– Це зрада, мамо. Ти не можеш так зі мною вчинити, я ж твоя дочка, – заявила Ользі донька, яка була категорично проти того, щоб мама продавала квартиру і влаштовувала своє життя.

Жінка опустила голову. В її памʼяті ще жила образа, адже насправді це Ірина її зрадила, коли повелася на обіцянки свого батька, який спочатку її кинув, а потім приїхав, замахав грошима – і вона про все забула.

Ольга ще змалку мріяла про щасливе життя. Вона вчилася в інституті, мала здібності до математики й мріяла стати викладачкою. Але життя перевернулося, коли зустріла Олексія. Він гарно говорив, обіцяв гори золоті, дивився в очі так, що світ ставав кольоровим. І коли дівчина зрозуміла, що чекає дитину, їй здавалося – це велике щастя.

Але Олексій виявився не тим, ким прикидався.

– Олю, я ще не готовий до сім’ї, – сказав він холодно, коли вона розповіла про дитину. – Це твій вибір, ти сама вирішила народжувати.

– Як це сама? Це ж і твоя дитина! – голос Ольги тремтів.

Та він знизав плечима, навіть не глянувши. І пішов. Просто зник з її життя.

Так почалося її інше життя: не студентське, не мрійливе, а важке й самотнє. Інститут довелося залишити, бо треба було заробляти на хліб. Вона підробляла на базарі, мила підлоги, шила чужим людям, аби мати за що купити доньці одяг й молочко.

– Доню, ми все витримаємо, – шепотіла вона маленькій Іринці, коли та плакала вночі. – Ти в мене виростеш гарна й щаслива.

Жили вони у гуртожитку, в одній маленькій кімнатці. Холодною зимою дувало крізь вікна, а літом не було чим дихати. Ольга відкладала кожну копійку, аби хоч якось дати доньці більше. Батьки Ольги допомагали їй неохоче, бо були на неї злі за те, що вона своїми руками так легко зіпсувала собі життя.

Та роки минали, і коли Іринка підросла, у неї з’явилися свої думки.

– Мамо, а чому ми так бідно живемо? У всіх моїх однокласниць телефони нові, а я маю якийсь старий… – говорила донька з докором.

– Бо я одна все тягну, Іриночко. Але ж головне – ти вчишся добре, ти матимеш майбутнє, – намагалася пояснити Ольга.

Дівчина слухала, але її серце поступово наповнювалося образою. Їй здавалося, що мама нічого їй не дала, що вона заслуговує на більше. І саме тоді, коли Ірині виповнилося 19, у її житті раптово з’явився батько.

Олексій, підтягнутий, у дорогому костюмі, приїхав на чорному джипі.

– Доню, – простягнув руки, – я знав, що ти в мене така гарна виросла.

Ірина дивилася на нього широко розплющеними очима. Вона чекала цього моменту все життя – щоб тато визнав її. І він визнав. Почав водити її в ресторани, купив айфон, подарував золотий ланцюжок.

– Бачиш, мамо, от що значить справжній тато! – кинула Ірина одного разу, повернувшись додому з подарунками.

Ольга тоді мовчала. Серце стискалося від болю. Вона знала, що Олексій робить це не через любов, а щоб показати себе кращим.

Згодом він купив Ірині квартиру в новобудові. Але не записав її на доньку, а залишив на своє ім’я.

– Тато сказав, що так правильно, бо я ще молода, – пояснила Ірина мамі.

Ольга тільки гірко посміхнулася.

Пройшло кілька років. Ірина вже навчалася в університеті, жила у тій квартирі. А Олексій одружився з молодою жінкою. Невдовзі у нього народилася ще одна дитина, і вся його увага переключилася туди.

– Доню, – відповідав він сухо на її дзвінки, – зараз не можу, маю справи.

А потім просто продав ту квартиру. Бо юридично вона була його. Ірина залишилася ні з чим.

Вона повернулася до матері.

– Мамо, що ж мені робити? – плакала вона.

– Я ж казала… – почала було Ольга, але зупинилася. – Не кажуть «я ж казала» своїй дитині. Проживеш і цей біль.

Ользі на той час вдалося купити невелику квартиру. Її батьків не стало, вона продала їхній будинок в селі, продала свою кімнату, і почала життя з нового аркуша.

А за цією радісною новиною прийшла і інша – Ольга познайомилася з порядним чоловіком, який мав до неї почуття і серйозні наміри. Але кликав її до себе. Тому Ольга вирішила все продавати і будувати нові стосунки в іншому місті.

Але Ірина, почувши про це, підняла бунт.

– Як це продати? Це і мій дім, – кричала вона.

– Іро, ми все життя тут бідували… Чому ти не даєш мені права на щастя? – тихо спитала Ольга.

– Бо ти мені нічого не дала! – вирвалося в доньки.

Слова доньки зачепили жінку.

– Нічого не дала? – шепотіла сама до себе. – То хто тебе годував, коли всі відвернулися? Хто ночами не спав, аби в тебе було молоко? Хто собі у всьому відмовляв, щоб у тебе були книжки й зошити?

Вранці вона сказала доньці:

– Знаєш, Ірино, квартира – це тільки стіни. Але любов, яку я тобі давала, – це ціле життя. Якщо ти цього не бачиш, то я не винна.

Ольга таки продала квартиру. Дочці віддала половину суми, щоб та змогла хоч якось починати будувати своє життя. А сама поїхала будувати своє.

Ірина з мамою перестала спілкуватися, бо вважає її зрадницею. А яка ваша думка? Чи справді мама вчинила неправильно?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.