fbpx
Життєві історії
«У Мами завжди були чисті вікна» – мудра історія з дуже повчальним досвідом

Мама любила чисті вікна і випрані штори. Я її розумію: прозоре вікно – це ілюзія його відсутності і з’єднання з природою. Ніби ось та тополя зовсім поруч – тільки простягни руку. А якщо вікно брудне, то це нагадування, що ти обгороджений від зовнішнього світу, в якому їздять машини, димлять заводи і будують бензоколонки.

Мама любила чисті вікна, але не любила їх мити. Поки ми жили разом, їх мила я. Щотижня. Взимку – тільки всередині, в усі інші сезони – всюди. Джерело

Мама просила, і якщо я не виконувала прохання, вона ображалася. Плакала і пила валокордин.

Мамин вaлoкордин – відмінний мотиватор. Я йшла і мила вікна, хоч я і ненавиджу прибиратися. Але ще більше я ненавиджу, коли пахне вaлoкордином.

Я втомилася мити вікна і вискочила заміж. За того, хто не повернутий на чистоті і кому плювати на брудні вікна.

Я поїхала від мами, стала жити з чоловіком на його житлоплощі.

Мама вередувала, вимагала, щоб я повернулася назад, чекала коли я награюся в дружину.

Я їздила до неї все рідше. Тому що кожна поїздка – це прибирання. А якщо я втомилася, то теж прибирання, але через валокордин.

Потім я наpoдила сина, і мені стало зовсім не до чужих брудних вікон.

Мама на мене звично ображалася, я звично виправдовувалася. Класична співзалежність, усвідомлена з мого боку.

– Мамо, я не можу їхати з іншого міста, щоб вимити тобі вікна. У мене сім’я, маленька дитина, купа справ. Є така служба клінінгова, я оплачу, прийде людина і помиє тобі вікна.

– Чужа людина??? – жахається мама.

– Так. Прийде, помиє і піде. У нього робота така.

– Прийде людина і запитає: «Ви що, самотня?» Я скажу: «Ні, у мене дочка є». Людина запитає: «А чому вона не помиє вам вікна?» І я пoмpy від сорому.

– Не вмupай. Поясни йому, що ти хочеш, щоб вікна мили щотижня. А твоя дочка живе в іншому місті і у неї немовля …

– Жахливо це все. Чужі люди миють мені вікна, ніби я сама не можу.

– Але ти не можеш!

– Я наpoдила того, хто може.

– Вона теж не може.

– Вона не хоче! І це дуже соромно.

– Мамо, я в себе вдома не мила вікна два сезони. Навіть три. Мені ніколи.

– І тобі не соромно?

– Ні. У мене були інші, не менш важливі справи.

– Вікна – це душа господині. Чисті вікна і смачний борщ. Якщо у тебе брудні вікна …

– Я погана господиня і мене це влаштовує.

– Я просто не розумію, в кого ти така … Я б згоріла від сорому …

Я бісилася. Кидала трубку.

Нервування і маніпуляції – це вбудована функція в базову комплектацію моєї мами.

Вона любила, щоб все було так, як хоче вона і тоді, коли їй зручно.

Таке відчуття, ніби їй не потрібні чисті вікна, їй потрібні вікна, вимиті саме мною.

Одного разу вона попросила відвезти її на дачу з саджанцями. У вівторок. Я не могла у вівторок, могла – в четвер.

– Мамо, давай в четвер?

– У четвер я вже назад поїду. Мені потрібно у вівторок.

– Давай я знайду водія, заплачу йому, і він тебе відвезе.

– Чужа людина??? Що скажуть сусіди? Скажуть: а де твоя дочка, чому їй немає до тебе справи? Соромно.

Я зрозуміла: мамі не треба було на дачу, їй треба було, щоб на дачу відвезла її я.

Я злилася. Пручалася. Кричала. Плакала. Благала. Пояснювала. Кидала трубку. Дзвонила знову. Мама ж …

Кілька років у мене пішло на розуміння того, що це мамине «самодурство» насправді – підсвідоме бажання бути поруч, компенсувати той факт, що за все моє на той момент тридцятирічне життя разом ми жили тільки п’ять років.

Мама не ростила мене, у неї на це не було часу, а зараз – є, і вона заманює мене до себе, але тепер у мене на це немає часу. І взагалі, класна штука – своєчасність – це коли двоє людей збіглися за часом і інтересами в одному моменті, який не можна змістити на потім.

