Я відклав свої рибальські снасті і рушив на берег, щоб розгледіти зблизька ту дивну знахідку. На самому дні пакета ворушилося маленьке цуценя. Воно тремтіло усе, і, тихенько поскулюючи, тулилося до моєї руки.

Я стільки років провів у безглуздій гонитві за зовнішнім успіхом, що тепер сам собі дивувався такій несподіваній м’якості та співчуттю.

Мені з ранніх літ хотілося бути кращим, розумнішим, заможнішим, успішнішим за всіх.

Я обожнював бути першим і терпкий присмак перемоги. Ще з дитинства брав участь у різноманітних змаганнях і дуже засмучувався, якщо не посідав перших місць.

Але навіщо мені всі ці досягнення тепер — я не розумів.

Мені нещодавно виповнилося сорок три роки, і попереду маячило одне з найвідповідальніших випробувань, на кону якого стояло моє власне життя.

Я не мав жодного уявлення, чи вдасться мені перемогти у цій важкій гонці.

Слова фахівців, які пророкували мені недовго, були важкими, але реалістичними.

Проте, здаватися було не в моїх правилах. Та й програвати я ненавидів.

Одне лише засмучувало: за весь цей час я не надбав найголовнішого — люблячої родини, яка могла б надати таку важливу і необхідну підтримку.

Але якось не склалося.

Я був одружений з Веронікою, але через п’ять років ми розійшлися, дітей у нас не було, на жаль.

Тоді ще була жива моя матір. Вона, звісно, довго зітхала і розповідала, що у її часи люди так легко не розкидалися почуттями.

Я кивав головою і робив вигляд, що погоджуюся з мамою. У моїй голові тоді крутилася маса ділових питань.

Зрештою, я володів процвітаючим бізнесом і не міг дозволити собі довгих страждань за минулим коханням.

Але тепер усе відсунулося на другий план.

Я сидів сам у порожньому, холодному будинку і відчував себе дуже самотнім. Нікого навколо. Лише тиша і важкі слова фахівців.

— Невже нічого неможливо зробити? — запитував я у них.

Ті лише зітхали і безпорадно розводили руками.

З кожним днем я відчував, себе недобре.

Несподіване рішення прийшло саме собою.

Того вечора я сидів перед екраном телевізора і бездумно перемикав канали.

Картинка невпинно змінювалася. Ось якийсь серіал про щасливе сімейне життя.

— Брехня, — скептично хмикнув я.

Потім — передача про собак.

Я згадав, що колись теж мріяв про веселого, вірного друга. Спочатку просив батьків, потім дружина не хотіла заводити.

— А тепер уже надто пізно. Мабуть, усе вже пізно, — зітхнув я, розглядаючи, як на екрані метушиться смішне, непосидюче цуценя.

Я перемкнув передачу. Переді мною виник сільський пейзаж, і диктор почав розповідь про просте життя у глибинці.

Спогади наринули на мене стрімким потоком.

Ось маленький Олежик їде до свого улюбленого Діда Омеляна в село.

Він бігає по двору і досліджує світ.

Дід Омелян лагідно посміхається йому і гладить своєю шорсткою долонею по світлій маківці.

А ось ми вже рибалимо. Я щойно закінчив навчання і одразу рвонув до діда.

Парився у лазні, допомагав по господарству і з азартом ловив рибу.

Ці спогади гріли мою душу теплим світлом.

— Як же давно це було! — зітхнув я.

І одразу ж пригадав маленький, похилений будиночок у селі, який дістався мені у спадок від діда.

Я чомусь не продавав його.

Ніби зберігав для якогось особливого випадку. І, схоже, цей випадок нарешті настав.

Тієї ночі мені приснився дивний сон.

Дід Омелян стояв біля хвіртки похиленого будиночка і посміхався мені, як колись давно.

Сон був настільки відчутним, що я ніби знову відчув шорстку долоню на своїй посивілій скроні.

