Після того, як я зі своєю мамою поговорю по телефону, постійно відчуваю себе винною у всьому. Останні пів року вона благає мене забрати її до нас, я з дитиною зараз в Німеччині. Плаче, скаржиться, що пенсія маленька, що ми далеко, що вона одна, недужає останнім часом. Я кажу їй – мамо, ну подумай сама, куди я тебе візьму? Самі тут поневіряється по чужих кутках.

Після розлучення з чоловіком, я залишилася з донькою сама. А коли все почалося, нам було важко, тому я з дитиною поїхала в Німеччину, тут ми маємо маленьку кімнату, дитину влаштувала в школу, а сама на пів дня на роботу.

М’яко кажучи, не шикуємо, але це краще, ніж жити зараз у Харкові, мені там неспокійно поки. Сподіваюся, що скоро повернемося назад в Україну, як стане спокійніше. Економимо на всьому. Добре ще, що ми з донькою їмо мало. У подруги он син-підліток, я подивилася, скільки він їсть. Ні, хлопчика я б точно не прокормила!

М’ясо, фрукти та ягоди я купую в основному тільки своїй доньці, речі намагаюся носити акуратно, стежу за акціями і розпродажами – загалом, живу так, як багато небагатих людей. Головне – не хворіти і не опускати руки. Розчаруєшся в усьому, почнеш шкодувати себе – впадеш на дно, та так, що можеш вже не вилізти звідти.

Мама моя живе в невеличкому селі на Вінниччині. Їй 65 років, ще зовсім не стара жінка, але тільки спробуй їй про це сказати! Для неї це образа. Як це «не стара»? У неї імідж старої і нещасної, особливо в останні роки. Дзвонить мені в квітні, я говорю, мамо, у мене горло червоне, я не можу розмовляти. А вона – ой, та що там твоє горло, ось у мене якось раз буловоно червоне, то я тоді навіть води пити не могла. І тиск мій – не тиск, і спина у мене кам’яна, тому що я ще молода, скаржитися мені немає на що, бо мама мені ніколи не вірить.

Мама моя давним-давно вже не працює. Особливих захоплень у неї немає, подруг теж небагато. Дні вона коротає за переглядом телепередач певного жанру – ток-шоу, новини – і картина світу у неї тому вельми специфічна. Все погано, а буде ще гірше.

Та будь у мене тут власна квартира у власності, я б ще й тоді добре подумала перед тим, чи брати до себе маму! Людина вона дуже непроста, і легко з нею не буде. Тут за кордоном і так дуже складно, з мамою я тут точно не впораюся з усім, їй постійно до лікарів якихось потрібно, вона постійно в поліклініку бігає, куди я її водитиму тут, коли тут з цим неймовірно складно.

У цій же ситуації, коли не тільки власної трикімнатної квартири немає, а й навіть самої маленької кімнати у мене і її дочки немає, про мамин приїзд на постійне місце проживання і мови бути не може.

Там у мами в власний будинок, пенсію отримує, город, маленьке господарство. Чого їй їхати в цю Німеччину, у неї все спокійно.

Мамо, ну ти сама подумай – куди ти до мене приїдеш? У нас місця зовсім немає, маленька кімната, розумієш? А міняти район ми не можемо – прив’язані до школи і підробіток я маю тут.

– Так я і на кухні поживу! Диван мені поставимо. Або розкладачку, – говорить вона мені.

– Так скажи їй прямо – мамо, не вигадуй, сиди у себе! – радить мені подруга. – Нічого їй тут робити, буде тільки проблеми створювати. Тобі їх і так мало? Їй 65 років, до старості ще років двадцять! Так їй і скажи. Тобі треба дочку піднімати на ноги, вчити, всі ресурси зараз повинні бути спрямовані на це. І скарги по телефону відразу припиняй, нічого! «Ой, у мене на кухні щось підгоріло, поспішаю, бувай-бувай!» – і все!

Я один раз мамі так і сказала, як радила подруга. Вона образилася, вже тиждень не дзвонить мені. Чи вірно вчинила не знаю, трохи шкода мені її. Але ж куди я її до себе заберу і навіщо?

Фото ілюстративне.