Над Карпатами збирався дощ. Не той літній і лагідний, що приносить свіжість, а важкий, сивий, який надовго затягує полонини густим туманом.

У великому обійсті на околиці села Мар’яна Степанівна — жінка з обличчям, що нагадувало суху кору старого дуба, — стояла біля свого «святилища».

Це був погріб, вирубаний ще її дідом у скельній породі.

Там, у тиші та холоді, спочивали скарби: стоси банок із карпатськими білими грибами, суничне варення та головки домашнього сиру, загорнуті в чисту марлю.

Цей погріб був символом її абсолютної влади.

Усе життя Мар’яна Степанівна тримала родину в «залізних рукавицях», і жодна жива душа не мала права переступити поріг цієї холодної комори без її особистого благословення.

Але сьогодні правила було порушено.

За її спиною, у напівтемряві, стояла Катря — тендітна дівчина з Києва з яскраво-рудим волоссям, яка два тижні тому стала дружиною її сина Остапа.

Катря тримала в руках невеличкий глечик із вершками.

— Ти куди свої руки білі тягнеш? — голос Мар’яни Степанівни пролунав не гучно, але так різко, що Катря ледь не впустила глиняний посуд. — Хто тобі дозволив тут хазяйнувати?

— Остап сказав, — почала дівчина, але свекруха не дала їй договорити.

— Остап! — Мар’яна Степанівна зробила крок уперед, закриваючи собою вхід, наче скеля. — Мій син у цьому домі — господар, але в моєму погребі господарюю я. Ти, міська пташко, що вчорашні нігті в салоні малювала, думаєш, можеш отак прийти і брати те, на що я все життя піт проливала? Вершки їй потрібні! Може, ще й ключі від хати під подушку покласти?

Катерина розгубилася. Вона була архітектором, звикла працювати з кресленнями та складними структурами, але ця «структура» сільського побуту виявилася для неї непідвладною.

Вона приїхала сюди з відкритим серцем, сподіваючись на родинне тепло, про яке так багато розповідав Остап.

«Мати в мене сувора, але справедлива», — казав він.

Тепер Катерина бачила лише суворість, яка межувала з жорсткістю.

— Я не збиралася нічого красти, — тихо, але твердо відповіла Катря. — Ми хотіли приготувати сніданок для всіх. Остап хотів згадати смак дитинства.

— Смак дитинства він пам’ятає з моїх рук, а не з твоїх маніпуляцій, — відрізала свекруха. — Ти подивися на себе: у штанях, волосся вогнем горить, не подобається мені цей колір — недобрий то знак. Іди геть, поки я не розгнівалася по-справжньому.

Остап з’явився на порозі, коли напруга в повітрі вже можна було різати ножем.

Він виглядав розгубленим. З одного боку — мати, яка була для нього авторитетом усе життя, з іншого — жінка, яку він кохав понад усе.

— Мамо, ну що знову не так? — він спробував обійняти Мар’яну Степанівну за плечі. — Ми просто хотіли допомогти. Катерина дуже старається.

— Старається вона! — свекруха скинула його руку. — Старається вона тобі голову задурити своїми міськими вибриками. Ти подивися, кого ти в дім привів! Вона ж ні до чого не здатна. Учора хотіла грядку з зеленню полити, так водою все коріння розмила. А сьогодні вже в погріб лізе. Завтра вона мені скаже, як жити?

Катря не стала чекати продовження.

Вона розвернулася і швидким кроком пішла до хати.

Її обпікало почуття несправедливості.

Вона не була «ледащом». Вона працювала по десять годин за комп’ютером, проектуючи сучасні житлові комплекси, але тут, серед гір, її інтелектуальна праця вважалася «сидінням без діла».

— Вона мене просто виживає, Остапе, — сказала Катря, коли чоловік зайшов до їхньої кімнати. — Вона бачить у мені не твою дружину, а загарбницю.

— Катрусю, потерпи трохи. Вона просто боїться самотності. Їй здається, що ти забереш мене назавжди в той великий Київ. Вона звикне.

— Люди не звикають до того, кого ненавидять, — сумно відповіла дівчина, дивлячись у вікно на туман, що вже почав ковтати верхівки ялин.

Вечір минув у гнітючому мовчанні. На вечерю Мар’яна Степанівна приготувала бануш — такий густий і ароматний, що навіть Катря не втрималася від захоплення.

Але їсти було важко. Свекруха сиділа на чолі столу, наче королева на троні, і кожен рух Катрі супроводжувався її важким, оцінюючим поглядом.

— А в Києві вашому теж таку кукурудзу їдять? — раптом спитала вона, і в її голосі почулася прихована насмішка. — Чи ви там тільки пластмасовими яблуками харчуєтеся?

— У Києві ми їмо різне, Мар’яно Степанівно, — спокійно відповіла Катря. — Але ми також поважаємо вибір інших людей. Наприклад, ми не вказуємо дорослим людям, як їм одягатися чи що пити зранку.

Остап за столом ледь не подавився водою.

Такого опору його мати не чекала. Її обличчя вмить стало червоним.

— Ти дивись, яка гостра на язик! — прошипіла вона. — Прийшла в чужий дім і права качає. Та ти нігтя мого не варта! Я це обійстя на собі витягнула, коли батька не стало. Я кожну цеглину тут цілувала. А ти прийшла на готове і думаєш, що ти рівня мені?

