— Ти своєму хоч раз у кишені заглядала, чи тільки на базарі вмієш редискою командувати?

Саме з цих слів сусідки по ятці й почався той безлад, який ледь не розніс усю нашу родину на дрібні тріски.

Звали господиню того прилавка Марією. Жінка вона була терта, життям бита, із тих, хто за словом до кишені ніколи не полізе. Якщо треба, то й мішок із картоплею сама на плечі закине, і перекупника так на місце поставить, що той дорогу до її ряду на тиждень забуде.

Торгувала Марія всім, чим багатий власний город біля хати. Зранку, коли місто ще тільки протирає очі, вона вже стояла за дерев’яним прилавком. Зелена цибулька пучечок до пучечка, ранній кріп, редиска мита, свіженька, аж вилискує на сонці, а в кутку ящика — топінамбур. Отой дивний корінь, про який половина покупців питала з подивом, а друга половина брала від тиску чи цукру.

Копійка до копійки — так і складалася копійчана поміч до родинного бюджету. Бо на саму заробітну плату прибиральниці в місцевій школі далеко заїхати було годі. Там платили якраз стільки, щоб ноги не простягнути з голоду, та за комірне віддати до копієчки.

А вдома чекав законний господар, Василь. Чоловік він був наче й не лихий, не кривдив нікого, до парканів не чіплявся, але мав одну давню слабкість — дуже вже любив у вихідний заглянути в чарку. Знайде собі компанію під липою біля магазину, погомонить про світову політику, і до вечора вже ледве тягне ноги до рідної хвіртки. Тож усі турботи, рахунки за світло та дрова на зиму незмінно трималися на круглих плечах самої Марії.

Була в тій хаті ще одна вічна турбота — діти. Молодша, Соломія, саме закінчувала навчання, дівча тихе, домашнє, ще тільки розглядалося по сторонах і шукало свою стежку. А от старшу, Катерину, вдалося прилаштувати до шлюбу зовсім недавно, і Марія за це подумки щодня дякувала всім святим.

Катерині вже пішов двадцять сьомий рік. За нинішніми мірками наче й не вік для переживань, але для матері кожен зайвий місяць доньки в дівоцтві був як скалка в оці. Скільки можна висіти тягарем на батьківських плечах?

Працювала Катерина діловодом у місцевій установі. Дівка гарна, висока, стан тонкий, але вдача — хоч тікай з хати. Норовиста, перебірлива, з претензіями. Тій подавай сукні модні з каталогу, дорогі креми та помади, а кавалерів місцевих вона й за людей не вважала.

Той їй здавався занадто простим, бо руки після трактора не відмивалися до білизни. У другого обличчя якесь не таке, надто кругле й без виразу. У третього пузо на штани нависає, соромно поруч вулицею пройтися. Марія на ті вибрики тільки руками розводила та сердилася. Де ж тих професорів узяти на кожну дівку, коли навколо звичайні роботящі чоловіки ходять?

І тут на обрії з’явився Мирон. Чоловік поважний, трохи старший за Катерину, працював завідувачем господарства у великій державній конторі. Робота не пильна, повага від начальства є, комора під замком, усе до ладу. Та й сам господарем виглядав показним, хата своя, на подвір’ї порядок.

Правда, Катерина спочатку носа вертіла. Мовляв, щічки в нього аж надто пухкі, лисина зверху блищить, і костюм він носить ще з тих часів, коли інститут закінчував.

— Ти мені голови не мороч! — вичитувала її тоді Марія на кухні, вимішуючи куліш. — Зараз гонори показуватимеш, а потім сама сидітимеш, мов та бараболя в погребі, що до весни зморщилася й нікому не потрібна! Нам ще Соломію треба в люди вивести. Чоловік тебе заміж кличе, хату має, при посаді. Збирай речі й не видумуй дурниць! Сім’ю збудуєте, станете на ноги, дивись, і матері колись гарну хустку подаруєш чи новий килимок у світлицю.