Не можна вибрати будь-який зручний час, щоб побавити дочку, треба няньчити її, поки вона маленька. Поки мама шукала на це час, я вже виросла, і мені не потрібна мама, яка няньчить, я навчилася отримувати материнське тепло з інших джерел.

Але покоління наших мам не схильне до рефлексії і ніколи не визнає своїх помилок. Мама хотіла до мене на ручки, хотіла бути поруч, звернути на себе увагу, але просто не знала іншої мови комунікації, крім ультиматумів.

Усвідомлення цього факту зробило мене м’якшою. Я більше не злилася: я читала між рядків. Мама ставила завдання для мене з єдиною метою: побачити мене. А я пропонувала замінити себе клінерами і водіями за гроші …

Навіщо їй чужі люди в її житті? Їй дочка потрібна …

Я стала приїжджати до неї частіше. Брала сина і приїжджала до мами на кілька днів, а іноді на цілий тиждень.

Мама трактувала ці мої приїзди інакше: вона вирішила, що я втікаю від чоловіка, і у нас все погано, і ці від’їзди – провісники розлучення.

– Ви розлучаєтеся?

– Мам, що за дурниця, у нас все добре.

– Ну не хочеш – не кажи.

Покоління наших мам ніколи не буває не правим, ага.

Життя – дивовижний бумеранг. Воно само насаджує справедливість. Я виросла в дефіциті маминої любові, а потім мама жила в неусвідомленому дефіциті моєї. Життя бавилося, диригувала ситуацією.

Потім мама сильно захворіла.

Я спочатку не зрозуміла, що все серйозно, думала, чергова маніпуляція. Маніпуляції здоров’ям – найефективніші. Вони гарантують, що я в будь-який час дня і ночі кину все і поїду до неї, рятувати. А на ділі виявиться, що нікого рятувати не треба. Тобто треба, але не від підстрибнувшого тиску, а від нападу нелюбові.

Одного разу я їхала до неї в ночі, вaгітна, після її дзвінка, що їй погано. Мама плакала в трубку. Я стала збиратися, посварилася з чоловіком, який намагався мене не пустити, і помчала по нічному місту, о другій на межі швидкості, щоб переконатися, що мама … солодко спить.

Але в той раз все було серйозно. Мама ослабла, не змогла ходити без підтримки, спочатку попросила ходунки, а потім пересіла в iнвaлідний візок. А потім зовсім злягла.

Я розуміла, що їй потрібен догляд. Стала шукати доглядальницю з медичною освітою.

Виявилося, що це дуже дорога послуга. І чим важчий пацієнт, тим дорожче (адже це треба піднімати, підмивати і т.д).

Але найбільша проблема, яку я передбачала, це навіть не гроші. Це той факт, що за мамою буде доглядати чужа людина. Не я.

Я прямо бачила мамині сльози, і ось це її коронна «я пoмру від сорому».

Сусіди запитають: «У тебе що, дочки немає?»

Я прийняла рішення переїхати до мами. З сином. Це був серпень. Я віддам дитину в садок у вересні. І буду доглядати за мамою.

Чоловік був ошелешений цим рішенням. Я його з собою не кликала, бо розуміла: він не поїде. Він з 14 років живе сам, з 23 – зі мною, він розучився жити на чужій території. А тут – виїхати в чужу хату, в килими, в кришталь, в нескінченні маніпуляції …

– Ми будемо приїжджати до тебе на вихідні, – заспокоювала я його. – Ну, вважай, що ми на заробітки їдемо.

Чоловік вважав рішення провальним. Він готовий був влаштуватися на другу роботу, і знайти можливість оплачувати доглядальницю тещі. Та й я могла на роботу вийти, сина – в сад.

Я не знала, як пояснити чоловікові про те, що мамі не потрібен чужа людина. Чоловік не знав, як пояснити мені, що я в черговий раз піддаюся на маніпуляцію.

Ми роз’їхалися на піку нерозуміння один одного. Сім’я – це підтримка. Підтримка – це розкрити парасольку в дощ над тим, на кого ти дуже злий. Тому що, який би ти не був сердитий, ти його любиш, а любов сильніша образ і непорозумінь.

