Київське небо того вечора нагадувало розлите чорнило, у якому розчинялися вогні висоток на Лівому березі.

У новій квартирі Оксани панувала особлива атмосфера — та магічна суміш запаху дорогої деревини, свіжої фарби та ледь відчутного аромату завареної кави з корицею.

Це був її перший справжній дім. Не орендована кімнатка з обдертими шпалерами під Житомиром, не тісний куток у батьківській хаті, а власна фортеця, виплекана кожною безсонною ніччю за робочими звітами.

Оксана поправляла шовкову подушку на новому дивані кольору стиглої оливи, коли у двері не просто подзвонили — у них почали гатити з відчаєм людини, яка щойно пережила стихійне лихо.

Вона здригнулася, поглянула на годинник (була майже восьма вечора) і поспішила до порогу.

— Ти що, господаркою себе уявила? Ми до Сашка приїхали, а не до тебе на прийом!

Свекруха, Марія Іванівна, влетіла в коридор, навіть не глянувши на килимок для взуття.

Вона пройшла вперед у своїх брудних туфлях, залишаючи брудні сліди на ідеально чистій світлій плитці, і з гуркотом кинула величезну сумку прямо під ноги Оксані.

За нею, переступаючи з ноги на ногу, тягнувся молодший брат чоловіка, Віктор, разом зі своєю дружиною Тетяною.

Та тримала в руках кілька набитих пакетів, а на її обличчі сяяла така самовпевнена посмішка, ніби вона щойно виграла джекпот.

— Добрий вечір, — Оксана витерла руки об кухонний рушник, намагаючись зберегти голос спокійним. — Проходьте, будь ласка. Тільки, Маріє Іванівно, я б просила вас роззутися, я щойно підлогу мила.

— Підлогу вона мила! — пирхнула свекруха, розстібаючи пальто. — Та в мене в селі на подвір’ї чистіше, ніж у тебе тут у вітальні! Вітю, не стій, занось баули в кімнату. Де Сашко?

— Сашко ще на об’єкті, — Оксана підняла сумку свекрухи, відчуваючи, як важко стає дихати. — Він казав, що затримається до пізнього вечора. Замовлення термінове.

— Як це затримається? — обурилася Тетяна, скидаючи куртку прямо на комод. — Ми ж попереджали, що будемо сьогодні! Навіщо тоді взагалі їхати в таку далечінь, якщо нас навіть зустріти не можуть по-людськи?

Оксана міцно стиснула зуби. Ніхто не попереджав. Жодного дзвінка, жодного повідомлення.

Лише за годину до їхньої появи прийшло коротке СМС від свекрухи: «Ми на вокзалі, скоро будемо».

— Маріє Іванівно, присідайте, я зараз поставлю чайник, — Оксана намагалася загасити конфлікт у зародку.

— Чайник! — зневажливо махнула рукою жінка. — Ми в потязі того чаю вже напилися. Краще показуй, де нам стелити. Сил немає, дорога вимотала.

В Оксани всередині все стислося. «Стелити»? Вони планують ночувати?

— Маріє Іванівно, а ви надовго до Києва?

— А що таке? — свекруха по-господарськи всілася в крісло Сашка і розвалилася, закинувши ногу на ногу. — Тижнів на два приїхали. Справи в нас тут, та й Даринку побачити хочемо. Де вона, до речі?

— Даринка в садочку, зараз буду збиратися забирати її.

— У садочку?! — Тетяна аж підстрибнула на місці. — Ти серйозно? Дитину в такий час у садок здала, а сама вдома боки відлежуєш?

— Я не відлежую. Я працюю. У мене контракти, переклади, терміни. Фріланс вимагає дисципліни.

— Фріланс! — переддражнила свекруха. — Це не робота, а забавка для ледачих. От я свого часу на фермі від зорі до зорі, трьох синів підняла, і ніяких посиденьок у мене не було. А ти — кнопочки натискаєш і втомлюєшся.

Віктор мовчки пройшов у вітальню і вмостився на диван, одразу ж увімкнувши телевізор на повну гучність.

Тетяна пішла за ним, прискіпливо оглядаючи кожен кут квартири.

— У вас тут пил на полицях, — зауважила вона, провівши пальцем по комоду. — І запах якийсь застояний.

— Це запах домашнього борщу, — тихо відповіла Оксана, відчуваючи, як щоки починають горіти від сорому та люті.