Подумала Катерина, поплакала трохи в подушку від жалості до своїх дівочих мрій, та й здалася. Бо й подруги на роботі вже тихцем перешіптувалися поза очі, що залишиться вередлива Катерина сама, доки всі інші вже дітей колишуть. А самотньою бути ох як не хотілося.

Весілля відгуляли скромно, майже по-домашньому. Марія спершу хотіла замовити їдальню, скликати всю далеку родину, троюрідних тіток із сусідніх сіл, музикантів з гармошкою запросити, щоб усе село гуділо три дні.

Але наречений Мирон одразу той запал остудив. Сказав спокійно, але так твердо, що не переб’єш:

— Мамо, не треба цих марних витрат і показухи для сусідів. Зараз часи не ті, щоб гроші на вітер пускати. Посидимо тісним колом, вип’ємо за злагоду, та й почнемо жити.

Марії було трохи ніяково перед знайомими кумами, але довелося прикусити язика. Головне ж — доньку прилаштували в надійні руки, одним ротом у хаті менше, ще й зять не гультяй якийсь, а серйозний чоловік.

Оселилися молодята в Мироновій оселі. Жили тихо, без криків і сварок. Марія з базару деколи забігала до них: то кабачків свіжих занесе, то пучок петрушки та кропу кине на стіл. Що з городу вродило, тим і ділилася, аби тільки діти ладили та в неї на хліб не просили.

Того пам’ятного дня торгівля на ринку йшла як ніколи жваво. Марія спромоглася розпродати майже все: і редиску вигребли до останнього хвостика, і цибулю розібрали вчителі на обідній перерві. Вона вже стояла біля порожніх ящиків, мокрим пальцем старанно перераховувала пом’яті купюри, ховаючи їх у глибоку кишеню фартуха.

Настрій був піднесений. На вечір можна було дозволити собі купити свіжої рибки до картоплі та трохи сиру на запіканку.

Аж раптом погляд її ковзнув убік скверика, що тулився якраз навпроти міського ринку. Там, під тінню каштанів, стояла маленька пиріжкова, де торгували гарячим тістом і солодким квасом.

Біля круглого столика стояв Мирон. Власний зять, який у цей час мав би старанно підписувати накладні у своїй конторі.

Але стояв він там не один. Поруч витанцьовувала дівчина в яскравій спідничці значно вище колін, на височезних підборах, які дивно цокали по старій бруківці. Волосся її було закручене в дрібні кучерики, а губи нафарбовані такою яскравою морквяною помадою, що було видно здалеку, навіть крізь натовп роззяв.

Парочка із задоволенням наминала гарячі пиріжки з капустою та запивала холодним лимонадом з однієї пляшки на двох.

Мирон буквально танув. Він дивився на ту незнайомку такими закоханими очима, якими на законну дружину Катерину, здається, не дивився навіть під вінцем. Дівчина дзвінко сміялася, ледь не захлинаючись від веселощів, притулялася до його плеча, а Мирон нахилявся до самого її вуха й щось захоплено шепотів. Потім дівчина кокетливо вхопила його за лікоть своїми тонкими пальчиками, а зять навіть не подумав відсторонитися — навпаки, розправив плечі й задоволено виструнчився.

Доївши частування, вони взялися за руки й неспішною ходою рушили в бік паркової алеї.

У Марії все всередині перевернулося. Дихання перехопило, ноги стали мов ватяні.

Серед білого дня, у всіх на очах, законний чоловік її вагітної доньки водить за ручку якусь розмальовану кралю!

— Ганно, ти бачиш те саме, що й я? — хрипким голосом звернулася Марія до сусідки, що якраз складала порожні кошики.

— Аякже, бачу, очі ще маю, — зітхнула Ганна, скоса поглядаючи на зятя, що віддалявся. — Зовсім люди сором утратили. У наш час хоч соромилися трохи по закутках ховатися, а тепер дивіться всі, яка любов.

— А хто вона така, знаєш її? Звідки це опудало на підборах узялося?

