Вечір у затишній київській квартирі Дмитра та Катерини наповнювався не ароматом спокою, а важким духом повчань.

Катя, ледь стримуючи втому після робочого дня, стояла біля плити, а над нею, наче тінь грецького року, височіла тітка Зоя — двоюрідна сестра її покійної матері.

— Ти знову солі пошкодувала в котлети, Катерино. Чи то в тебе рецепт такий «економний»? — Зоя примружила очі, розглядаючи сковорідку з виглядом ресторанного критика, який щойно виявив у страві щось непристойне.

— Я посолила як завжди, тітко Зоя, — тихо відповіла Катя, не підводячи очей. — Дмитро не любить занадто солоного, ми так звикли.

— Ой, «звикли» вони! — зітхнула Зоя, сплеснувши руками. — Під чоловіка підлаштовуєшся, хвостиком виляєш. Нас у родині не так вчили. Жінка — це господиня, вона закон диктує. Чоловік має їсти, що дають, і дякувати доземно. А ти, ех, Катю, немає в тобі материнської жилки.

Катя промовчала, хоча всередині все стислося в тугий вузол.

Вже третій тиждень її кухня перетворилася на прохідний двір. Тітка Зоя та її тридцятирічний син Славко приїхали з Полтавщини «буквально на кілька днів», поки в їхній хаті роблять «косметичний ремонт».

Судячи з того, що ремонт тривав уже місяць, там, мабуть, зводили палац із золотими банями, бо кінця-краю перебуванню родичів не було видно.

— А де Славко? — запитала Катя, намагаючись змінити тему. — Вечеряти буде?

— Спить ще, бідна дитина, — з надмірною ніжністю промовила Зоя. — Всю ніч над своїм «проектом» сидів. Каже, коди якісь не сходилися, голова обертом. Розумний він у мене, не те що деякі — в офісах папірці перекладають.

Катя подумки гірко всміхнулася. Весь «проект» Славка полягав у нескінченних баталіях в онлайн-грі. Його дикі волання про «критичний удар» доносилися з кімнати до четвертої ранку, а прокидався він по обіді, щоб здійснити спустошливий набіг на холодильник.

У кухню, потираючи очі, зайшов Дмитро. Він ніжно поцілував Катю в скроню і зазирнув у сковорідку.

— О, мої улюблені котлетки! Пахне неймовірно.

— Несолоні вони, Дмитре, — миттєво вставила Зоя, складаючи руки на грудях. — Твоя дружина сіль жаліє. Мабуть, боїться, що втечеш від неї, якщо пересолить.

Дмитро здивовано підняв брову і подивився на Зою.

— То, може, ви б самі наступного разу приготували, тітко Зоя? З правильним м’ясом і зразковим вмістом солі? А ми б із Катею хоч один вечір відпочили.

Зоя вмить зблідла, а потім почервоніла. Такої прямоти від зазвичай спокійного Дмитра вона не очікувала.

— Я тут гостя! — надулася вона, наче індик. — Непристойно гостям пропонувати біля плити стояти. Це неповага до старших!

— Ну, гостювати кілька днів — це одне, — не вгамовувався Дмитро, накладаючи собі порцію пюре. — А четвертий тиждень встановлювати свої порядки в чужому домі — це вже зовсім інша історія. Я б на вашому місці вже давно на ринок сходив. Щоб точно знати, що м’ясо «не з жил», як ви вчора казали.

Зоя демонстративно замовкла і з царственим виглядом почала жувати котлету, кожним своїм рухом показуючи, яку велику жертву вона приносить, споживаючи цю «недосолену їжу».

Катя кинула на чоловіка вдячний погляд.

Сама вона не могла так відповісти — виховання, повага до пам’яті матері та вічне «що люди скажуть» не відпускали її волю.

Пізно ввечері, коли вони нарешті залишилися в спальні самі, Дмитро знову підняв цю тему.

— Катю, це переходить усі межі. Вони живуть тут місяць.

— Я знаю, Дімо.

— Вони з’їдають усе. Твої йогурти, які ти купуєш на сніданок — ти бачила? Я сьогодні застав Славка: він стояв біля відкритого холодильника і їв твій йогурт прямо великою ложкою з банки. Навіть не витягнув його звідти!

— Знаю, — Катя сіла на ліжко, обхопивши коліна руками.