— Борщ? — Марія Іванівна пожвавилася. — Ну, то давай, неси, годуй родину. Ми з вокзалу голодні як вовки.

Оксана вирішила мовчати. Вона варила цей борщ спеціально для Сашка, знаючи, як він любить гаряче після важкого дня на будівництві.

Тепер доведеться віддати все гостям, а самій знову стояти біля плити опівночі.

— Зараз подам, — прошепотіла вона і пішла на кухню.

За спиною почувся голос Тетяни:

— Вітю, глянь, яка в них мікрохвильовка стара. Ми свою ще торік на нову модель замінили, з грилем. А ці ніби гроші мають, а живуть як злидні.

— Та що ти хочеш, — вставила свекруха. — Сашко ж напевно все їй на шмотки віддає. Бачила, які в неї нігті? Це ж треба в салон ходити, гроші платити. А на нормальну техніку в хату шкодують.

Оксана застигла біля плити. Її манікюр був єдиною радістю, яку вона дозволяла собі раз на три тижні за власні зароблені гроші.

Усе інше — кожна копійка — йшло в сімейний бюджет: на іпотеку, на розвиток доньки, на комунальні платежі, які в столиці просто кусалися.

— Може, вона взагалі Сашка оббирає? — продовжувала Тетяна. — Пам’ятаєш, як та його колишня, Олена? Теж усе з нього тягнула, поки ми очі йому не відкрили.

— Танько, ну годі вже, — буркнув Віктор.

— А що годі? Я правду кажу! Ми — сім’я, ми маємо знати, куди йдуть гроші.

Оксана розлила борщ по тарілках. Руки тремтіли так, що юшка ледь не хлюпала на стіл.

«Дихай, Оксано, дихай, — повторювала вона собі. — Це лише на два тижні. Ти витримаєш ради спокою Сашка».

Але коли вона повернулася з підносом до вітальні, її чекав новий сюрприз.

Марія Іванівна вже витягала постільну білизну з шафи в спальні.

— Маріє Іванівно! Ви що робите?

— Шукаю, де нам стелити. Яка в нас тут спальня для гостей?

— У нас немає багато місця, — розгубилася Оксана.

— Ну то й що? — свекруха розгорнула підковдру. — Ви з Сашком у залі на розкладному переб’єтеся, а ми з вітьою тут, у вашій спальні, влаштуємося. Тетяна піде до Даринки в кімнату, дівчинка маленька, посунеться. Ми ж рідні люди! Чи ти нас під міст вигнати хочеш?

— Але Даринка звикла спати сама, вона буде боятися.

— Жодних «але»! — відрізала свекруха. — Не будь егоїсткою. Ми приїхали допомагати, а не вислуховувати твої капризи.

— Вона просто соромиться, що в них тут такий безлад, — хмикнула Тетяна, хапаючи тарілку з борщем. — Думає, ми не помітимо, яка вона господиня.

Оксана сіла на край дивана, відчуваючи повну безпорадність. Два тижні. Чотирнадцять днів у власному домі, який перетворився на ворожу територію.

— До речі, Оксанко, — свекруха облизала ложку, — борщ у тебе якийсь пісний. Треба було більше засмажки класти. Наступного разу покажу, як правильно готувати, щоб чоловік не худнув на очах.

— Зате хліб свіжий, — спробував розрядити атмосферу Віктор.

— Хліб то хліб, а от масло ви купуєте якесь дешеве, — поморщилася Тетяна. — Ми таке навіть коту в кашу не додаємо. Це ж якісь незрозумілі жири, Оксано, ти про дитину зовсім не дбаєш?

Оксана встала і пішла на кухню. Вона сіла на табурет, закрила обличчя руками і просто рахувала секунди.

Попереду було ще тринадцять днів і двадцять три години цього пекла.

Сашко повернувся близько восьмої. Оксана почула, як він стомлено повертає ключ у замку, і миттю вискочила в коридор, перехопивши його ще до того, як він зняв куртку.

— Саш, у нас гості, — прошепотіла вона, тримаючи його лікоть.

— Які гості? — він розгублено подивився на купу взуття біля дверей.

— Твоя мама. І Валерка з Тетяною.

Сашко завмер. На його обличчі відбилася ціла гама емоцій — від подиву до важкої втоми.

— Що? Коли вони приїхали? Чому ніхто не подзвонив?

— Приїхали вдень. Сказали, що на два тижні. Саш, вони вже зайняли нашу спальню.

