Віра крокувала вечірнім бульваром, відчуваючи, як осінній вітер пронизує тонке пальто.
Сьома вечора – година, коли місто випускає із себе останній потік офісного люду.
Вона не шукала пропозиції руки і серця, як то бувало в цікавих романах.
Її думки були зайняті іншим: кресленнями нового ландшафтного проекту, який вона сподівалася виграти.
Вона й Данило прожили разом шість років, і, здавалося, їхній спільний план – купити ділянку за містом і перетворити її на сімейний сад – був єдиним, що їх по-справжньому поєднувало.
Минулий тиждень Данило поводився дивно: мовчазний, задумливий, часто відволікався, коли Віра намагалася обговорити деталі дизайну.
Він надіслав їй коротке повідомлення: “Є серйозна розмова. Прийди швидше. Потрібна твоя увага”.
Віра одразу ж відклала ескізи, переконана, що він нарешті вирішив відмовитися від нудної офісної роботи і приєднатися до її творчої майстерні.
Це була мрія Віри: працювати разом, втілюючи красу в життя.
Вона завернула у знайомий, затишний дворик. Біля під’їзду, на кованій лавці, як завжди, сиділа її сусідка, пані Людмила, що уважно вивчала всіх перехожих, ніби проводила безперервний соціальний експеримент.
З легким стуком ключ Віри відчинив двері їхньої квартири. Данило сидів у вітальні, а не на кухні, що вже було незвично.
Він не пив чай; на журнальному столику стояла лише недопита чашка кави, а його погляд був звернутий до екрана вимкненого телевізора.
— Даниле? — Віра підійшла ближче, знімаючи шарф. — Що трапилося? Ти виглядав схвильованим.
— Сядь, Віро. Мені треба пояснити дещо важливе.
Його голос був низьким і надзвичайно стриманим, що створювало дивний контраст із його звичайною запальною манерою говорити.
Усередині Віри було неспокійно. Вона очікувала обговорення кар’єри, а отримала атмосферу не дуже приємну.
Данило підвівся і почав повільно ходити по килиму, формуючи думки.
Йому завжди було важко підбирати слова для вираження емоцій, особливо складних.
Він вважав за краще діяти, а не говорити, що часто призводило до недомовок у їхніх стосунках.
— Даниле, не тягни. Що сталося? Проект саду скасували?
— Ні, справа не в саду. І не в роботі. Хоча і в ній теж, — він зітхнув, дивлячись на Віру з вимушеною жалістю. — Віро, ти чудова. Ти вмієш створювати красу з нічого, і ти завжди була моєю надійною гаванню. Але мені здається, ми застрягли у комфорті. У рутині.
— Застрягли у комфорті? Що ти маєш на увазі? — Віра відчула, як її обличчя стає кам’яним.
— Дозволь мені закінчити розмову. Я знаю, це звучить нелогічно, але мені сорок два роки. Я прожив життя за планом: гарна освіта, стабільна зарплата, затишна квартира. І все це здається таким порожнім. Нещодавно я зустрів Інну. Вона дуже цікава особистість, багато подорожує світом. Вона показала мені, що можна жити інакше. Більш наповнено, більш осмислено.
Данило зупинився перед нею, поклавши ручку на стіл.
— Це не про якесь короткочасне захоплення, Віро. Це про усвідомлення. Інна не шукає комфорту; вона шукає сенсу в житті. І поруч із нею я зрозумів, що наш сад, наші плани це просто втеча від реального життя. Я хочу відмовитися від усього. Я їду з нею. Ми будемо працювати разом. Нам потрібно розійтися.
Віра відчула тягар на душі, але її багаторічна звичка контролювати себе не дозволила їй розплакатися.
Вона вдихнула повітря і промовила голосом, що звучав чужим:
— Ти знайшов новий сенс життя у сорок два роки і цей сенс не включає мене? І не включає план, над яким ми працювали шість років?