— Вони постійно займають ванну. Вранці я ледь на роботу не запізнився, бо Славку приспічило голитися саме о восьмій. І, судячи з аромату, він вилив на себе пів флакона того дорогого бальзаму, який ти мені на день народження подарувала.

— Це був лімітований випуск, — похмуро додала Катя.

— Ось! — Дмитро сплеснув руками. — І найголовніше — вони не платять ні копійки. Ні за продукти, ні за комуналку. А комп’ютер того «генія» працює цілодобово. Рахунок за світло прийде такий, що ми оніміємо.

— Вони ж родичі, Дімо. Як я можу просити гроші? Мама завжди казала, що родина — це святе.

— Катю, прокинься! — Дмитро сів поруч і взяв її за руки. — Які вони родичі? Ти цю Зою до їхнього приїзду бачила тричі в житті: на весіллях та похованнях. Це не та рідня, заради якої треба ставити власне життя на паузу.

— Але в них ремонт.

— Та немає в них ніякого ремонту! — відрізав Дмитро. — Я вчора не витримав і зателефонував Степану, їхньому сусідові з Полтави. Знаєш, що він сказав?

Катя здригнулася і похитала головою.

— Він сказав, що вони справді збиралися щось там фарбувати. Навіть майстра знайшли. А потім Зоя всім роздзвонила, що знайшла «вигідніший варіант перечекати незручності» в Києві у племінниці. Розумієш? Вони просто вирішили пожити за наш рахунок, поки в них там усе стоїть зачинене!

Катя дивилася на чоловіка широко розплющеними очима.

Відчуття було таке, наче її облили холодною водою посеред зими.

Всі ці дрібниці — недоїдений сир, брудні горнятка біля комп’ютера, постійні зауваження Зої щодо її зовнішності — раптом склалися в одну огидну картину.

Їх просто використовували. Нагло, цинічно, прикриваючись святими поняттями про родинні звязки.

— Треба їх виселяти, — прошепотіла вона.

— Давно пора, — кивнув Дмитро. — Завтра ввечері я про це прямо скажу.

Але наступного дня розмова почалася раніше, ніж Дмитро повернувся з роботи.

Вранці Катя виявила, що тітка Зоя без жодного дозволу одягла її улюблений кашеміровий кардиган.

— Ой, Катрусю, я його взяла, він так самотньо на стільці висів, — прощебетала тітка, затягуючи пасок на талії. — Такий м’якенький! Дорогий, мабуть? Тобі такі речі не зовсім личать, вони тебе трохи повнять, додають віку. А от на мені сидить як влитий!

Катя відчула, як усередині все закипає.

— Тітко Зоя, це мій кардиган. Будь ласка, зніміть його і більше ніколи не беріть мої речі без дозволу.

— Та що ти така дріб’язкова! — пирхнула Зоя, ображено кривлячись. — Ми ж сім’я! Своїм нічого шкодувати не можна. Ти стаєш дуже схожа на свою бабцю по батьковій лінії — та теж над кожною копійкою трусилася.

Увечері, коли Катя повернулася з роботи, втомлена і роздратована, на неї чекав новий сюрприз. У їхній вітальні, на дивані, сиділа Зоя в оточенні двох незнайомих жінок.

На столику стояли Катині улюблені порцелянові філіжанки, вазочка з печивом, яке вона ховала для особливого випадку, і нарізаний лимон.

— О, Катруся прийшла! — зраділа Зоя, наче господарка дому. — А ми тут чаюємо. Знайомся, це Клавдія та Лідія, мої давні подруги, теж зараз у Києві в справах.

Подружи окинули Катю оцінюючими поглядами.

— Тіснувато у вас, звісно, — зі знанням справи промовила Клавдія. — Для двох ще так-сяк, а от для великої родини замало простору. Треба було вам більшу квартиру брати.

— Нічого, в тісноті та не в образі, — великодушно махнула рукою Зоя. — Головне — родинне тепло. Катруся у нас добра, вона маму свою дуже любила, а я ж її родина. Родина — не водиця, правда, дівчата?

Катя мовчки пройшла в спальню і просто впала на ліжко.

Вона почувалася так, ніби в її життя вдерся табір, який не лише користується її ресурсами, а й влаштовує тут свої світські розваги.

Дмитро прийшов через годину. Почувши гомін у вітальні, він зайшов до спальні та щільно зачинив двері.