— Та хто ж її не знає в нашому кутку! Це ж Зоя, що в центральному гастрономі за скляним прилавком стоїть. Відома особа на всю округу. Вже одного чоловіка з доброї родини покрутила-покрутила, усі кишені йому почистила, він жінку покинув, а потім Зойка його й виставила за двері. Він назад додому прибіг, а там уже інший господар господарює, нового розкладу не витримав та й поїхав світ за очі.

— Оце так ягідка… — прошепотіла Марія, міцно стискаючи ручки своєї господарської сумки.

— Та вона взагалі совісті не має, — вела далі балакуча Ганна. — Сам завідувач того гастроному, Панас Юхимович, за нею сохне вже другий рік. Чоловік він серйозний, хоч і в літах трохи, неодружений. Тягає їй і ковбаси копчені, і делікатеси всякі, які простим людям тільки на свята сняться. А вона з нього тільки кпить та каже, що їй молодшого треба, аби кров грала. Вітрогонка звичайна, одним словом.

Марія навіть не дослухала кінця тієї повчальної розповіді. Вона схопила свою торбу, кинула порожні ящики сусідці під нагляд і чимдуж побігла в бік помешкання доньки.

Двері були незамкнені. У кімнаті панували напівтемрява й запах м’яти. Катерина лежала на дивані, підмостивши під голову високу подушку, і повільно гризла сухий сухарик.

— Лежиш? — ледь переводячи подих із порога, вигукнула мати. — А де твій господар подівся?

— На роботі Мирон, де ж йому бути, — слабким голосом відповіла донька, не повертаючи голови. — А мені щось зранку зовсім зле. Нудить так, що світла білого не бачу. Тільки сухарями й рятуюся, щоб хоч крихта в животі втрималася.

Марія зупинилася посеред кімнати, пильно вдивляючись у бліде обличчя доньки:

— Ти що це, при надії? І мовчала досі? Скільки вже?

— Третій місяць пішов, мамо. Мирон дуже просив нікому не базікати, навіть вам. Казав, люди зараз лихі, наврочать іще щастя, треба поберегтися до пори до часу.

— Оце так новина на мою голову… — Марія опустилася на краєчок табурета. — А взагалі як живеться? Не ображає він тебе? Гроші додому приносить?

— Та що ви, мамо! Мирон дуже турбується. Каже, знайшов собі додатковий підробіток вечорами, щоб дитині було на що все необхідне купити: і візочок гарний, і колиску нову, і пелюшки дорогі. Вечорами його майже ніколи вдома немає, трудиться чоловік. Правда, чепуритися став дуже. Сорочки прасує, одеколоном запашним пахне на всю хату, каже, посада тепер така вимагає виглядати пристойно серед людей.

Слова вже готові були зірватися з материнського язика. Марія хотіла викласти все: і про пиріжкову, і про підбори, і про кокетливі погляди та чужі пальці на зятевому лікті.

Але подивилася на змучену Катерину, на її бліді щоки, на тремтячі руки, і вчасно зупинилася.

Не можна. Дівчина в такому стані будь-яку біду візьме близько до серця, почне плакати, побиватися, тиск підскочить — і біди потім не оберешся. Не дай боже втратить дитину через дурість безсовісного зятя.

Ні, тут треба діяти зовсім по-іншому. Тихо, мудро й по-жіночому.

— Ну, добре, доню, — лагідним тоном мовила Марія, підводячись. — Ти лежи, відпочивай, не вставай зайвий раз. Я побіжу, бо вдома господарство не кормлене. Завтра принесу тобі свіжої малини з городу та огірочків хрустких, тобі зараз вітаміни треба їсти та про гарне думати.

Вийшовши на вулицю, Марія вже чітко знала, що робити. Рятувати треба було не просто доньчину родину, а спокій майбутньої онуки чи онука.

До вечора вона через знайомих кумів дізналася, де саме винаймає житло та сама Зоя з гастроному.