— Тобі треба приїхати, Олежику. Порибач трохи у тиші та спокої, а то зовсім замутився, — тихо шепотів дід.

Я хотів розповісти йому про недугу, але не вистачило сил.

Я просто обійняв діда, відчув його тепло і зрозумів, що по щоках течуть солоні сльози.

— Приїжджай, Олежику. Обіцяй, що приїдеш! — наполегливо повторював дід.

— Обіцяю, дідусю, — видохнув я і відкрив очі.

Збори зайняли небагато часу.

Бізнес давно був налагоджений, і його чіткий механізм міг якийсь час функціонувати і без моєї безпосередньої участі.

Фахівець в поліклініці подивився на мене здивованими очима:

— Ви впевнені, що справитеся самі у якійсь глибинці? Там хоча б медпункт є? — уточнив він.

Я кивнув. Я був упевнений, як ніколи раніше.

Вже через два дні я стояв біля похиленої хвіртки. За нею був непримітний будиночок.

Я вкотре порадів, що платив знайомим за те, що вони наглядали за будинком.

І той ледве-ледве зберігся у жилому стані.

Будинок стояв на околиці.

Мені здалося, що старе житло стало ще меншим. Хвіртка зі скрипом відчинилася.

Доріжки вже поросли яскравою зеленню, і я, обережно ступаючи, побрів у глиб двору.

Я зупинився біля величезної яблуні і згадав, як у дитинстві садив її разом із дідом.

Я доторкнувся до дерева, і воно похитало гілками у відповідь, немов вітаючи довгоочікуваного гостя.

Коли я прибрався всередині і трохи привів до ладу двір, сил у мене вже зовсім не залишилося.

Я ліг на старенький, жорсткий диванчик і одразу ж заснув.

А вранці, прокинувшись якомога раніше, я спорядився на риболовлю.

Добряче втомившись, я дістався до річки і, не поспішаючи, розташувався на нашому з дідом місці.

Раптом мій погляд зупинився на дивному пакеті, який зачепився за корч біля берега.

У пакеті хтось відчайдушно шурхотів.

Я залишив вудки і пішов роздивитися ближче цю незвичайну знахідку.

На самому дні пакета виявилося маленьке цуценя.

Воно усе тремтіло і, поскулюючи, тулилося до моєї руки.

— Та хто ж це тебе сюди засунув? — обурився я, розглядаючи крихітку.

Цуценя метнуло хвостиком і чихнуло, злякавшись самого себе.

Я дивився на цуценя і не розумів, що мені робити.

В одному я був упевнений точно — малюка потрібно негайно забрати до будинку і зігріти.

Чи варто говорити, що риболовля того дня була поспішно завершена, навіть не розпочавшись.

Але я вже не переживав через це.

Весь день я доглядав за малюком і навіть забув про власну недугу.

Лише надвечір, цілком знесилений, я впав на диван, пригортаючи до себе крихітний, теплий клубочок.

На ранок цуценя почало чхати сильніше. Його ніс став гарячим і сухим.

Я теж почувався недобре.

— Малюче, бачиш, тут така справа: я недужий і не можу про тебе подбати. Нам потрібно терміново щось придумати, — говорив я тихо.

Але все ж мені довелося встати того дня з дивана і відправитися з цуценям в ветеренарний кабінет, що знаходився на іншому кінці села.

Ветеринарка, жінка середніх років, з цікавістю подивилася на дивну парочку, яка зайшла до кабінету.

Чоловік був блідий. Цуценя, яке було у нього в руках, чхало.

— Присідайте, — люб’язно запропонувала вона.

І я з вдячністю рухнув на стілець.

Її звали Дарина. Їй нещодавно виповнилося тридцять п’ять.

Вона жила неподалік від ветеринарного кабінету, у невеликому затишному будиночку, зі своєю мамою і сином-школярем, Андрійком.