— У нас що, філія клубу «Кому за шістдесят»?

— Вони обговорюють наші штори, Дімо. Кажуть, що колір безсмаковий і дешевий.

— Це вже не просто нахабство, — Дмитро сів поруч. — Це вже за край. Якщо ми зараз це не припинимо, вони тут пропишуться. Завтра. Завтра я розставлю крапки над «і».

Наступний день мав бути для Каті вирішальним.

Вона працювала дизайнером на фрілансі і сьогодні мала презентувати великий проект важливому замовнику через відеозв’язок.

Від цього залежав її дохід на наступні пів року.

Вона заздалегідь усіх попередила:

— Тітко Зоя, Славко, у мене з другої до третьої дуже важливий дзвінок. Будь ласка, сидіть тихо, не вмикайте телевізор і в жодному разі не заходьте в спальню. Це критично важливо для моєї роботи.

— Ой, «робота» в неї, — відмахнулася Зоя. — Наче ми не знаємо: сидиш у комп’ютері, картинки розфарбовуєш. Не переживай, не з’їмо ми твою роботу.

Без п’яти два Катя зачинилася, перевірила звук, привела себе в порядок.

Рівно о 14:00 почався дзвінок. Замовник, серйозний чоловік у дорогому костюмі, уважно слухав її презентацію, ставив питання.

Все йшло ідеально. Катя вже почала заспокоюватися.

І саме в цей момент двері спальні з гуркотом відчинилися. На порозі стояв заспаний Славко в одній піжамі і м’ятій майці, з розпатланим волоссям.

— Кать, а де жерти? — голосно спитав він, не звертаючи уваги на монітор.

Катя зблідла.

— Славко, вийди негайно! Я ж просила!

— Та що «вийди»? — не зрозумів він. — Я їсти хочу. Де ті котлети вчорашні? Ти їх що, сховала?

Чоловік на екрані насупився, його погляд став крижаним.

— Пані Катерино, у вас усе гаразд? — запитав він з підкресленою ввічливістю.

— Так, перепрошую, хвилину.

— Кать, ну я серйозно! — перебив її Славко, підходячи ближче до столу. — Я всю ніч працював, голодний як вовк! Де їжа?!

За його спиною в дверях з’явилася Зоя.

— Славочко, синку, чого ти кричиш? — проворкувала вона. — Катруся там щось клацає, не заважай їй. Ходи, я тобі бутерброд зроблю.

— Не хочу я бутерброд! Я хочу нормального м’яса! — капризно заскиглив тридцятирічний «малюк».

Замовник на екрані хитав головою.

— Знаєте, пані Катерино, — сказав він холодним тоном. — Давайте ми зв’яжемося тоді, коли ви зможете забезпечити робочу атмосферу. Мені не цікаво брати участь у вашому сімейному балагані. Проект ми віддамо іншій студії. До побачення.

Екран згас.

Катя кілька секунд дивилася на чорне дзеркало монітора.

У вухах дзвеніло. Проект, над яким вона працювала три тижні без вихідних.

Контракт, який мав витягнути їхню родину з боргів. Все розбилося вщент через одну котлету.

Вона повільно повернулася до родичів. Її обличчя було білим і нерухомим, наче витесаним із каменю.

— Геть, — сказала вона тихо.

— Що? — не почула Зоя.

— Геть звідси, — повторила Катя, і її голос почав набирати сили, перетворюючись на крижаний вітер. — Обоє! Геть з моєї квартири! Негайно!

Славко перелякано відскочив. Зоя ж, навпаки, стала сердитою.

— Ти що собі дозволяєш?! — верескнула вона. — Ти на дитину кричиш! Він всю ніч працював!

— А мені що до того! — закричала Катя так, що затремтіли шибки. — А тепер через нього я втратила роботу! Збирайте речі! Щоб через десять хвилин вашого духу тут не було!

— Та як ти смієш, невдячна! — заголосила Зоя. — Ми тобі честь зробили, пожили в тебе, а ти. Мати твоя дуже образилася б, якби бачила, як ти з її рідною сестрою розмовляєш! Ти — бездушна людина!

Це була остання крапля.

— Не смійте чіпати мою матір! — просичала Катя, наступаючи на тітку. — Вона була тактовною і доброю жінкою. Вона б ніколи не дозволила собі вести себе так огидно, як ви! Забирайтеся!