План визрів сам собою. Марія дістала зі старої скрині довгу темну спідницю, що дісталася ще від баби, пов’язала голову яскравою хусткою з бахромою, насунувши її майже на самі очі, а вугіллям із печі трохи підвела собі брови, додавши погляду таємничості та суворості.

Коли сонце сховалося за дахами, вона вже сиділа на лавці біля потрібного під’їзду, вдаючи, що дрімає.

Невдовзі у дворі почулося знайоме цокання підборів. Зоя поверталася додому, крутячи на пальці маленьку сумочку та наспівуючи якусь веселу пісеньку.

Щойно дівчина наблизилася до лавки, Марія театрально охнула, схопилася за серце й повільно посунулася на траву, ніби втрачаючи сили.

— Ой, тітонько! Що з вами? Вам погано? — Зоя, треба віддати їй належне, не пройшла повз, а кинулася підтримувати жінку попід руки. — Давайте я допоможу вам підвестися!

— Дякую тобі, красуне, щиро дякую… — слабким, таємничим голосом проказала Марія, дозволяючи посадити себе назад на лавку. — Зовсім старість не радість, голова паморочиться, тиск до неба підскочив. Але ж я непроста бабця. Бачу я більше, ніж звичайні люди. Бабуся моя знахаркою була, людей наскрізь бачила. Хочеш, дівчино, долю твою прочитаю за твою доброту? Скажу, що за плечима лишилося і що попереду чекає.

— Ой, справді вмієте? — очі в Зої миттєво спалахнули цікавістю. — Страшенно люблю все таке таємниче, ворожіння та прикмети різні!

— Давай сюди руку, тільки мовчи й слухай уважно.

Зоя слухняно простягнула тонку долоню з довгими яскравими нігтями. Марія міцно стиснула її своїми натрудженими пальцями, заплющила очі й тихо зашепотіла:

— Бачу темну пляму позаду тебе… Був у твоєму житті чоловік чужий, із родини ти його виманила, соки всі випила та й викинула за поріг без жалю. Плакала там жінка гіркими сльозами, проклинала твою молодість. І лягло на тебе важке слово. Якщо далі будеш біля чужих чоловіків крутитися та чуже гніздо руйнувати — висохне твоя краса в одну мить.

Зоя аж сіпнулася, намагаючись забрати руку, але Марія тримала міцно, мов залізними кліщами.

— Шкіра зморшками візьметься, волосся пишне лізти почне жменями, а те місце, яким ти хлопців причаровуєш, так скрутить від жіночих хвороб, що жоден лікар не зарадить. Ні діточок у тебе не буде, ні радості, сама на старості ліктями стіни підпиратимеш.

— Ой, лишенько… — пролепетала налякана дівчина, і вся її зухвалість миттєво зникла. — А хіба не можна це якось відвести? Мені ж якраз один одружений чоловік проходу не дає, на посаді він, перспективи гарні має… Я думала, доля моя повернулася нарешті, жінка ж не стіна, посунеться заради мого щастя.

— Не буде тобі з ним щастя! — суворо відрізала псевдоворожка, підвищивши голос. — Тільки хвороби та біди на свою голову накличеш. Чужий він, не твій хліб. Якщо не відступишся від нього просто зараз — через місяць себе в дзеркалі не впізнаєш, люди на вулиці лякатися почнуть від твоєї худорби та зморшок!

— А що ж робити тоді? Де ж мені пару знайти, щоб не пропасти одній?

Марія зробила вигляд, що уважно вдивляється в лінії на долоні, водячи по них шорстким пальцем:

— Бачу іншого чоловіка поруч. Дорогу він до тебе топче. Поважний, при добрій справі, харчами тебе забезпечує, ковбаси та солодощі до ніг твоїх складає. Любить він тебе щиро, усім серцем прикипів. І головне — вільний він як вітер, без дружини та дітей. Тільки він одне твоє прокляття зняти зможе, якщо законною дружиною до його оселі ввійдеш. Будеш як сир у маслі купатися, сита, вдягнена й спокійна на все життя. Навіть перші літери імені його бачу… П та Ю. Знаєш такого?

