— Мамо! І скільки це ще триватиме?! Скажіть мені чесно, доки ви збираєтеся терпіти цей безлад і заплющувати очі на очевидні речі?! — голосно, з виразною претензією у голосі вигукнула Олена, стукнувши шкіряною сумочкою по поверхні тумбочки біля лікарняного ліжка.

Вона стояла у палаті — статна, доглянута жінка у елегантному пальті, від якої віяло впевненістю, міським спокоєм та ароматом дорогих парфумів.

— Оленко, донечко, ну чого ти одразу з порога гримаєш? — тихо, майже з провиною пролепетала Надія, згортаючи на колінах свій смугастий фартух, яким намагалася прикрити покручені вузлуватими пальці. — Люди ж навколо, у палаті сусіди. Соромно перед чужими очима.

— А мені не соромно! Мені прикро за вас! — Олена схрестила руки, суворо дивлячись на матір. — Я вам приводжу найкращі харчі, прошу відпочити, берегти себе, а ви знову все до копійки і до останнього шматочка готові віддати туди, де ніхто й «дякую» не скаже! Скільки можна жити заради чужих примх і вдавати, ніби все гаразд?

— Не чужих, доню, не чужих, — зітхнула стара, схиливши сиву голову. — Вона ж твоя менша сестра. Сестра Оксана. Як же її залишити, коли їй доля така випала важка?

Олена лише важко зітхнула, намагаючись опанувати емоції, але в її очах спалахнув гіркий вогонь давньої образи.

Вона сіла на край металевого ліжка, яке стиха зарипіло під її вагою, і подивилася на материнські руки — покручені давньою важкою працею.

— Доля, кажете? — спокійніше, але з глибоким болем мовила Олена. — Долю людина будує сама, мамо. А ви їй тільки гірше своєю допомогою дієте, щоб вона й далі нічого не робила.

Надія відвернулася до вікна, де за шибкою осінній вітер гойдав віти високих кленів. Спогади самі собою нахлинули на неї, розгортаючись, мов старий, трохи потертий килим.

— Ех, Оленко. Ти ж не пам’ятаєш, як воно колись було, — тихо почала розповідати стара, і її голос став дивно м’яким, співучим, сповненим далекого смутку. — Тебе я носила легко, ніби й не важко геть було. Молода була, витривала. На світанку, о чотирьох годинах ранку, встану, роса ще на траві холодними краплями блищить, а я вже біжу на ферму. Чимало корів треба вручну здоїти. То зараз апарати під’єднали, стоять дівчата, телефони дивляться, насіння плюють. А тоді все пальцями, все власною силою.

— Мамо, ну навіщо ви знову згадуєте той колгосп? — лагідно перебила її Олена, забираючи зі столика порожню чашку.

— А як не згадувати, донечко? Це ж життя моє. Пам’ятаю, біжу з вранішнього доїння додому через поле, аж чую — животик потягнуло, і так тепло-тепло стало. Я й звернула до нашого сільського амбулаторного пункту. Там тоді акушеркою працювала баба Марія, золота була жінка, світла їй пам’ять. Я до неї у двері стукаю, а вона через поріг глянула й каже: «Надіє, лягай негайно на кушетку, бо вже маля на світ проситься!».

— І ви там мені й життя подарували? — посміхнулася Олена, хоч чула цю історію вже сотню разів.

— Там і народила, моє золоце! Без пологових будинків, без міської метушні. Твій батько, Василько мій покійний, якраз повз амбулаторію на бригаду йшов. А баба Марія з вікна як закричить йому: «Василю! Стій! Поздоровляю з донькою!». Він бідний аж косу з плеча зронив, очі витріщив, нічого зрозуміти не може. Заходить у кімнату, а я там лежу, і ти у білій пелюшці пищиш. Ой, як же він тебе любив, Оленко! Ти ж була його найперша радість. Мотоцикл із люлькою купив, тебе поперед себе на бак посадить, і їздять вони за село. І на річку з ним на риболовлю, і по гриби до листяного лісу, і на пасіку. Ти ж і характером у батька пішла — така ж уперта, справедлива, господарська.

— Батько був справжнім чоловіком, — тихо мовила Олена, і її погляд пом’якшав. — Він знав ціну праці. І мене навчив не чекати від життя подарунків.

