Відтоді, як ми з моєю донечкою Вікторією приїхали в Прагу, минуло вже 30 хвилин.
Всі пасажири, які їхали з нами в потязі, вийшли також, а чоловіка мого Петра все немає і немає.
Але ж він обіцяв, що зустріне, і все буде добре у нас, заспокоював, щоб не хвилювалася і не боялася далекої дороги в чужу мені країну Чехію.
Провідник допоміг мені винести сумки та дитину на вокзал.
Телефон розрядився в довгій дорозі, а зарядити його я не встигла чомусь, мабуть через хвилювання, адже в дорозі мала безліч думок, які не давали мені спокою ні на хвилину.
Добрий провідник дав свій телефон подзвонити, мені з ним порозумітися допомогли люди наші – українці, які трохи знали чеську мову.
Та, попри безліч дзвінків, телефон мого чоловіка був недоступний.
Куди він зник? Може щось трапилося? А, можливо, геть забув про нас з донькою і те, що ми сьогодні мали приїхати до нього.
Ось і переїхали. Можливо, у нього є інша, а нас він забув.
Мій чоловік у Чехії на заробітках вже 3 роки, орендував квартиру зі знайомими, влаштувався на хорошу роботу.
Петро постійно мені казав, що освоється за кордоном, а потім і ми з донькою приїдемо до нього.
Та не склалося, адже ми з донькою не дуже хотіли покидати дім, та й у чоловіка справи були свої, постійно робота, бо хотів заробити.
Але нещодавно ми таки вирішили поїхати з донькою в гості до батька, адже кордони відкриті і провідати його на якийсь місяць було добре для усіх.
Ми з Вікторією хочемо жити в Україні і мріємо купити квартиру невеличку в столиці, коли чоловік грошей заробить і ми свою квартиру в райцентрі продамо. Нам дуже подобається Київ, мріємо там жити і все.
Ми домовилися з Петром про день приїзду, я вже купила квитки.
Чоловік повинен був зустріти мене вранці біля нашого вагону.
Він ніколи не спізнюється, це взагалі не його риса, але я стою з донькою-школяркою, а навколо нікого у кого щось можна запитати, бо не розумію мови, а люди, які вийшли зі мною, українці, вже розійшлися.
Порожній перон, всі пасажири розійшлися, провідники закрили двері вагонів, кінцева станція.
Я потрапила в безвихідну і дуже сумну ситуацію якусь.
Сіла на лавці, намагаюся не видавати своїх хвилювань, бо дитина поряд.
Розумію, що грошей у мене зовсім немає, лише пара сотень гривень на картці, білет я купувала електронний в один кінець. Що далі робити – не знаю.
Сіла на сумки, покірно чекаю. Потрібно було попросити когось, щоб допомогли мені занести важкі сумки на вокзал, але вже нікого немає поруч.
Ну не проспав ж він! Можливо, на дорогах пробки або він не знає на який шлях прийшов поїзд.
Але тоді не зрозуміло, що у нього з телефоном.
Можливо, має тепер гарну роботу і знайшов собі іншу в місті?
Що я вже тільки не передумала за цей час. Вже уявляла, що в нього є інша, що нам доведеться розлучитися, що мені соромно буде перед людьми вдома, адже всі знатимуть, що чоловік подався на заробітки і іншу сім’ю там заробив.
В голові промайнули думки, що це все буде потім, а зараз – головне якось дістатися додому в Україну, потрібно волонтерів шукати. Але як? І де?
Чого я тільки не передумала, подумки картаючи себе, що приїхала сюди до Петра, наївна, а він вже забув про нас, живе собі своїм життям на чужині.
Сум мій і розчарування наростає, за себе і дитину теж тривожно.
Минуло так ще хвилин п’ять і на пероні з’явився мій чоловік.
Далеко йде, куртка незнайома, а хода його.
Невже мій! Точно. Мій.
У новій куртці і не впізнати його, так змінився за стільки часу.
Підбіг, попросив вибачення, хвилюється, що ми замерзли і голодні з донькою.
Довго чекав таксі і запізнився. Ох вже ці таксисти.
А я так хвилювалася, чого тільки не передумала за весь цей час.
Вийшли з вокзалу, сіли в машину. Тепер у нас все буде добре.
Я так і не наважилася сказати чоловікові, якими були мої думки.
Але найгірше, що я думала про погане, про зраду його.
Чому це так буває? Можливо це погано, що я не довіряю йому? Як жити далі, коли він на чужині, а ми з донькою залишатимемося в Україні?
Фото ілюстративне.