Андрійко прокинувся від власного крику. Такі сни він бачив практично щоночі, тому хлопчик засунув руку під подушку і дістав звідти фотографію жінки, яку знайшов кілька місяців тому на вулиці під час прогулянки. А тепер він зберігає це фото в себе під подушкою і вірить, що це його мама.
У темряві Андрійко довго вдивлявся в її гарне обличчя і непомітно для себе заснув.
Вранці завідувач дитячого будинку обходила кімнати з вихованцями, щоб побажати всім доброго ранку і погладити кожного малюка по голові.
І в цей час вона на підлозі біля ліжечка Андрійка побачила фотографію, яка вночі випала з його рук. Піднявши її, Тетяна Леонідівна запитала хлопчика:
– Андрійку, звідки у тебе ця фотографія?
– Знайшов на вулиці.
– А хто це?
– Моя мама, – усміхнувся малюк.
Завідувач одразу впізнала цю жінку, адже вперше вона прийшла в дитячий будинок минулого року. Напевно, тоді і втратила тут свою фотографію.
З тих пір жінка часто оббивала пороги різних установ, аби домогтися дозволу на усиновлення дитини. Але, на думку місцевих бюрократів, у неї була одна суттєва перешкода: вона незаміжня.
Чоловік покинув її після десяти років подружнього життя, бо так і не змогла нaрoдuтu йому сина.
– Ну, що ж, – промовила Тетяна Леонідівна, – якщо вона твоя мама, то це повністю міняє справу.
Коли вона увійшла до себе в кабінет, то сіла за стіл і стала чекати. Через півгодини пролунав боязкий стукіт у двері:
– Можна до Вас, Тетяно Леонідівно? – у дверях з’явилася та сама дівчина з фотографії.
– Так, заходьте, Наталочко.
Дівчина зайшла в кабінет і поклала перед завідувачкою товстелезну папку з документами.
– Oсь, – сказала вона, – я все зібрала.
– Добре, Наталочко. Ти ж усвідомлюєш, яку відповідальність на себе береш? Адже, дитина – це не на дві години пограти, це на все життя.
– Так, я все усвідомлюю, – видихнула Наталя. – Просто не можу спокійно жити, знаючи, що комусь дуже потрібна.
– Добре, – погодилася завідувачка. – Коли ти хочеш подивитися дітей?
– Я не буду на них дивитися. Я візьму будь-яку дитину, яку запропонуєте, – сказала Наталка, дивлячись співрозмовниці прямо в очі.
Тетяна Леонідівна здивовано підняла брови.
– Розумієте, – схвильовано почала пояснювати дівчина, – справжні батьки не вибирають собі дитину, вони не знають заздалегідь, якою вона нaрoдuться: красивою чи негарною, здoрoвoю чи хвoрoю. Вони люблять її такою, як вона є. Тому, я теж хочу бути справжньою мамою.
– Вперше зустрічаю таку людину, – усміхнулася Тетяна Леонідівна. – Втім, я вже знаю, чиєю мамою ви станете. Хлопчика звуть Андрійко, йому 4 роки, рідна мати відмовилася від нього ще в пoлoгoвoмy будинку.
Завідувач пішла і через кілька хвилин повернулася, ведучи за руку маленького хлопчика.
– Андрійку, – сказала Тетяна Леонідівна, – познайомся це.
– Мама! – закричав хлопчик і кинувся до Наталки: – Мамочко моя!
Жінка гладила його по крихітній спинці і шепотіла:
Читайте також: «МАМО, БУДЬ ЛАСКА, НЕ КИДАЙ НАС», – ЛЕДЬ СТРИМУЮЧИ СЛЬОЗИ, УСЕ ПОВТОРЮВАВ СТАРШИЙ 14-ЛІТНІЙ СИН ІВАН
– Синку, синочку я з тобою.
Хлопчик був надзвичайно щасливий, бо він вже тримав свою маму за руку. Андрійко бoявся відпустити її навіть на секунду.
А довкола метушилися вихователі: одні збирали його речі, інші просто стояли осторонь і витирали заплакані очі.
