Віра сиділа на дивані. У кімнаті стояла гнітюча тиша, яку переривав лише легкий стукіт старого годинника на стіні.

Вона дивилася на свого чоловіка, Олександра, який стояв біля вікна, дивлячись у нічну темряву.

– Ти вирішив? – сумним голосом запитала Віра.

Олександр обернувся до неї, і в його очах було щось таке, що Вірі не сподобалося. Вона бачила ці очі багато років, але сьогодні в них була холодна рішучість.

– Так, Вірко, я вирішив. Я йду.

Вона здригнулася, в душі наче щось стиснулося, але не від болю, а від страху. Страху втратити не просто чоловіка, а й усе, що вона мала за ці 25 років.

Вона мріяла про щастя, про те, щоб вони разом старіли в своєму домі, але тепер цей світ розпадався на шматки, і Віра відчувала, як її сімейний спокій відходить.

– Але ти ж не любиш її, – пробурмотіла вона. – Ти не любиш її, Олександре. Ми ж прожили стільки років разом! Все було добре, ти ж сам говорив, що це була стабільність і спокій. Як ти можеш це все залишити?

Олександр зітхнув, підійшов до неї і сів поруч. Його обличчя було сумне, але рішуче.

– Я не знаю, чому так сталося, Вірко. Я таки кохаю її, хоча тобі, можливо, в це повірити важко. Може, я просто згадав, що таке бути живим, відчувати до когось справжні почуття, як в молодості, – він замовк на мить, ніби шукаючи слова. – Я кохаю її. І це не просто захоплення. Я розумію, що ти хвилюєшся, і я теж хвилююся, але це моє рішення.

Віра закрила очі і на кілька секунд здалося, що це просто сон і вона ось-ось прокинеться і нічого всього не буде.

Вона пам’ятала їхні перші роки разом, коли він ще був молодим і повним енергії, коли вони мріяли про майбутнє. Час минав, і хоч почуття померкли, хоч вони стали більше друзями, ніж закоханими, але ж не могло бути такого, щоб усе це просто зникло. Вона не могла в це повірити.

– Я не знаю, що мені робити, – тихо промовила вона. – Ми ж завжди разом все вирішували. Тепер я не розумію, як жити без тебе. Як я буду одна?

Олександр схилив голову, ніби переживаючи її слова, але внутрішньо був впевнений. Він любив ту жінку, яка з’явилася у його житті нещодавно, і це почуття давало йому силу, яку він так давно не відчував.

Але він не міг зрозуміти, як пояснити це Вірі, яка трималася за нього так міцно.

– Я хочу бути з нею, Вірко. Я більше не можу жити в нашому шлюбі, де ми більше не кохаємо одне одного, а лише звикли один до одного. Це не чесно ні до тебе, ні до мене.

Віра почала відчувати, як всередині все розпадається. Вона знала, що це рішення було не просто емоцією, що чоловік справді вірить у те, що йому потрібне нове життя. Але як же вона, як же вона?

– Ти хочеш сказати, що я просто повинна залишитися тут і чекати, поки ти підеш до неї? – запитала вона, намагаючись тримати голос рівним.

– Ні, Вірко, я не хочу, щоб ти чекала, – відповів Олександр. – Я не хочу залишати тебе без нічого, але я також не можу жити в брехні.

Віра почувалася, як у замкненому колі, з якого виходу не було.

Вона вже давно не кохала його, як колись в молоді роки, і він її не кохав, але як можна просто так відпустити 25 років спільного життя? Як можна залишити все це, щоб почати знову?

– Що ти хочеш, щоб я зробила? – її голос знову став благаючим. – Я не знаю, куди йти. У мене нічого немає, ти все на себе записав, я навіть не можу забезпечити себе без тебе.

Олександр поклав руку на її плечі, і хоча це було спробою показати співчуття, Віра відчула в ньому лише дистанцію.

– Ти завжди була самодостатньою, Вірко. Ти знайдеш шлях, я в цьому впевнений. Ми поділимо майно.

Віра лише схилила голову. Вона не відчувала сили шукати новий шлях. Усі ці роки вони разом створювали спільне майно, вкладали сили в будинок, а тепер вона залишалася з нічим. Вона дивилася на нього з очима, повними розпачу.

– Але я не хочу залишати тебе, Олександре. Я боюся, що без тебе не зможу нічого. Я звикла до тебе. Я не можу уявити собі життя без тебе.

Олександр замовк, і між ними панувала ще глибша тиша. Він розумів її відчай, але не міг змусити себе повернутися до того, що було раніше.

– Я знаю, Вірко, я знаю, що тобі важко. Але інколи для того, щоб знайти себе, потрібно піти з того місця, де тобі було досить комфортно. Ти ж теж не хочеш залишатися в чомусь, що не має майбутнього.

Віра залишилася на дивані, опустивши голову і почала думати, що робити далі. Скільки вона ще буде боротися за цей шлюб, якщо він вже зробив свій вибір?

Але потім у неї з’явилася думка: А якщо я не буду боротися? А якщо я просто дозволю йому йти і буду шукати свій шлях? Можливо, я знайду нову силу, якої ніколи не знала?

Віра довго сиділа, підбираючи слова, щоб переконати чоловіка залишитися в сім’ї, поки він рішуче перебирав якісь документи на майно.

Жінка не знала, що ж їй залишилося зробити, щоб чоловік залишився в сім’ї? Чи варто боротися за хорошого чоловіка в наш час, якщо не уявляєш життя без нього? Чи краще відпустити, бо не можна бути щасливою з тим, хто кохає іншу? Але ж вона нічого не зможе зробити без нього.

Фото ілюстративне.