— На два тижні?! — він провів рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти втому. — Оксанко, я не знав. Клянуся, мама нічого не казала.

— Олександре! Синочку! — з вітальні випливла Марія Іванівна і кинулася обіймати сина, відтіснивши Оксану до стіни. — Прийшов нарешті! Працюєш як проклятий, а вдома навіть зустріти тебе нікому по-людськи!

— Мамо, ви б хоч попередили, — тихо сказав Олександр, вивільняючись з обіймів.

— А навіщо попереджати? Я до рідного сина приїхала, не до чужих людей. Хіба мені в моєму дитинстві дозволи не питати треба було? Чи ти мені вже не радий через свою дружину?

— Радий, мамо. Просто це несподівано.

— Ось саме — несподівано! — втрутилася Тетяна, виглядаючи з-за спини Віктора. — А то б твоя Оксанка хоч вікна помила до нашого приїзду. Тут у вас дихати нічим від пилу.

Оксана стала ще щервонішою. Вона весь день прибирала перед роботою, готувала, прала.

Тепер, після появи родичів, квартира перетворилася на філію вокзального буфету.

Сашко подивився на дружину. Оксана бачила в його очах біль і безпорадність.

Він був людиною мирною, ненавидів конфлікти і завжди намагався всім догодити. Але сьогодні цей мир коштував занадто дорого.

— Мам, ви вечеряли? — запитав він, проходячи в кімнату.

— Вечеряли твоїм пісним борщем. Смачно, звісно, але на такому довго не протримаєшся. Тобі м’ясо треба, синочку, а не водичку з капустою.

Сашко зайшов на кухню, Оксана пішла за ним.

— Вибач, — прошепотіла вона. — Вони з’їли все. Я зараз щось швиденько підсмажу.

— Не треба, Оксано, — він дістав з холодильника кефір. — Я не голодний. Голова розколюється.

— Саш, вони справді планують жити у нашій спальні?

Він зітхнув і відвів погляд.

— Я поговорю з мамою пізніше. Може, вони хоч у вітальню переберуться.

Але розмова не відбулася. Марія Іванівна затягла сина до кімнати «на п’ять хвилин», які розтягнулися до півночі.

Оксана чула крізь стіну уривки фрази свекрухи:

— Віті роботу в місті треба знайти, він же перспективний, — ти маєш допомогти братові, у вас же квартира велика. — Оксана на тебе погано впливає, стала такою важкою людиною.

Коли Сашко нарешті вийшов, він виглядав так, ніби по ньому проїхав коток.

— Лягаймо спати, — сказав він. — Завтра якось розберемося.

Але ранок приніс лише нові проблеми.

Оксана прокинулася о шостій, щоб приготувати сніданок Даринці й зібрати її до садка.

На кухні її вже чекав «сюрприз»: Марія Іванівна хазяйнувала біля плити, виставивши всі продукти з холодильника на стіл.

— Чого це у вас тут порожньо так? — свекруха тицьнула пальцем у йогурти. — Хіба цим дитину годують? Хімія одна! Я ось каші наварила, справжньої, на молоці.

— Маріє Іванівно, Даринка не їсть таку густу кашу, вона любить вівсянку з фруктами.

— Не їсть! — пирхнула жінка. — А хто її питає? Діти мають їсти те, що корисно! Я своїх так виховувала, і бачиш — богатирі виросли. А ти її балуєш, потім на голову сяде.

Коли Даринка прокинулася, на кухні панував хаос. Каша пригоріла, молоко збігло на нову плиту, а дитина, побачивши незнайому тарілку з грудками, почала плакати.

— Ось, їж, онученько, бабуся старалася!

— Не хочу! — Даринка відштовхнула тарілку.

— Як це не хочеш?! — голос свекрухи став сердитим. — Ану бери ложку!

Оксана підхопила доньку на руки.

— Все добре, сонечко. Ходімо вдягатися, я зроблю тобі бутерброд у дорогу. Маріє Іванівно, залиште її, будь ласка.

— Ага, рости егоїстку! — кинула свекруха вслід. — Потім згадаєш мої слова, коли вона тебе в старість ні в що ставити не буде.

До кінця третього дня Оксана зрозуміла, що її нервова система дає збій.

Марія Іванівна повністю перекроїла їхній побут. Вона вставала досвіта і починала голосно гупати каструлями.

Тетяна годинами займала ванну, роблячи якісь маски та процедури, через що Оксана запізнювалася на робочі зідзвони.

