Це був важкий рік для мене, дуже важкий.

Я звикла, що Різдво завжди приносило мені радість, навіть попри всі труднощі, адже в мене була моя найкраща подруга, а ще похресниця, яка для мене завжди була маленьким сонечком, що дарує теплоту навіть у найхолодніші дні.

Я завжди старалася давати їй найкраще, навіть коли не мала багато грошей. Але цей рік став іншим.

Все почалося з того, що мене звільнили з роботи. Я не зразу зрозуміла, що буде далі. Мої заощадження швидко танули, а підробітки, які я мала, ледве дозволяли зводити кінці з кінцями.

Я відчувала, як щодня все більше і більше стискається коло моїх можливостей. Але важко було прийняти той факт, що тепер я не можу собі дозволити дорогі подарунки, які завжди купувала своїй похресниці на свята.

Своїх дітей я не маю, не складається у нас з чоловіком поки, на жаль, тому Улянку я дуже любила, тягнулася до неї, завжди допомагала подрузі, вона мені дійсно, як рідна донька була.

Адже коли працювала, я заробляла непогано, і для мене не було великою проблемою витратити на неї певну суму, бо я хотіла, щоб вона мала найкраще.

Перші місяці після звільнення я намагалася не думати про це. Подарунки, які я купувала, стали значно скромнішими. Але цього року, коли наближалося Різдво, я вже не була впевнена, що зможу подарувати навіть те, що звикла.

Коли моя подруга, з якою ми разом пережили не одну важку ситуацію, не зателефонувала мені за кілька днів до свята, я почала хвилюватися.

Справа в тому, що Олена завжди запрошувала мене до себе на Різдво, відколи на світ з’явилася Улянка. Ми святкували разом, ділилися розповідями, сміялися, підтримували одна одну. Але цього разу, все було по-іншому.

Я вирішила зателефонувати їй сама.

– Привіт, як ти? – запитала я, намагаючись зробити голос якомога менш тривожним.

– Привіт, я нормально. А ти як? – почула її голос з того кінця.

– Теж нормально, але ось думаю, а ти мене не запрошуєш цього року на Різдво? – запитала я з ледь прихованим сумом.

У паузі на іншому кінці я відчула якусь ніяковість.

– О, слухай, я цього року якось, знаєш, ми з Андрієм вирішили зробити святкування з іншими людьми. У нас буде ще кілька кумів, ну, ти знаєш, що зараз часи складні, настрою не має, не до гулянок і святкувань цього року, я запросила тільки одну ару кумів.

Я замовкла. Важко було повірити, що вона, моя подруга, яку я підтримувала і завжди вважала своєю близькою людиною, так просто вирішила не запросити мене. Вона ще додала:

– Просто цього разу ми хочемо посидіти більше з тими, хто може, знаєш, це ж не просто свято, а ще й соціальна частина. Розумієш, про що я? Це ж продукти на всіх купувати, зараз все таке дороге, я не маю змоги просто розтрачуватися зараз на велике коло знайомих, зрозумій.

Її слова були мов холодний вітер. Я відчула, як у мені щось ламається.

– Ти хочеш сказати, що все через гроші? – не змогла стриматися я.

– Ні, звісно, не через це. Але ти ж розумієш, в таких ситуаціях важко не думати про фінансову сторону. Цього року ми хочемо, щоб святкування було в такому колі. ти ж знаєш, я тебе завжди кликала до себе, ти для нас важлива людина, але зараз поки так.

Я нічого не сказала. Просто поклала телефон. Мені було сумно і дуже образливо за все. Здавалося, що наші стосунки, які я так цінувала, поступово розсипаються на очах.

Я не мала чіткої відповіді на те, що відчуваю, але все було якось не так, як колись.

Знаєте, я довго думала, чи має право людина вимірювати свою дружбу через матеріальні речі. Чи не повинна вона бути сильнішою за це? Я все життя підтримувала свою подругу, завжди була поряд, а тепер, коли я не можу дозволити собі дорогі подарунки, виявляється, що я вже не така цінна для неї.

Ті кілька днів після розмови з нею я хвилювалася, чи варто мені продовжувати спілкування. Я навіть не знаю чи маю право відмовитися від стосунків із людьми, для яких важливі лише статки. Одна моя знайома сказала:

– Люди часто міняються, коли стикаються з труднощами. Можливо, твоя подруга просто побоюється, що ви більше не зможете знайти спільну мову, бо ти в скрутному становищі. Це, звісно, не виправдовує її, але, можливо, вона не хоче тебе обтяжувати своїми планами.

Колежанка на роботі, якій я поскаржилася, теж сказала:

– Ти не зобов’язана підтримувати стосунки, які не приносять радості. Якщо відчуваєш, що з цією людиною ти більше не на одній хвилі, то, може, краще відступити на деякий час. Але про дитину не забувай, адже ти її хрещена мати, а це вже велика відповідальність.

Я зрозуміла, що рішення повинно бути моїм. Я вирішила не відмовлятися від спілкування з ними, але зрозуміти, що тепер я маю обирати людей, які будуть любити мене не за те, що я можу їм дати, а за те, хто я є.

Не хочу більше спілкуватися з ними і ходити в гості до подруги, навіть, якщо вона буде кликати мене.

Але як мені бути? Чи можу я від похресниці своєї відмовитися? Чи маю право на це?

Фото ілюстративне.