Зоя здивовано закліпала віями, ледь не підстрибнувши на лавці:

— Так це ж Панас Юхимович, завідувач мій! Він же за мною хвостом ходить, проходу не дає, найкращі продукти відкладає щодня… Тільки ж він віком старший, та й не такий показний, як мені хотілося б…

— Краса чоловіча — то туман ранковий, — повчально мовила Марія, відпускаючи нарешті дівочу руку. — Сьогодні вона є, а завтра вітер повіяв — і нема. А повага та повний холодильник — це на все життя надійна опора. Тобі про майбутнє думати треба, про дітей і спокій, а не за чужими штанами ганятися та прокляття на себе збирати.

Зоя швидко підвелася, поправляючи спідничку тремтячими руками:

— Дякую вам, тітонько! Справжній у вас дар, усе чисто вгадали, як у книзі прочитали. Не хочу я ніяких хвороб і старіти раніше часу не хочу! Хай йому грець, тому Мирону з його посадою та пиріжками, нехай іде до своєї законної жінки та їй голови морочить! Піду завтра до Панаса Юхимовича, вибачуся за свої вередування. Дякую, що очі мені відкрили!

Дівчина мало не бігцем кинулася до під’їзду, забувши про свою повільну ходу на підборах.

Марія провела її поглядом, тихенько хмикнула собі під ніс, стягнула з голови темну хустку та витерла рукавом підведені брови. Справу було зроблено на совість.

Минуло кілька днів.

Марія знову навідалася до оселі доньки, несучи в торбинці свіжого сиру та баночку меду.

На її подив, двері відчинив сам зять Мирон. На ньому були старі спортивні штани, заляпані білим клеєм, а на голові красувалася пілотка зі старої газети.

— О, мамо, доброго дня! Заходьте швидше! — весело загукав зять, витираючи спітнілого лоба.

— А ти чого це вдома серед білого дня? Чи роботу вже покинув додаткову? — підозріло примружилася Марія, заходячи до коридору.

— Та вирішив я, мамо, що всі ті підробітки — то марна трата сил і здоров’я, — щиро відповів Мирон, розводячи руками. — Сім’я дорожча за будь-які зайві заробітки. Катерині зараз увага потрібна, спокій і турбота. Ось вирішили кімнату до ладу довести, шпалери свіжі поклеїти, світленькі, щоб затишно було. Диван треба новий подивитися в магазині, щоб дитині було зручно.

З кімнати вийшла усміхнена Катерина, тримаючи в руках рулетку:

— Мамо, а Мирон уже й імена для малюка придумав! Якщо хлопчик буде, то назвемо на честь діда Матвієм. Буде Матвій Миронович. Звучить же як поважно! А якщо дівчинка — то Настунею, як у моєї бабусі було. Мені дуже подобається.

— Ну й добре, діти, ну й слава богу, — лагідно посміхнулася Марія, відчуваючи, як з серця нарешті спадає важкий камінь. — Мир та злагода в хаті — то найдорожчий скарб, за жодні гроші такого не купиш. Живіть дружно, одне одного тримайтеся, тоді й лихо вашу оселю стороною обходитиме.

Зять більше не затримувався допізна, не пахнув дорогими парфумами й щовечора сидів біля дружини, обговорюючи колір майбутньої дитячої ковдри. А за тиждень на ринку почули новину: Зоя з центрального гастроному подала заяву на розпис із Панасом Юхимовичем, і той від радості виставив усім продавцям солодкі частування.

Марія поверталася додому повільною ходою, слухаючи, як вечірній вітер шелестить листям старих акацій. На душі було спокійно й чисто.

Старшу доньку захистила, гніздо вберегла. Тепер залишилося найважче: прилаштувати молодшу Соломію за гарного, тямущого хлопця та якось відучити чоловіка Василя бігати у вихідні під ту липу до сільських філософів.

План у голові Марії вже починав потихеньку складатися, але це була вже зовсім інша історія.