— Інна, вона чекає на мене. Це інший рівень відповідальності, розумієш? — Данило підійшов до вікна, озираючись на вогні вечірнього міста. — Я допоможу тобі з переїздом. І, звісно, фінансово.
— Скільки часу це триває? Скільки ти шукав сенс, поки я креслила планування нашої майбутньої кухні?
Данило опустив погляд. Він познайомився з Інною чотири місяці тому на благодійному вечорі. Спочатку це було захоплення її історіями, потім вона стала його ідеалом, а він — її другом.
Інна переконала його, що справжня мета — це відмова від матеріального, адже щастя не в грошах зовсім, і Данило, завжди таємно незадоволений своєю корпоративною кар’єрою, відчув, що знайшов виправдання для радикальних змін.
Його не мучила совість за Віру, лише було шкода її. Він хотів, щоб вона зникла з його життя швидко й без зайвих драм.
— Завтра вранці я пакую свої речі. Тобі краще поїхати до своїх батьків. Я хочу, щоб ти забрала свої речі якнайшвидше.
Данило вийшов, залишивши Віру сидіти на дивані.
Вона дивилася на чашку чаю, що парувала, на його улюблену ручку на столі, і єдиною думкою, що була в її голові, була: “Це неправда. Це погана театральна вистава”.
Вони щовечора сиділи в цій вітальні, обговорюючи деталі її ескізів, пили гарячий шоколад, планували відпустку.
Тепер за цим же столом інша, Інна, буде розповідати йому про гуманітарні місії, а його нове життя буде наповнене “справжнім сенсом”.
Сльози нарешті потекли, але не від смутку, а від відчуття несправедливості та зради.
Вона відчула, що її світ, ретельно спроектований, раптом зник, як піщаний замок під хвилею.
Наступного ранку Віра прокинулася на світанку.
Данило вже був на ногах, його валізи стояли біля дверей.
Він виглядав, як людина, що збирається на експедицію, а не як чоловік, який руйнує шестирічні стосунки.
— Тобі треба зібрати те, що ти можеш забрати, — його тон був діловий, немов він обговорював умови контракту.
Віра зрозуміла: шляху назад немає.
Повертатися до батьків було важко. Вона любила маму й тата, але жити з ними було як знову вдягнути форму, яку вона зняла в двадцять років.
Вона зателефонувала матері, ледь стримуючи голос, і пояснила, що тимчасово повертається.
— Звісно, доню, — голос Ганни Миколаївни був зовсім сумний. — Я ж казала, що твій Данило був надто не серйозним! Займався тим своїм дизайном, а треба було мати справжню професію, як мій Микола. Але не переймайся, ми тобі допоможемо! Тепер ти будеш вдома, під моїм крилом.
— Мамо, не треба. Я приїду за кілька годин. Я не потребую порятунку.
— Як скажеш, люба. Я зараз же подзвоню батькові. Я вже відчуваю, як він буде за тебе хвилюватися.
Кімната у батьківському домі була такою ж, як і завжди.
Антикварні меблі, запах чаю і старого дерева. Це було місце, де час зупинився.
— Розкажи мені все, як це сталося! — Ганна Миколаївна, мати Віри, жадала подробиць.
— Мамо, я не хочу зараз про це. Мені потрібен спокій, щоб розробити новий проект.
— Люба, який проект? Ти зараз у смутку! Тобі треба забути про ці свої дерева і квіточки, і просто відпочити. Я куплю тобі нові нитки для вишивання. Будеш сидіти вдома, їсти мій борщ і відновлювати свою жіночу енергію. Тобі треба свою долю будувати заново, чоловіка шукати, Віро, а не землю копати.
Віра мовчала. Якби вона розповіла, що Данило поїхав шукати “справжній сенс”, мати б ще більше наполягала на тому, що світ несправедливий, а єдиний притулок — це дім.