Я сиділа під дощем і не відчувала нічиїх парасольок. У мене була одна парасолька, і я розкрила її над мамою, а не над чоловіком, тому що мамі – вона потрібніша. Мама хвора. І мама у мене одна, іншої не буде.

Я витримала пів року. Шість місяців побутового пекла. Я – об’єктивно – погана доглядальниця. Тому що я – НЕ доглядальниця.

Мені не вистачало терпимості і прийняття. Не вистачало сил не морщитися, якщо погано пахне, не ховати видну гидливість, не злитися на те, що я сама вибираю таке життя, і ніхто не розуміє цього вибору, і я сама вже не розумію його.

Ні, я забезпечувала мамі догляд з максимальною віддачею, підмивала, змінювала, прала … Це було нестерпно, але необхідно.

Але я кожну секунду відчувала себе живою людиною, замкненою в капкан зобов’язань.

Ситуація погіршувалась тим, що я давно стала мамою своїй примхливій мамі, а біль робила її озлобленої, уїдливою, колючою. Вона постійно була незадоволена, морщилась, відштовхувала мої руки, говорила страшні речі. Я жила в мареві негативу.

І від несправедливості у мене постійно текли сльози. Бо дорослий повний памперс хотілося б виносити під тихе і вдячне «спасибі», а не крізь образи на адресу моєї безрукість.

Вже потім я зрозуміла, якою ж принизливою мамі була її нерухомість, яке нестерпне почуття, що вона тягар, як це страшно, коли старість обрушується на тебе всією своєю безжалісною сутністю.

Це був мій особистий стокгольмський синдром: мама взяла мене в заручники, ображала, робила боляче, і чим голосніше вона лаялася і ображала, тим більше шкода її мені було, тим страшніше за неї.

Я була глибоко нещасна ті півроку. Я приїжджала на вихідні і падала в руки чоловіка, в очікуванні реабілітації любов’ю і веселощами. Це були мої вихідні від старості, від безнадії, від страху, що життя закінчується так болісно непривабливо.

Але чоловік не хотів мого ниття і не хотів нікого жаліти. Він хотів жити своєю сім’єю, він її для цього і створював, і не розумів, чому в будні він змушений бути холостяком … І за вихідні ми не встигали створити заново те, що розлучити в будні.

Загалом, в один з четвергів я втомилася. Я подивилася в чисте вікно і зрозуміла: ще трохи, і я в нього вийду. Я просто більше не можу. Не можу робити те, в чому я не ефективна, то, що від мене чекають, то, що вважається правильним, але на ділі мучить всіх.

Я увійшла в мамину кімнату з красивою жінкою мого віку і сказала: «Мамо, це Наталя Іванівна, твоя доглядальниця».

– А ти? – запитала мама.

– А я – додому, – відповіла я.

І мама заплакала. І я заплакала.

Але це були різні сльози.

Я повернулася додому. Вийшла на роботу. Щоб заробляти на життя разом з чоловіком. Стала заліковувати шкутильгаючу сім’ю.

А мама … Мама раптом дуже швидко … пішла на поправку. Через місяць сідала на коляску, потім встала на ходунки, потім ходила майже сама.

Просто доглядальниця була профі, вона вміла відрізнити капризи від необхідності, і сама встановлювала правила. Вона не мила вікна, коли цього хотіла мама, а мила тоді, коли цього вимагала необхідність.

Мама зрозуміла, що в її будинку господарює чужа жінка з короткою стрижкою, яка не піддається на її маніпуляціям. І єдиний спосіб від неї позбавитися – зробити її перебування в квартирі не доцільним. А для цього потрібно виздровіти.

Це хороша історія і дуже повчальний досвід, ціла скринька моїх особистих прозрінь.

Про те, що в павутину деяких маніпуляцій люди падають з власної волі, і їм це необхідно, тому що вони не можуть по-іншому, про те, що деякі борги не обов’язково віддавати самому, про те, що дивитися в чисті вікна набагато цікавіше, коли за ними – пейзаж, обраний тобою, а не обставинами …

І про те, що як правильно любити тих, кого ви любите, вирішуєте тільки ви.

І ваші улюблені люди вправі розпорядитися вашою любов’ю так, як вони вважають за потрібне.

А ви… А ви самі – самі! – визначаєте чистоту свого вікна і самі вибираєте вікна, в яких ховаються ваші сходи й заходи …

Related Post