— Це правда, — похитала головою Надія. — Тобі три рочки виповнилося, як Оксана на світ з’явилася. Ох і натерпілася я з нею, донечко. Скільки сил вона з мене витягнула, скільки сліз я над її колискою пролила. Живіт у мене тоді був величезний, як кавун, ноги набрякали так, що в жодні калоші не влазила. Хлопчика чекали, батько хотів Степаном назвати, на честь свого діда. А народилася дівчинка — маленька, синенька, як тернова ягода. Фахівці їй ледь раду дали. Я вже думала недобре геть буде.

— Але ж викарабкалася, — зауважила Олена, поправляючи покривало на ліжку материнських сусідів.

— Викарабкалася, даруй Господи життя. Але квола була дуже. Молоко в мене від переляку зникло через місяць. Стали коров’ячим напувати — її висипкою пішла, шкіра шершава стала, як кора дубова. Довелося у сусідньому селі козяче молоко купувати, щодня пішки за три кілометри ходила. До двох років вона самостійно й сидіти не могла, хилилася, мов те стебло на вітрі. Свекруха, бабуся ваша, обкладе її подушками з усіх боків на печі, поки я на фермі роблю, так вона й сидить там, як той стручок квасолі. Ходити почала аж під три роки. Щоправда, заговорила рано — та так дрібно, так швидко, ніби струмок по камінцях дзюрчить. І досі така тарахтуха.

Очі Надії зволожилися. Дві прозорі сльози повільно покотилися по її сухих, засмаглих щоках, застрягаючи у глибоких зморшках.

— Життя у неї не склалося, Оленко, — мовила мати з невимовним жалем. — Все якось шкереберть, усе біля мене тулиться.

Олена знову насупилася. Ця тема завжди була для неї болючим мозолем.

— А чому воно не склалося, мамо? — знову з претензією у голосі запитала Олена, встаючи з ослона. — Ви ж самі її такою виростили! Я як школу закінчила — одразу до міста поїхала. Вступила до торговельного коледжу, жила у гуртожитку, ночами товари розвантажувала, а вдень навчалася. Сама всього досягла! Працюю товарознавцем у великій торговельній мережі, маю повагу від керівництва. Чоловік у мене, дякувати Богові, золотий — не цурається жодної роботи, власний дім побудував, машинку купили. Ми ж працею своєю це все заробили! А Оксана що?

— Та хіба ж я кажу, що ви не працею? — винувато мовила мати. — Ви з Тарасом молодці, у вас дім — повна чаша. Син у столичному університеті навчається, донька вчиться на архітектора. Всі розумні, всі до діла придатні. А от Оксанці не пощастило.

— Не пощастило?! — Олена аж руками сплеснула. — Вона навіть дітей своїх до пуття довести не може! Згадайте, як її старшу доньку, Олю, я до себе в місто забирала! Думала, допоможу дівчині, влаштую на курси, дам старт у житті. А вона що? Три дні походила і заявила, що їй важко ранок починати о сьомій годині! Лінива, як і її мати! Я їй казала: «Олю, вчися, це твій шанс!», а вона зібрала речі й втекла назад у село.

— Та як же так, Оленко. Вона ж молода ще була, соромилася, — намагалася захистити онуку Надія.

— Соромилася? Мамо, не вигороджуйте їх! Ви Оксану все життя по голові гладите, а мене завжди залишали на другому плані, бо «Олена сильна, Олена сама впорається»! А мені, думаєте, легко було? Коли батька не стало, хто вам паркан ремонтував? Хто дах на хаті перекривав? Мій Тарас! А Оксана тільки бідкалася та сльози лила, що у неї чоловік знову ледарює.

— Ну, чоловік у неї дійсно лінивий і недобрий виявився, — тихо погоджувалася стара. — Нероба, та ще й за чужими спідницями постійно бігає. Скільки вони розходилися, скільки мирилися. А діток же п’ятеро! Двійняткам лише по п’ять рочків виповнилося. Чим їй їх годувати? Вона ж у дитячому садку помічницею вихователя працює, за копійки ті підлоги миє.

— А чому вона господарство не тримає?! — обурено вигукнула Олена. — Живуть у селі, город бур’янами заріс, жодної курки на подвір’ї! Ми в місті живемо, і то Тарас на дачі город та садок обробляє! А вони в селі сидять і чекають, поки їм бабуся зі своєї пенсії або сестра з міста сумки з харчами привезе!

