Дочка у нас хороша людина – я зовсім не можу сказати, що вона виросла у нас якоюсь нехорошою егоїсткою, але останнім часом я її не впізнаю зовсім, наче хтось її підмінив.
Росла Інна практично як всі діти з невеликих містечок: садочок, школа, щоліта канікули у бабусі в селі і раз в рік в табір відпочивати їздила. Інна у нас одна дитина, тому нашою з чоловіком метою було добре її вивчити і дати їй хороше майбутнє: збирали гроші разом з моїми батьками на квартиру в області. Вона у них теж єдина внучка, тому дідусь з бабусею старалися, як могли.
У школі наша дочка вчилася відмінно, закінчила із золотою медаллю, тому їй не склало труднощів вступити в хороший навчальний заклад у столиці на бюджет. Жила Інна наша в гуртожитку, ніякого особистого життя – вся в навчанні вона була постійно.
На останньому курсі вона тільки почала зустрічатися з хлопцем, відсилала нам фотографії з ним, натякала на швидке заміжжя. Тільки ось повідомила про весілля вона за два дня до свого торжества.
Сказала, що це весілля для зовсім не має значення – вони просто розписуються і все, а ввечері з друзями в кафе посидять, таким чином розділять разом своє щастя.
До речі, її наречений – наш земляк, він теж з нашого обласного міста. Він працював в столиці, а потім з молодою дружиною вирішили повернутися назад. Ми зраділи: ну значить, приїдуть, а ми їм тут в подарунок квартиру подаруємо, заодно і весілля зіграємо всі разом з родиною.
Все це було минулого літа якраз. Але перша приїхала моя донька, до нас, Інна явилася лише за ключами від квартири, сказала, що її чоловік приїде тільки до осені: контракт на роботу тоді закінчиться. На рахунок весілля сказала, щоб ми навіть не думали щось затівати, свято зараз вони взагалі не планують, мовляв «ложка дорога до обіду». Але від допомоги в облаштуванні в новій квартирі вона не відмовляється.
Я зі своїм чоловіком їздили на її квартиру, ту подаровану нами, а це десь більше 60 км від нас, допомагали і з ремонтом, і з покупкою та підбором меблів. Я все питала: а чому свати не з’являються, батьки її нареченого теж мали б приймати участь в облаштуванні квартири для свого сина, ми б познайомилися з ними, а то якось негарно виходить зовсім, тай родичі вже всі сміються з нас за спиною, чутки різні ходять.
Але свати наші, за словами доньки, були у відпустці, то зайняті, то ще десь. Я розуміла – щось тут не так, не може ж такого бути. На питання: що вони з себе представляють, дочка відповідала, що це люди дуже творчі, богемні, вони аристократичні, якісь зовсім особливі, одним словом, не такі, як усі. З ними не так-то просто, але вона їх дуже поважає і навіть десь боїться трохи, так як вони такі – типу з вищого світу. Я помічала, що вони присутні іноді в цій квартирі, тому що на стіні з’являлися незвичайні картини, а ще якісь незрозумілі статуетки і вазони. Для мене так це все дрібниця якась, а доньці подобатися.
Настала похмура осінь, приїхав наречений, нас діти до себе не кличуть, все якісь там виправдання у них. До нас молода пара теж не їде. На Новий Рік, а точніше після нього, дочка приїжджала одна. Нас вже це обурило, сварили: «Ти нареченого хоч покажи, привези! А то ми вже маємо сумнівів, що він взагалі існує!»
Інна показує нам відео з ним і з його батьками. Ні слова привітання в нашу адресу не записано. Зате які там батьки: сваха вся така тонка, витончена. Сват з модною борідкою з розумними очима. Я зрозуміла – дочка нас соромиться, не хоче, щоб ми з кимось зустрічалися, тому що ми не такі.
Так у неї прямо і запитала: соромишся нас знайомити з цими богемними? Інна ухильно відповіла і перейшла на іншу розмову. Так, думаю це так. Ми з батьком прості: наша відпустка – це батьківська село, мій чоловік був сиротою, у нього крім нас і моїх батьків нікого немає. Наше свято – це застілля, яке ми завжди розділяємо зі своєю ріднею і сім’ями своїх старих друзів, ми всі люди прості.
Наші будні – це фабрична робота з невеличкими підробітками чоловіка по ремонту побутової техніки, а я працюю кухарем в їдальні. У нас нічого в житті особливого немає, але ми ж не якісь там зовсім нерозумні люди, щоб нас соромитися. Ми прості!
На 8 березня дочка не приїхала до нас, щоб мене привітати, нас не покликала, святкувала зі своєю богемною свекрухою. А ми вже й не кличемо їх до себе, спілкуємося тільки один на один з нею по відеозв’язку. Вона ніби не помічає наші образи, або просто вигляд робить, що все добре у наших відносинах. Ми до них в гості не напрошуємося, не хочемо навіть цього зятя бачити, який майже рік від нас ховається і ігнорує, хоча живе в квартирі, купленій на наші гроші. Ніякої подяки! Боюся, що навіть у майбутніх онуків до нас таке ставлення буде – їх так само проти нас налаштують за нашу простоту. А в чому ми винні, що ми зробили не так?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – rieltor.
