Я з чоловіком разом вже 10 років, але жодного разу ми не їздили на море відпочивати. Причини були різні – то грошей нема, то діти маленькі, а їх у нас аж троє. Ми б і цього року не наважилися, але лікар сказав, що для молодшого сина було б не погано з’їздити на море.
Почали ми обдумувати варіанти, гроші рахувати, і, як завжди, не вистачає. Тоді я запропонувала чоловікові звернутися за допомогою до його батьків, адже мої свекри – доволі заможні люди. Чоловік не хотів, але все ж, звернувся до мами з татом. Та отримав відмову. Допомагати ні нам, ні внукам, вони не збираються.
Батьки чоловіка – дуже своєрідні люди. Вони ніколи не втручалися в наші з чоловіком сімейні відносини, але в той же час і хорошого нічого для нас не зробили. Незважаючи на те, що свекруха зі свекром живуть досить заможно і мій чоловік – їх єдиний син, вони вважають, що він повинен за все у своєму житті домогтися сам.
При цьому у них самих основна частина майна – це те, що дісталося їм у спадок від родичів. Я розумію, що ніхто нікому нічого не винен і що кожна людина повинна домогтися чогось у цьому житті сама, але ж ми для них не чужі люди, і хоч чимось в міру можливостей вони могли б допомогти.
У батьків чоловіка простоюють дві квартири (вони їх поки не здають – кажуть, що ремонт шкода псувати). При цьому ми з трьома дітьми змушені поневірятися по знімних. Мої батьки нам допомогти не можуть – вони живуть в селі і мають невеликі заробітки.
Своїми силами накопичити на придбання житла у нас не виходить – вся зарплата йде на оренду квартири, їжу і одяг для всієї родини. Намагаємося заощаджувати, але грошей все одно завжди ледве вистачає. Троє дітей – це не жарт.
Якось ми з чоловіком спробували поскаржитися його матері на те, що втомилися бігати по знімних квартирах, що грошей постійно не вистачає, і що наші діти погано сприймають часті переїзди, натякнули що непогано було б нам осісти. На що свекруха спокійно відповіла: «А нічого було так рано народжувати». За її словами, ми самі винні в тому, що нічого не нажили.
Каже: «Потрібно було думати про придбання житла до того, як трьох дітей народили», Але ми чоловіком обоє хотіли велику сім’ю. Я свого первістка і так народила пізно – в двадцять вісім років. Якби ми чекали, коли назбираємо на квартиру, то мені було б вже пізно народжувати! Сказала все це свекрусі, але їй байдуже. У неї для нас одна відповідь: «Самі винні».
Я не розумію, як так можна ставитися до сім’ї власного сина? Невже цій жінці все одно, в яких умовах ростуть її онуки? Мені не хочеться остаточно псувати відносини з батьками чоловіка, адже вони хоч посидіти з нашими дітьми іноді можуть, але і як після подібних вчинків з ними спілкуватися – не знаю.
Путівки ми все ж купили, позичили гроші у моїх знайомих. Дітям потрібно трохи оздоровитися. От тільки як після цього всього любити і поважати свекрів? Чим вони взагалі думають? Адже вони вже немолоді люди, і не сьогодні, так завтра їм може знадобитися наша допомога…
Фото ілюстративне – mumtastic.