— Що ти робитимеш, доню? Треба тобі стабільність знайти, а не цей твій нестабільний бізнес.
— Мамо, я люблю свою роботу. Це не просто “копання землі”. Це мистецтво.
— Мистецтво! — обізвався Микола Васильович, батько Віри, який до цього мовчав, читаючи газету. Він був колишнім художником, який розчарувався під вагою економічних реалій і тепер працював інженером. — Ти така ж, як я був, Віро. Тобі треба кидати це. Краще знай якусь роботу в офісі на хорошій фірмі, з паперами. Стабільність! Твоя мама права, у цьому світі не можна ризикувати. Тільки не роби моїх помилок.
Життя з батьками стало важчим, ніж вона думала
Ганна Миколаївна постійно готувала, запрошуючи Віру їсти.
Її поради стосувалися всього: від вибору одягу до того, як поливати квіти на балконі.
Одного вечора, коли мати вийшла до аптеки, батько підійшов до Віри, що сиділа в кімнаті за кресленнями.
— Віро, можна поговорити? — він сів на край її ліжка, і Віра знову відчула знайому тривогу.
— Ти дуже засмучуєш свою маму. Ти постійно сидиш тут, працюєш. Вона хвилюється.
— Тату, я ж ландшафтний дизайнер. У мене дедлайни. Я не можу вишивати, коли маю створити проект парку.
— Розумієш, Віро, ми з мамою звикли до нашої тиші, до нашого ритму. Твоя присутність, вона збиває нас. Тобі треба починати нове життя.
— Тобто, ви не проти, щоб я тут жила, але вам заважає те, що я тут працюю? — Віра відчула, як її голос тремтить.
Батько відвів очі, уникаючи її погляду.
— Ми тебе дуже любимо, доню. Але ти вже доросла людина. Тобі треба мати свій куток. Або свою сім’ю. Мама постійно говорить, що ти тут засиджуєшся. Вона думає, що ми тобі заважаємо.
— Ти мене виганяєш? — це питання прозвучало тихо.
— Я не виганяю. Я просто хочу, щоб ти була щаслива, і щоб у нас був спокій. Це дуже важко для нас обох, коли ти тут. Вибач. Я твій батько, я бажаю тобі тільки добра.
Віра відчула дивне, холодне прозріння. Спочатку її покинув чоловік, який шукав “сенс життя” в чужих світах, а тепер її вигнали батьки, які шукали “спокій” у своїх стінах.
Вона була не потрібна нікому. Її любили, але її життя, її амбіції, її присутність — усе це було зайвим тягарем.
«Добре, любі мої. Я вам не потрібна, і я більше не буду вам заважати. Я зроблю вибір, який нарешті буде тільки моїм».
Кілька тижнів Віра витратила на планування. Вона не стала шукати іншу орендовану квартиру в цьому ж місті. Вона вирішила, що тепер її ландшафт має бути змінений радикально.
Вона взяла залишки своїх заощаджень і знайшла оголошення про масштабний проект у маленькому містечку у Карпатах — реконструкція занедбаного центрального парку.
Це був важкий проект, але Вірі вже було все одно. Вона зателефонувала на роботу, повідомивши, що йде, і залишила своїх батьків, написавши їм коротку записку.
Вона взяла лише найнеобхідніше: свій ноутбук, креслярські інструменти, кілька альбомів та набір улюблених олівців.
Містечко зустріло її тишею, прохолодою і запахом хвої. Вона орендувала невеличкий будиночок на околиці, з вікон якого відкривався вид на вічнозелені схили.
Перші тижні були важкими. Вона працювала по шістнадцять годин на добу, проєктуючи сад, який мав стати символом відродження.
Її робота вимагала не тільки креслень, але й фізичної праці: вона зустрічалася з місцевими жителями, вивчала ґрунт, історичні фотографії парку. Вона нарешті відчула, що її вміння і її талант дійсно потрібні.