Надія мовчала, лише тулилася поглядом підлогу. Вона знала, що старша донька має рацію, але материнське серце не хотіло приймати цю сувору правду.

Для неї Оксана залишалася тією самою хворобливою, синьою дівчинкою, яку треба було захищати від усього світу.

Двері терапевтичного відділення стиха зарипіли, і до палати зазирала медична сестра — сувора, з різкими рухами.

— Надіє Іванівно! — мовила вона уривчастим, карбувальним голосом, спираючись на дверний одвірок. — До вас прийшли, виходьте на коридор.

— Ой, а хто там? — старенька Надія вмить засовалася, її бліді щоки вкрилися легким рум’янцем, а очі заблищали від надії. — Невже Оксаночка приїхала? Вона ж обіцяла навідати!

— Та де там Оксаночка, — зітхнула медсестра. — Жінка прийшла, та сама, що минулого тижня була. Поважна така, з великими сумками.

— А-а-а, — вогник в очах старенької вмить згас, вона тихо похитала головою. — Олена.

Надія важко піднялася з ліжка, обула старі стоптані капці і, повільно човгаючи ногами по потертому лінолеуму, попленталася до виходу.

Жінка, яка лежала біля самого вікна — місцева жителька, що добре знала всі сільські та міські новини, простежила поглядом за старенькою й стиха мовила до сусідки по палаті:

— Це Олена Степанівна, її старша донька. Вона в місті головним товарознавцем у великому супермаркеті працює. Дуже трудова жінка, господарська! А от молодша її, Оксана. Ех, краще й не казати. Покійний Василь, чоловік Надії, золота людина був. А Оксанин син, Федір, то взагалі в діда пішов — такий же статечний, розумний, працьовитий. Олена його до себе в місто забирала, допомагала навчатися, а тепер хлопець має гарну роботу, великою людиною став.

— А чому ж Надія все про молодшу бідкається? — тихим голосом запитала молода дівчина з кутка палати.

— Бо з дитинства її розпестила! — відрізала жінка біля вікна. — Оксані завжди все на тарілочці подавай. А Олена для матері й ліки найкращі, і продукти, і ремонт у хаті за власні гроші робить. А Надія все одно тільки про Оксану й думає, все їй найкращі шматочки тягне. От побачите, зараз Олена їй сумку харчів принесла, а Надія половину знову Оксаниній доньці віддасть!

Тим часом у коридорі Олена передала матері велику, важку синю сумку, вщерть наповнену свіжими харчами.

— Мамо, я тут вам усе привезла, — строго, але з турботою мовила Олена, застібаючи блискавку на своєму пальті. — Тут і котлети домашні Тарас зранку посмажив, і пиріжки з сиром, і яблука з нашого саду, і ковбаса якісна, і солодощі. Тільки благаю вас — їжте самі! Вам треба сили відновлювати, а не роздавати все направо й наліво!

— Дякую, Оленко, дякую, моя пташечко, — зачудовано белькотала баба Надія, притискаючи сумку до себе. — Та навіщо ж стільки? Мені ж тут і так кашу дають, і суп гарячий.

— Їжте, мамо, і не вигадуйте, — Олена поцілувала матір у суху щоку. — Я побігла, бо у мене ще на роботі машина з товаром розвантажується. Завтра увечері знову завітаю.

Повернувшись до палати, Надія ледь волочила важку сумку.

Вона сіла на край ліжка, притихла, почала повільно діставати пакунки.

Дістала духмяні пиріжки, загорнуті у пергамент, прозору баночку з прозорим курячим бульйоном, паличку свіжої ковбаси, соковиті червоні яблука та пакунок із халвою.

Покрутила все в руках, понюхала пахощі домашньої їжі, важко зітхнула і склала все назад у синю сумку.

— Надіє Іванівні, та ви що робите? — здивовано вигукнула сусідка біля вікна. — Надворі ж осінь, але в палаті тепло, зіпсується ж усе! Віднесіть у холодильник на коридорі!

— Та хай тут постоїть, біля ліжка, — тихо відповіла старенька, лягаючи на подушку. — Воно не зіпсується, воно свіже.