Віктор цілими днями лежав на дивані перед телевізором, розкидаючи навколо крихти від печива та насіння.

— Оксано, а де гроші, які я лишав на продукти? — запитав Сашко ввечері, коли вони нарешті вмостилися на незручній розкладачці у вітальні.

— Які гроші? Я купила запасів на тиждень три дні тому.

— Мама каже, що все закінчилося. Треба знову йти в магазин.

Оксана сіла на ліжку, не вірячи своїм вухам.

— Саш, я купувала на п’ятьох дорослих! Куди поділися три кілограми м’яса, два десятки яєць і п’ять кілограмів овочів?

— Ну люди їдять. Мама каже, що Віктору треба сили відновлювати, він роботу шукає.

— Віктор не роботу шукає, він просто «їсть» за трьох! — не витримала Оксана. — Я бачила, як він сьогодні за один присід з’їв цілу сковорідку котлет, які я готувала на всіх!

— Оксано, не починай, будь ласка. Мені й так на роботі важко.

— Не починати?! Саш, вони живуть тут як у готелі «все включено»! Твоя мати лізе у мої шафи, переставляє мої речі, Тетяна користується моїми дорогими кремами, а Віктор навіть сміття не винесе!

— Вони моя родина, — стомлено відповів він. — Я не можу виставити їх на вулицю.

— А ми? Ми теж твоя родина! Твоїй доньці немає де гратися, бо всюди розкидані речі Валерки!

Сашко відвернувся до стіни. Оксана зрозуміла: допомоги не буде. Вона мала сама щось вирішувати.

Наступного ранку ситуація стала критичною. Оксана повернулася з ділової зустрічі — їй довелося на кілька годин поїхати в офіс до клієнта.

Коли вона зайшла до своєї кімнати, то побачила жахливу картину. Всі її папки з документами були розкидані, а на робочому столі стояла брудна чашка з-під кави.

— Маріє Іванівно! Хто був у кабінеті? — крикнула вона.

Свекруха неспішно вийшла з кухні, витираючи руки рушником.

— А, це я там прибрала трохи. У тебе на столі такий безлад був, якісь папери, записи. Я все склала в коробку на балконі, щоб місце не займало. Вікторуі там зручніше буде резюме розсилати.

Оксана відчула, як у неї перед очима все попливло.

— На балконі?! Там мої переклади! Там оригінали документів клієнтів, які я маю здати сьогодні до вечора! Ви хоч розумієте, що ви зробили?

— Ой, не кричи, — махнула рукою свекруха. — Знайдуться твої папірці. Краще б ділом зайнялася, он вікна на кухні заляпані.

— Я працюю! — вигукнула Оксана. — Це моя робота! Я за ці «папірці» отримую гроші, на які ми купуємо вам м’ясо!

— Ти на мене голос підвищуєш? — Марія Іванівна вперла руки в боки. — На матір свого чоловіка? Ти хто така тут взагалі? Прийшла на все готове!

— На яке готове?! — Оксана вже не могла стримуватися. — Ця квартира куплена нами спільно! Я внесла половину вартості з батьківського спадку! Тут кожен сантиметр — мій!

— Твій?! — з кімнати вискочила Тетяна. — Та ти без Сашка ніхто! Це він усе тягне, а ти тут тільки на кнопочки тиснеш! Сашко — справжній чоловік, а ти — просто додаток!

Оксана розвернулася і пішла в спальню.

Вона зачинилася на ключ, ігноруючи стукіт і крики за дверима. Її нудило від цієї несправедливості. Вечері вона чекала з жахом.

Коли Сашко прийшов, Марія Іванівна вже розіграла справжній спектакль.

Вона сиділа на дивані, тримаючи рушник біля голови, а Тетяна бігала навколо неї з водою.

— Синочку, твоя дружина мене ледь до дурного стану мене не довела, — застогнала свекруха. — Кричала, виганяла. Сказала, що я тут ніхто.

Сашко подивився на Оксану. В його погляді було стільки докору, що їй захотілося закричати.

— Оксано, ми ж домовлялися. Навіщо ти так з мамою?

— Саш, вона викинула мої робочі документи на балкон! Я ледь не зірвала контракт!

— Це лише папери, Оксан. Можна було спокійно пояснити. Мама ж хотіла як краще.

— Краще для кого?! — Оксана зрозуміла, що стіна нерозуміння між ними стає непрохідною.

