fbpx
Життєві історії
У нас єдина донька, тому ми з чоловіком і моїми батьками вирішили відкладати їй гроші на квартиру, щоб зробити такий подарунок на весілля. Інна вже збиралася заміж, але зятя до нас не везла, ми жодного разу не бачили його. Донька попросила, щоб до весілля ми зробили ремонт в цій квартирі, щоб вони оселилися вже на всьому готовому. Ми з чоловіком щодня їздили туди, робили все своїми силами, свати ж жодного разу не з’явилися допомогти, хоча я знала, що коли нас тут немає, вони приїжджають в цю квартиру. А потім донька показала фото своїх свекрів і нам все стало зрозуміло

Дочка у нас хороша людина – я зовсім не можу сказати, що вона виросла у нас якоюсь нехорошою ​​егоїсткою, але останнім часом я її не впізнаю зовсім, наче хтось її підмінив.

Росла Інна практично як всі діти з невеликих містечок: садочок, школа, щоліта канікули у бабусі в селі і раз в рік в табір відпочивати їздила. Інна у нас одна дитина, тому нашою з чоловіком метою було добре її вивчити і дати їй хороше майбутнє: збирали гроші разом з моїми батьками на квартиру в області. Вона у них теж єдина внучка, тому дідусь з бабусею старалися, як могли.

У школі наша дочка вчилася відмінно, закінчила із золотою медаллю, тому їй не склало труднощів вступити в хороший навчальний заклад у столиці на бюджет. Жила Інна наша в гуртожитку, ніякого особистого життя – вся в навчанні вона була постійно.

На останньому курсі вона тільки почала зустрічатися з хлопцем, відсилала нам фотографії з ним, натякала на швидке заміжжя. Тільки ось повідомила про весілля вона за два дня до свого торжества.

Сказала, що це весілля для зовсім не має значення – вони просто розписуються і все, а ввечері з друзями в кафе посидять, таким чином розділять разом своє щастя.

До речі, її наречений – наш земляк, він теж з нашого обласного міста. Він працював в столиці, а потім з молодою дружиною вирішили повернутися назад. Ми зраділи: ну значить, приїдуть, а ми їм тут в подарунок квартиру подаруємо, заодно і весілля зіграємо всі разом з родиною.

Все це було минулого літа якраз. Але перша приїхала моя донька, до нас, Інна явилася лише за ключами від квартири, сказала, що її чоловік приїде тільки до осені: контракт на роботу тоді закінчиться. На рахунок весілля сказала, щоб ми навіть не думали щось затівати, свято зараз вони взагалі не планують, мовляв «ложка дорога до обіду». Але від допомоги в облаштуванні в новій квартирі вона не відмовляється.

Я зі своїм чоловіком їздили на її квартиру, ту подаровану нами, а це десь більше 60 км від нас, допомагали і з ремонтом, і з покупкою та підбором меблів. Я все питала: а чому свати не з’являються, батьки її нареченого теж мали б приймати участь в облаштуванні квартири для свого сина, ми б познайомилися з ними, а то якось негарно виходить зовсім, тай родичі вже всі сміються з нас за спиною, чутки різні ходять.

Але свати наші, за словами доньки, були у відпустці, то зайняті, то ще десь. Я розуміла – щось тут не так, не може ж такого бути. На питання: що вони з себе представляють, дочка відповідала, що це люди дуже творчі, богемні, вони аристократичні, якісь зовсім особливі, одним словом, не такі, як усі. З ними не так-то просто, але вона їх дуже поважає і навіть десь боїться трохи, так як вони такі – типу з вищого світу. Я помічала, що вони присутні іноді в цій квартирі, тому що на стіні з’являлися незвичайні картини, а ще якісь незрозумілі статуетки і вазони. Для мене так це все дрібниця якась, а доньці подобатися.

Настала похмура осінь, приїхав наречений, нас діти до себе не кличуть, все якісь там виправдання у них. До нас молода пара теж не їде. На Новий Рік, а точніше після нього, дочка приїжджала одна. Нас вже це обурило, сварили: «Ти нареченого хоч покажи, привези! А то ми вже маємо сумнівів, що він взагалі існує!»

Інна показує нам відео з ним і з його батьками. Ні слова привітання в нашу адресу не записано. Зате які там батьки: сваха вся така тонка, витончена. Сват з модною борідкою з розумними очима. Я зрозуміла – дочка нас соромиться, не хоче, щоб ми з кимось зустрічалися, тому що ми не такі.

Так у неї прямо і запитала: соромишся нас знайомити з цими богемними? Інна ухильно відповіла і перейшла на іншу розмову. Так, думаю це так. Ми з батьком прості: наша відпустка – це батьківська село, мій чоловік був сиротою, у нього крім нас і моїх батьків нікого немає. Наше свято – це застілля, яке ми завжди розділяємо зі своєю ріднею і сім’ями своїх старих друзів, ми всі люди прості.

Наші будні – це фабрична робота з невеличкими підробітками чоловіка по ремонту побутової техніки, а я працюю кухарем в їдальні. У нас нічого в житті особливого немає, але ми ж не якісь там зовсім нерозумні люди, щоб нас соромитися. Ми прості!

На 8 березня дочка не приїхала до нас, щоб мене привітати, нас не покликала, святкувала зі своєю богемною свекрухою. А ми вже й не кличемо їх до себе, спілкуємося тільки один на один з нею по відеозв’язку. Вона ніби не помічає наші образи, або просто вигляд робить, що все добре у наших відносинах. Ми до них в гості не напрошуємося, не хочемо навіть цього зятя бачити, який майже рік від нас ховається і ігнорує, хоча живе в квартирі, купленій на наші гроші. Ніякої подяки! Боюся, що навіть у майбутніх онуків до нас таке ставлення буде – їх так само проти нас налаштують за нашу простоту. А в чому ми винні, що ми зробили не так?

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – rieltor.

You cannot copy content of this page