж ми для них найрідніші в світі люди, і хоч чимось, чим самі можуть, вони могли б допомогти нам хоча б трохи, тим паче, що підтримка нам зараз дуже потрібна.
У моїх батьків просто так простоюють дві квартири, вони їх поки не здають в оренду – кажуть, що ремонт шкода псувати, на який вони витратили дуже багато грошей.
При всьому цьому ми з моїм чоловіком Андрієм і трьома дітьми орендуємо для себе житло самі вже чимало років.
Так склалося, що батьки Андрія нам допомогти не можуть нічим, особливо, на жаль – вони прості люди, багато років живуть в селі і майже нічого не заробляють.
Свекрам самим ледь на життя вистачає самим, тому ні про яку допомогу зовсім не йдеться.
Самим відкласти гроші на придбання житла у нас не виходить – вся наша зарплата йде на оренду квартири, продукти і необхідний одяг для всієї родини.
Звісно, ми часто намагаємося заощаджувати на всьому, як це можливо, що не їздимо у відпустку, але грошей все одно мало, практично до зарплати витрачається все, що в нас було.
Одного разу ми з Андрієм спробували поскаржитися моїй мамі на те, що втомилися бігати по орендованих квартирах, що грошей постійно нам на життя не вистачає, ледве на елементарне фінанси знаходимо, нам дійсно важко дуже.
Пояснили, що наші діти дуже важко сприймають часті переїзди на нове житло, адже потрібно і садочок і школу міняти, натякнули що непогано було б нам осісти на одному місті.
На що моя мама спокійно так нам відразу сказала:
“А для чого потрібно стільки дітей, варто думати, як сім’ю будете годувати!”
На мамину думку, ми самі винні в тому, що нічого самі не відклали за ці роки, що в нас нічого немає і досі ми не .
Мама вважає, що в нашому віці вже своя квартира має бути, а, якщо її у нас немає, то це лише наші проблеми, що ми не нажили такі великі статки.
Мої батьки впевнені і завжди нам говорять про це:
“Потрібно було думати про купівлю свого власного житла до того, як трьох дітей народили!”
Ми з Андрієм обоє мріяли про хорошу велику сім’ю.
Я свого першого синочка і так народила пізно, коли мені було майже 30 років.
Якби ми чекали, коли відкладемо гроші на квартиру, то про трьох дітей і думати ми вже не могли б тоді.
Сказала все це матері, але їй байдуже до цього.
У неї для нас одна відповідь: “Самі винні. От і дбайте тепер про себе і діток своїх самі, то ваша відповідальність і все”.
Я не розумію, як так можна ставитися до сім’ї своєї власної єдиної дитини?
Невже таке буває, що рідній матері байдуже до своєї єдиної доньки в до того, в яких умовах ростуть її онуки?
Мені не хочеться остаточно псувати відносини зі своїми батьками, адже вони хоч посидіти з нашими дітьми іноді можуть, але і як після подібних слів з ними спілкуватися – не знаю.
Я не розумію їх зовсім, правду кажучи, не зустрічала ніде, щоб так рідні ставилися до дітей та онуків своїх рідних.
Я не розумію, як ремонт може бути дорожчим за дітей та онуків, ми ж не просимо, щоб вони нам дарували квартиру, а просто жили б там, а гроші відкладали на своє власне житло.
Я вже мовчу в батьків нічого не прошу.
Але для себе вже вирішила, що не буду їм допомагати на старості років теж, навіть якщо будуть щось просити у мене.
Хіба це не правильне рішення моє?
Фото ілюстративне.