За вечерею Марія Іванівна «добила» ситуацію:

— Знаєш, Сашо, ми тут з Тетяною та Віктором поговорили. Віктору запропонували роботу тут, у Києві. Охороною на склад. Гроші непогані. Тому ми вирішили — вони залишаться тут. У вас квартира велика, місця вистачить. Ви з Оксаною в залі на розкладачці нормально почуваєтеся, а молодь у спальні буде. Нам же треба триматися разом, родина — це святе!

Оксана впустила виделку. Звук металу об тарілку пролунав як грім.

— Що ви сказали? Назовсім?

— Ну а що такого? — втрутилася Тетяна, жуючи великий шматок хліба. — Ми ж не чужі люди. Будемо допомагати по господарству. Я он пил витирати можу, поки Оксана свої «переклади» робить.

— Сашко, ти це чув? — Оксана подивилася на чоловіка. — Ти знав про ці плани?

Сашко опустив очі.

— Мама сьогодні заїкнулася про це вдень. Я думав, ми обговоримо.

— Обговоримо?! Тут немає чого обговорювати! Ми купували цю квартиру для нашої сім’ї! Для трьох людей! А не для комуналки!

— Оксано, ну будь людиною! — вигукнув Сашко. — Віктору справді важко в селі, там немає майбутнього. Хіба ми не можемо допомогти братові?

— Допомогти — це знайти йому житло чи підказати варіанти оренди! А не віддавати власну спальню!

— Та яка там спальня! — пирхнула свекруха. — Тобі що, шкода метрів для родичів? Яка ж ти зла, Оксано. Тепер я бачу, що за змію мій син пригрів.

— Я не зла. Я хочу жити у власному домі за власними правилами!

— Твої правила тут не діють! — відрізала Марія Іванівна. — Сашко — голова сім’ї, і він вирішує. А він сказав, що родина — понад усе!

Оксана встала з-за столу. Ноги тремтіли, але в голові раптом стало дивно ясно.

Вона пішла у ванну, зачинилася на замок і просто вмилася холодною водою.

Дзеркало відображало втомлену жінку з темними колами під очима. Жінку, яку вона сама перестала впізнавати.

Через п’ять хвилин у двері постукав Сашко.

— Оксано, виходь. Давай поговоримо нормально, без істерик.

Вона відчинила двері.

— Я не істерю, Саш. Я просто запитую: ти справді хочеш, щоб вони тут жили на постійній основі?

— Ну, на перший час. Поки Віктор не назбирає на перший внесок чи хоча б на оренду.

— «Перший час» у твого брата триває вже десять років! — вигукнула вона. — Він ніколи не назбирає, бо він не хоче працювати, він хоче споживати! Саш, вибирай. Або я і Даринка — або твоя «родина» з їхніми претензіями та брудом.

— Ти ставиш мені ультиматум? — його голос став холодним. — Через житло?

— Не через житло, Саш. Через повагу. Через право дихати у власному домі.

— Знаєш що, — він розвернувся. — Якщо ти така егоїстка, то мені нема про що з тобою говорити. Мама була права — ти змінилася.

Він пішов до кімнати, де вже чулися сміх і жарти Віктора з Тетяною. Вони святкували свою перемогу.

Ніч Оксана провела на підлозі в дитячій кімнаті.

Вона не могла заснути. Кожен звук крізь стіну — хропіння свекрухи, шепіт родичів — здавався злом. Вранці вона прокинулася з чітким планом.

На сьомий день перебування гостей Оксана повернулася з роботи раніше.

Вона побачила, що Тетяна приміряє її вечірню сукню, яку Оксана купувала на десятиліття їхнього з Сашком шлюбу.

— О, ти прийшла? — Тетяна крутилася перед дзеркалом. — Слухай, класна сукня. Я візьму її на вихідні? Ми з Віктором хочемо в ресторан сходити, відсвяткувати його нову роботу.

— Зніми її. Зараз же, — голос Оксани був тихим, але в ньому відчувалася сталь.

— Та чого ти така заведена? Подумаєш, сукня. Ти ж її все одно не носиш, ти тільки в своїх джинсах бігаєш.

— Зніми. Її. Зараз. — Оксана підійшла ближче. — Інакше я зніму її сама.

Тетяна злякано подивилася на неї, швидко скинула сукню і кинула її на ліжко.

— Ну ти й зла. Правильно Марія Іванівна каже — тобі подалі від людей треба.