— Я не претендую на ваш дім, — Катря встала з-за столу. — Мені потрібен був лише ваш син. Але тепер я бачу, що він — частина вашої власності, яку ви нікому не збираєтеся віддавати.

Дівчина вийшла, залишивши за собою дзвінку тишу.

Мар’яна Степанівна важко дихала, а Остап лише опустив голову, не наважуючись підняти погляд ні на матір, ні на двері, за якими зникла його дружина.

Наступного ранку Катря прокинулася дуже рано.

Вона вирішила, що не буде просто сидіти і чекати на чергову порцію принижень.

Вона вийшла на подвір’я. Повітря було крижаним і прозорим.

Біля дровітні стояла Мар’яна Степанівна. Вона намагалася розколоти велику смерекову колоду, але сокира постійно застрягала в смолистому дереві.

Жінка важко дихала, її руки тремтіли.

Вік і важка праця таки давалися взнаки. Катря спостерігала за нею кілька хвилин.

В середині дівчини змішалися жалість і образа.

— Дайте я спробую, — несподівано навіть для самої себе сказала Катря.

Мар’яна Степанівна випрямилася, витерла піт із чола тильним боком долоні і зневажливо хмикнула.

— Ти? Та ти ту сокиру і від землі не відірвеш. Іди, пташко, ручки бережи, бо ще манікюр зламаєш.

Катря не відповіла. Вона підійшла, твердо взяла сокиру. Інструмент був важким, але дівчина знала фізику.

Вона не стала бити з усієї сили. Вона оцінила тріщини в колоді, поставила ноги на ширину плечей і зробив точний, різкий удар саме туди, де дерево було найбільш вразливим.

Колода з гучним хрускотом розлетілася навпіл.

Свекруха застигла. Вона дивилася то на Катрю, то на розколоте дерево.

— Це не магія, — тихо сказала дівчина. — Це просто розрахунок. Я архітектор, Мар’яно Степанівно. Я знаю, як тримаються конструкції і де вони ламаються. І ваші стосунки з сином теж мають таку «точку зламу». Якщо ви будете тиснути занадто сильно, ви просто зруйнуєте все, що будували.

Мар’яна Степанівна нічого не відповіла.

Вона лише мовчки забрала сокиру і пішла до хати.

Минув тиждень. Атмосфера в домі змінилася.

Свекруха більше не кричала, але й не посміхалася.

Вона стала придивлятися до невістки. Одного дня вона побачила, як Катря малює щось у своєму блокноті.

— Що то ти малюєш? — спитала вона, проходячи повз.

— План реставрації вашої веранди, — відповіла Катря. — Вона у вас підгнила з лівого боку. Якщо зараз не змінити балки, восени вона може завалитися. Я порахувала навантаження, ось подивіться.

Мар’яна Степанівна довго вдивлялася в складні лінії та цифри.

Вона мало що розуміла в архітектурі, але вона розуміла одне: ця дівчина не просто «сидить в екрані». Вона бачить те, чого не бачила сама господиня.

Того вечора на столі знову з’явився той самий заповідний мед із погреба.

Мар’яна Степанівна сама поставила його перед Катрею.

— Їж, — коротко сказала вона. — Сили потрібні, якщо збираєшся веранду рятувати.

Це було перше «перемир’я».

Ніяких вибачень, ніяких довгих розмов.

Тільки мед і короткий погляд, у якому вперше промайнула тінь поваги.

Минуло літо. Коли прийшов час Остапу та Катрі повертатися до Києва, Мар’яна Степанівна зібрала їм величезні сумки.

Там було все: і гриби, і сир, і варення з суниці. Вона стояла біля воріт, кутаючись у теплу хустку.

— Ти це, — вона завагалася, дивлячись на Катрю. — Пиши там, якщо балки надумаєш купувати. Щоб не обдурили тебе на базарі. Я в дереві краще розбираюся.

Катря посміхнулася і вперше ризикнула обійняти свекруху.

Та на мить заціпеніла, а потім невміло поплескала дівчину по спині.

— Дякую, мамо, — тихо сказала Катря.

Машина рушила. Остап дивився в дзеркало заднього виду на самотню постать матері, що зменшувалася на тлі гір.

— Ну от, — зітхнув він. — А ти казала, що вона тебе ненавидить.

— Вона не ненавиділа мене, Остапе, — відповіла Катря, тримаючи в руках баночку з тими самими грибами, через які все почалося. — Вона просто захищала свій світ. І я рада, що вона дозволила мені стати його частиною. Хоча б маленькою.

Вони їхали до Києва, а в багажнику лежав запас карпатського сонця, законсервований у скляні банки.

І хоча між ними все ще залишалися тисячі розбіжностей, хвіртка до серця Мар’яни Степанівни була вже не просто прочинена — вона була відкрита.

Бо іноді, щоб тебе почули, не треба кричати.

Треба просто знати, куди вдарити сокирою, і вміти вчасно запропонувати план порятунку веранди, яка почала гнити від старої образи.

А як ви вважаєте, чи варто невісткам терпіти такий тиск заради миру в сім’ї?

Чи краще одразу ставити кордони, навіть ціною скандалу?

Та чи вірно вчинила невістка, що довго мовчала, але потім сама таки підбирала слова до свекрухи?

Хіба не свекруха, мати в роках, мала б бути тут мудрішою і сама прийняти невістку, дружину єдиного рідного сина, як рідну доньку, а не так вороже?

Чому матері синів відразу так недобре ставляться до невісток? В чому може бути справжня причина?

Фото ілюстративне.