Вона подружилася зі старим лісником, паном Василем, який знав кожне дерево в околицях, і з молодою вчителькою Марією, яка допомагала їй організовувати людей, які хотіли допомогти.
Віра раптом усвідомила, що її попереднє життя було наповнене людьми, які любили ідею про неї, але не саму неї та її амбіції.
Життя повільно, але впевнено налагоджувалося. Вона не просто знайшла роботу, вона знайшла себе в цій роботі. Вона жила в орендованому будинку, але була його справжньою господинею, а її руки пахли землею та сосновою смолою, а не дорогим кремом.
Батьки дзвонили рідко. Вона брала слухавку, але відповідала коротко, не розповідаючи про своє місцезнаходження, посилаючись на “роботу над великим проектом”.
Вона їх любила, але ця любов більше не була її зобов’язанням.
Через вісім місяців, коли весна була в розпалі, і її новий парк зацвітав першими весняними пролісками та сакурами, пролунав дзвінок.
На екрані висвітилося ім’я: «Данило».
Цікавість перемогла. Віра, зі смішком, натиснула кнопку.
— Алло?
— Віро, привіт. Це я, Данило. — Його голос був тихий, і в ньому не було колишньої впевненості. Він звучав втомлено.
— Чого ти хочеш? Чи ти забув, що поїхав шукати “справжній сенс життя”?
— Я пам’ятаю. Я пам’ятаю все. Але я помилився, Віро. Інна, вона зовсім не така, як ти. Це виявилося занадто складно. Я зрозумів, що тільки поруч із тобою мені було по-справжньому добре. Комфортно.
— Знаєш, Даниле, — Віра підійшла до вікна, дивлячись на зелені дерева, які вона сама саджала. — А я зрозуміла, що поруч із тобою мені було не добре, а зручно. Ти був моєю зоною комфорту, яка гальмувала моє зростання. Я більше не та людина, яку ти покинув.
— Як ти можеш так говорити? Ми ж були разом. У нас були плани!
— Плани, які ти розбив за один вечір, Даниле. Ти прийняв рішення, яке все зіпсувало, але воно ж мене й примусило рухатися вперед. Я була надто зайнята твоїми планами і планами батьків, щоб мати власні. Тепер я маю їх. Я маю своє життя. Я створюю щось справжнє.
— Віро, давай зустрінемося хоча б? Я був у твоїх батьків, але вони нічого не знають. До речі, чому ти не з ними?
— Послухай, Даниле, — Віра глибоко вдихнула свіже гірське повітря, щоб зібрати всю свою рішучість. — Я хочу, щоб ти мене почув, і це буде востаннє. Ти обрав свій шлях — шлях відмови від комфорту заради “сенсу”. Тепер я обираю свій шлях — шлях створення сенсу самостійно, без тебе. Мені не потрібен твій комфорт, і мені не потрібна твоя “справжність”. Я справжня тут і зараз. Я зробила свій вибір. Не дзвони мені більше. Я не візьму слухавку. Прощавай.
Віра натиснула “відбій” і, не вагаючись, заблокувала його номер.
Вона відчула, як її відпустило останнє крихітне вітрило, що тримало її прив’язаною до минулого. Вона повернулася до столу і взяла в руки олівець.
Наступний проект був набагато більшим: вона збиралася створити заповідну зону на гірському схилі, і це вимагало її повної уваги.
Вона нарешті стала ландшафтом, який сама собі спроектувала.
Віра зараз добре заробляє, у неї все гаразд, але вона досі самотня, перестала довіряти людям.
Колишній чоловік їй телефонує дуже часто, просить вибачення, каже, що сумує і хоче повернути їх щасливе сімейне життя. Віра відчуває, що таки до неї повертаються теплі почуття до нього.
Але хіба можна прощати такий вчинок? Чи зможе вона з ним ще бути щасливою колись? І чи потрібно його пробачати?
Фото ілюстративне.