Вона прилягла, згорнувшись калачиком, і заплющила очі, ніби заснула. Але через пів години знову встала, підійшла до своєї тумбочки, дістала звідти невеличкий згорток у газетному папері — там була її власна пенсія, яку вона таємно від Олени відклала.

Надія поклала гроші на сам вершок синьої сумки і знову лягла.

За годину двері палати знову відчинилися.

— Надіє! — знову гукнула сердита медсестра. — До вас знову прийшли. Дівчинка якась стоїть.

У той же мік баба Надія підхопилася з ліжка так жваво, ніби й не боліли її покручені суглоби! В її очах спалахнуло справжнє, непідробне щастя.

— Ой, це ж Світланка! Внучка моя молодша, Оксанина доня! — защебетала старенька, забутньо вхопивши важку синю сумку із суми. — Побіжу, побіжу скоріше!

— Надіє Іванівні, вам же зараз на процедури йти! Не запізнюйтеся! — гукнула навздогін медсестра, але старенька її вже не чула.

Вона дріботіла коридором, майже падаючи від ваги синьої сумки, але на її обличчі сяяла блаженна посмішка.

У холі біля входу чекала п’ятнадцятирічна дівчина у потертому джинсовому піджачку.

Вона переступала з ноги на ногу, неуважно розглядаючи свій телефон.

— Світланко, пташечко моя! — сплеснула руками баба Надія, підбігаючи до онуки. — Прибігла бабусю провідати! Золото моє! Як там мама? Як малеча?

— Та нормально все, бабусю, — байдуже відповіла дівчина, навіть не відриваючись від екрана. — Мама казала спитати, як ви тут. І ще мама казала, що якщо у вас є трохи грошей чи чогось їстівного, то щоб я забрала, бо дома взагалі порожньо, а малечі на вечір навіть молока немає чим купити.

— Є, є, моє сонечко! Все є! — гарячково заговорила старенька, підтягуючи важку сумку. — Ось тут тітка Олена привезла стільки всього смачного! І пиріжки свіжі, і ковбаска, і бульйоночок, і яблучка! Забирай усе, моє золоце, неси додому, хай малеча поїсть досхочу! І ось тут у кишеньці, — Надія тремтячими пальцями дістала згортанчик у газеті, — тут трохи грошей з пенсії. Віддай матері, хай купити діткам що треба.

Дівчина швидким рухом забрала гроші, засунула їх у кишеню джинсів, вхопила важку сумку і навіть не подивилася на згорблену постать бабусі.

— Ну добре, бабусю, я пішла, бо мені ще з подругами треба зустрітися, — кинула дівчина через плече і швидко покрокувала до виходу.

— Біжи, біжи, пташечко. Обережно через дорогу переходь! — гукала їй навздогін Надія, стоячи біля великого вікна.

Вона довго стояла біля скла, худенькою сухий ручкою махаючи вслід постаті, що швидко зникала за лікарняною огорожею.

На її обличчі була така невимовна ніжність і водночас така глибока печаль, що у кожного, хто б це побачив, стиснулося б серце.

Повернувшись до палати з порожніми руками, Надія сіла на ліжко, важко зітхнувши.

— Ну от, — похитала головою сусідка біля вікна. — Забрала дівчиська все і побігла. Навіть не посиділа з вами, не розпитала, як ваше здоров’я.

— Та вона ж поспішає, у неї навчання, справи, — почала вигороджувати онуку Надія, зазираючи у порожню тумбочку. — Зато дітки вдома поїдять. А мені що? Мені тут і лікарняного супу вистачить, годують же добре. Я собі тільки маленький шматочок халви залишила, бо так вже її люблю. А Оксаночка моя щербет з горішками любить. Треба буде Олені сказати, хай наступного разу щербету принесе для сестри.

— Ех, Надіє Іванівно, — зітхнула сусідка. — Ви ніби й справді молодшу більше любите, а старшу тільки використовуєте.

Очі старенької знову наповнилися сльозами, вона притисла руки до серця:

— Та хіба ж можна рідних дітей ділити?! Обидві вони — моє серце, моє життя! Який пальчик не вколоти — однаково боляче буде! Просто Олена сильна, у неї все є, їй доля посміхнулася. А Оксанка моя — мов те сухе стебельце у полі, без моєї допомоги зовсім пропаде.