З чоловіком стосунки не склалися.

— Не зійшлися поглядами на життя, — говорила пізніше жінка.

Я не розумів, чому саме зараз вона з’явилася у моїй долі.

Як, зрештою, і маленьке плямисте цуценя, яке ми назвали Хвостик.

Я чесно розповів їй про свій недуг. І сказав, що залишилося небагато.

Я думав, що вона піде після такого одкровення і відвернеться від мене.

Але Дарина подивилася серйозно, згадала щось, і нарешті промовила:

— Моя бабуся була санітаркою. Вона багато побачила на своєму віку. І знаєш, що вона любила повторювати? «Найчастіше з недугою справляються ті, кому є, заради кого жити. Вони відчайдушно чіпляються за найтоншу ниточку, що пов’язує їх зі світом, і вигрібають, навіть коли виходу, здавалося б, немає.» Подумай, Олеже, над цими словами.

Я сам не зоглядівся, як скоро все змінилося.

Я сидів у маленькому будинку, поруч із коханою жінкою. Біля моїх ніг бігав підрослий, непосидючий Хвостик, який щодня вимагав до себе неймовірної уваги.

Звісно ж, я тепер знав, заради кого мені варто жити.

Але я також чудово розумів, що в житті не буває, як у казці. Надто пізно. Сили покидали мене стрімко.

Одного вечора я приліг на старий диванчик, пригорнув до себе Хвостика і заснув міцним сном.

Мені знову наснився мій дід Омелян.

Ми йшли по безкрайньому полю, а попереду виднілася річка, на якій ми так любили рибалити.

Поруч метушився Хвостик.

— Тільки ти можеш вирішувати, Олежику, тільки ти, — повторював дід.

Він сів у човен, що стояв біля берега, і мені відчайдушно захотілося застрибнути до діда і відплисти далеко від усіх бід.

Я вже навіть підняв ногу, але раптом у мене відчайдушно вчепився Хвостик.

Я неохоче відкрив очі. Десь на кухні Дарина готувала сніданок і щось тихо говорила своєму синові Андрійкові, який уже став мені рідним.

Хвостик, який спав у господаря в ногах, почувши, що я прокинувся, одразу підняв одне вухо, а потім підкрався до мого обличчя і став радісно тикати носиком його.

— Хвостику, ну припини! Кому кажу! — тихо шепотів я, намагаючись ухилитися від собаки.

Незабаром до спальні зайшла Дарина.

Ми вже два роки жили разом у будинку, який я побудував у селі поруч із крихким житлом діда.

Фахівці тоді довго розводили руками і ніяк не могли зрозуміти, як чоловік, якому було призначено вже небагато літ, зміг так швидко одужати, що від недуги і сліду не залишилося.

— Це просто якесь диво! — повторювали всі в один голос.

Я лише посміхався.

Я точно знав відповідь на це питання — мені просто було, заради кого жити.

Я був шалено вдячний жінці, що пройшла зі мною весь цей шлях і тепер сиділа поруч.

Хвостик, здавалося б маленьке цуценя, яке повністю змінило мою долю.

У ліжечку, що стояло в кутку спальні, одразу почулося незадоволене сопіння. Ми з Дариною переглянулися.

— Здається, ми розбудили Віктора Олеговича, — тихо шепнула Дарина, підбігаючи до ліжечка.

Вона обережно вийняла звідти нашого малюка, який кректав і озирався у пошуках їжі.

Я дивився на крихітного сина і ніяк не міг повірити, що все це відбувається зі мною.

Адже я завжди вважав, що в житті не буває, як у казці.

Але виявилося, що буває. Якщо людині є, заради кого жити на цьому світі.

маленьке цуценя змінило так моє життя.

А ви вірите, що тварини дуже впливають на наше життя, ніби відчувають нас на відстані, ніби дивляться крізь нас – як ангели на землі, добрі та вірні людині?

Фото ілюстративне.