Вечері на кухні зібралися всі. Атмосфера була напружена до межі.

— Сашо, — почала Марія Іванівна, — ми тут подумали. Раз Віктор тепер киянин, треба його прописати у вас. Ну, щоб він міг офіційно оформитися, до лікарні ходити. Ти ж не проти?

Сашко подивився на Оксану, чекаючи на крик. Але вона мовчала.

— Ну, я думаю, це можна зробити, — невпевнено сказав він. — Квартира ж приватизована.

— Прекрасно! — сплеснула в долоні Тетяна. — Бачиш, Вікторе, які в тебе родичі хороші. Не те що деякі.

— Почекайте, — Оксана підняла руку. — Перед тим, як ви будете прописувати когось, я хочу сказати одне слово.

— О, знову вона починає! — закотила очі свекруха.

— Завтра о дев’ятій ранку, — Оксана дивилася прямо в очі Марії Іванівної, — ви всі троє маєте залишити цю квартиру. З усіма речами.

У кімнаті запала тиша. Віктор навіть перестав жувати бутерброд.

— Що ти сказала? — перепитав Сашко, бліднучи.

— Ти чув мене. Завтра. О дев’ятій. У цій квартирі не буде нікого, крім мене, тебе і Даринки.

— Сашко! — закричала свекруха. — Ти чуєш?! Вона нас виганяє! На вулицю! Серед ночі!

— Не серед ночі, а завтра вранці. У вас є час знайти хостел чи поїхати назад у село.

— Ти не маєш права! — вискнула Тетяна. — Це квартира Сашка!

— Це наша спільна власність, — Оксана дістала з папки документи. — І я вже подала заяву на розірвання шлюбу та поділ майна. Більше того, я викликала оцінювача на завтра. Якщо ви не підете добровільно — я викличу поліцію, бо ви перебуваєте тут без моєї згоди і порушуєте мій спокій.

— Оксано, ти з’їхала з глузду? — Сашко підскочив зі стільця. — Через таку дурницю — розлучення?

— Це не дурниця, Саш. Це вибір, який ти зробив. Ти вибрав їхній комфорт за рахунок мого. Ти дозволив їм паплюжити мій дім, мою роботу, мою сукню і мої почуття. Для тебе «родина» — це вони. Для мене «родина» — це ми. Але «ми» більше не існує.

— Та куди ти підеш?! — крикнула свекруха. — Ти ж без нього пропадеш!

— Я не піду. Це ви підете. Я маю достатньо коштів, щоб викупити частку Сашка або просто роз’їхатися. Я записала ваші розмови на диктофон. Повірте, жоден суд не залишить дитину в такій атмосфері.

— Мамо. Вікторе, — Сашко безсило опустився на стілець. — Мабуть, вам справді треба поїхати.

— Що?! — свекруха вхопилася за серце. — І ти туди ж? Проти матері? Проти брата?

— Мамо, вона не жартує, — Сашко закрив обличчя руками. — Вона ніколи не жартує такими речами. Ви справді перегнули палицю. Я думав, ви допоможете, а ви просто все зруйнували.

— Ах так! — Тетяна підхопилася. — То ми зруйнували? Та ми очі тобі намагалися відкрити! Ну й живи з цією відьмою! Вікторе, збирай сумки! Нехай вони самі в своєму гнилому Києві сидять!

Наступного ранку о дев’ятій нуль-нуль квартира спорожніла.

Було чутно лише, як Даринка тихо грається кубиками у своїй кімнаті.

Марія Іванівна до останнього вигукувала прокльони в під’їзді, поки Сашко не зачинив двері.

Він стояв у коридорі, дивлячись на порожні гачки для одягу.

— Оксано, — почав він.

— Не зараз, Саш. Нам треба багато про що подумати. Документи на розлучення я не заберу, поки не побачу, що ти справді зрозумів, що таке «свій дім».

Вона пройшла на кухню, налила собі кави і вперше за тиждень відчула аромат кориці.

Було тихо. Було чисто. Це був її дім. Нарешті.

Ця історія про те, що іноді доброта має закінчуватися там, де починається нахабство.

Жодні родинні зв’язки не дають права витирати ноги об іншу людину.

А як ви вважаєте — чи правильно вчинила Оксана?

Чи варто було терпіти заради «миру в сім’ї»? Пишіть у коментарях, ваша думка дуже важлива!

Фото ілюстративне.