У цей момент у квартиру зайшов Дмитро.

Побачивши обличчя дружини та розкидані папери, він усе зрозумів без слів.

— Що сталося?

— Дімо, він зірвав мені контракт! — крізь сльози вигукнула Катя. — Я їх виганяю!

— Не маєш права! — заверещала Зоя, чіпляючись за одвірок. — Ми родичі! Нам нікуди йти! У нас ремонт!

— Немає у вас ніякого ремонту, тітко Зоя, — спокійно сказав Дмитро, хоча в його очах палахкотів гнів. — Я все знаю. Ви просто вирішили влаштувати собі безкоштовну відпустку на нашій шиї.

Обличчя Зої на мить перекосилося від сорому, але вона швидко опанувала себе.

— Ах так?! Ну то знай! Нас із орендованої хати вигнали, бо платити нічим! — раптом випалила вона нову порцію «правди». — Славко без роботи, я на пенсію одну живу! Ти хочеш, щоб ми на вокзалі ночували? Щоб дитина моя захворіла? Ти цього хочеш, племіннице?

Вона дивилася на Катю з викликом, намагаючись знову натиснути на жалість.

Брехня про ремонт змінилася новою маніпуляцією.

Тепер Катя мала стати «злою людиною», яка виставляє нещасних родичів на вулицю.

Катя подивилася на тітку, потім на Славку, який ховався за спиною матері.

В її душі боролися огида та виховане почуття обов’язку. Але вона згадала обличчя замовника. Згадала свій кардиган. Згадала безсонні ночі.

— Дімо, — сказала Катя рівним голосом. — Допоможи їм зібрати валізи.

— Катрусю! — охнула Зоя, зрозумівши, що цього разу маніпуляція не спрацювала. — Доню, одумайся! Ми ж ріодина твоя!

— Я вже одумалася, — відрізала Катя. — Мій дім — це не готель і не благодійна їдальня для тих, хто не має ні совісті, ні поваги. Ви брехали нам від першого дня. Ви користувалися нашою добротою і плювали на наші правила. Більше цього не буде.

Вона розвернулася і пішла на кухню.

Сіла за стіл, обхопивши голову руками.

Зі спальні доносилися прокляття Зої, скиглення Славка та спокійний, сталевий голос Дмитра, який чітко керував процесом виселення.

Через пів години все стихло. У коридорі гупнули вхідні двері.

Дмитро зайшов до кухні, мовчки обійняв дружину за плечі й поставив перед нею гарячий чай.

— Все. Поїхали.

Катя підняла на нього заплакані очі.

— Дімо, ми ж їх фактично на вулицю виставили.

— Ми виставили двох нахабних людей, які псували нам життя, — м’яко виправив він. — А те, що вони родичі — це їхнє виправдання, а не наше зобов’язання. У Зої є купа подруг у Києві, ми ж бачили. Не пропадуть.

Він сів поруч і взяв її за руку.

— Ти все правильно зробила, Катрусю. Це був урок і для них, і для нас.

Катя кивнула і зробила ковток чаю. У квартирі запала тиша. Дивовижна, блаженна тиша, якої вона не чула цілий місяць.

На душі було гірко, але водночас неймовірно легко. Наче вона щойно позбулася важкого тягаря, який не давав їй дихати.

— Знаєш, — тихо сказала вона, дивлячись у вікно на вечірні вогні міста. — Я не бажаю їм зла. Я просто хочу, щоб вони назавжди зникли з мого життя. Щоб родинні зв’язки більше ніколи не ставали приводом для образ.

Дмитро кивнув і глянув на рахунок за електроенергію, що лежав на холодильнику. Він усміхнувся:

— Ну, принаймні тепер ми точно знаємо: наступного разу, коли хтось попроситься «на пару днів», ми спочатку перевіримо сертифікат про наявність совісті.

Вони сиділи вдвох у своїй фортеці, яку нарешті відвоювали.

І вперше за довгий час котлети на вечерю були ідеально солоними — саме такими, як вони любили.

Чи мали Дмитро та Катя право вигнати родичів у нікуди?

Чи є межа у родинного обов’язку, коли на кону власне життя і добробут? Поділіться своєю думкою в коментарях. Ваша історія може стати підтримкою для тих, хто зараз стикається з подібним.

Чи вірно вчинило подружжя?

Фото ілюстративне.