Надвечір’я у Львові видалося вогким і туманним. Ганна Йосипівна стояла біля вікна своєї трикімнатної квартири на вулиці Коновальця, розтираючи натруджені суглоби.

Це помешкання з високими стелями та ліпниною було її фортецею, кожну тріщинку на паркеті вона знала напам’ять.

Саме тут вона колись виховувала племінників, коли їхня мати — її рідна сестра — поїхала на заробітки і зникла в лабіринтах чужого життя, залишивши дітей на плечах самотньої тітки.

Сьогодні в гості завітав Остап — старший син її сестри.

Він прийшов не сам, а зі своєю дружиною Вікторією.

Вони сиділи у вітальні, де ще пахло домашнім медовиком, який Ганна спекла спеціально до їхнього приходу, сподіваючись на теплу родинну розмову.

— Тітко Ганно, давайте будемо дорослими людьми, — Остап відсунув від себе тарілку з десертом, навіть не скуштувавши жодного шматочка. — Вам уже сімдесят три. Цей старий фонд — це суцільна морока, а не задоволення. Труби гнилі, ліфта немає, опалення щомісяця коштує як крило літака. Навіщо вам ці сто квадратних метрів самотності та пилу?

Ганна Йосипівна відчула якусь важкість.

Вона подивилася на племінника, якого колись забирала з садочка, якому купувала перші джинси на Краківському ринку, відмовляючи собі в новому взутті чи теплому пальті.

— Це не просто метри, Остапе. Це мій дім. Тут жив ваш дядько, тут ви виросли, тут кожен корінець книги на полиці пам’ятає ваші дитячі голоси, — тихо, але впевнено відповіла вона.

— Ой, Ганно Йосипівно, не починайте про ностальгію, зараз не ті часи, — Вікторія, поправивши свої нарощені вії, втрутилася в розмову з неприхованим роздратуванням. — Ми ж про вас дбаємо, про ваш комфорт. Є чудовий приватний пансіонат під Брюховичами. Сосни, свіже повітря, медичний персонал цілодобово поруч. Там вам буде набагато краще, ніж тут самій кувати в чотирьох стінах.

— А квартиру ми виставимо на продаж, — додав Остап, помітно оживившись. — Зараз ціни в самому центрі Львова злетіли до небес. Гроші розпишемо по справедливості: частину вам на довічне утримання в закладі, а решту — нам, родичам. У мене бізнес стоїть через борги, у вашої іншої племінниці діти в коледж поступають. Всім потрібен фінансовий ресурс, а ви на ньому просто сидите.

Ганна Йосипівна повільно піднялася з крісла.

Її старенька вишита блуза здавалася занадто білою та чистою на фоні цього брудного обговорення її власної неспроможності за життя.

— По справедливості, кажеш? — вона підійшла до старого дубового креденса. — А коли я тобі, Остапе, віддала всі гроші зі своєї «каси на чорний день», коли у тебе проблеми великі були п’ять років тому? Це теж було по справедливості? А коли Вікторії на дорогі процедури збирала, бо «молодим треба виглядати престижно», аби ти не соромився її перед партнерами?

Вікторія скривилася, ніби випадково з’їла лимон.

— Ну, ми ж не просимо вас звітувати за минуле, що було — те було. Ми пропонуємо раціональне рішення для вашого ж майбутнього. Ви ж не хочете доживати тут на самоті, і щоб сусіди знайшли вас лише через тиждень?

Ганна Йосипівна здригнулася.

Жорсткість, загорнута в блискучу обгортку «турботи», була куди болючішою за відкриту ворожнечу.

— А ви знаєте, що таке пансіонат? — запитала вона, дивлячись прямо в очі Остапу. — Я була там минулого місяця. Провідувала свою колегу, Олену Петрівну. Вона сиділа в кріслі біля вікна і годинами дивилася на дорогу. Коли я запитала, на що вона чекає, вона відповіла: «Чекаю, коли хтось нарешті назве мене на ім’я, а не номером ліжка чи просто “бабцею”». Ви такого майбутнього мені бажаєте?

— Тітко, не треба драматизувати! — роздратовано кинув Остап. — Там є Wi-Fi, телевізор, нормальна дієтична їжа. Ви ж самі щодня скаржитеся, що втомилися готувати на себе одну.

— Я втомилася не від плити, а від невдячності, — Ганна повернулася до вікна, спостерігаючи за вогнями Чимало мільйонів гривень — це мінімальна ціна. І ви вже ці гроші у своїй голові витратили на нові машини та кредити, чи не так?

Остап занімів. Він не очікував, що тітка, яка завжди здавалася «тихою мишкою», виявиться настільки поінформованою та підготовленою до їхнього візиту.

— Чимало мільйонів, — ледь чутно прошепотіла Вікторія, і в її очах спалахнула справжня жадоба.

Наступні два тижні перетворилися на справжнє випробування для нервів.

Племінники почали діяти методами, які не прикрасили б і найгірших ворогів.

Спочатку до Ганни Йосипівни завітала голова ОСББ з дивними претензіями.

— Ганно, на вас сусіди почали скаржитися. Кажуть, ви воду вночі забуваєте закривати, нібито затопили нижні поверхи. Кажуть ще, що чують, як ви кричите уві сні, ніби до вас хтось приходить.

— Пані Стефо, ви ж мене знаєте тридцять років! Які крики? Які затоплення? Зайдіть до ванної і подивіться на мої стелі — там сухо!

— Та я вірю вам, Ганно. Але Остап приходив, приносив якісь папери, казав, що ви серйозно занедужали. Казав, щоб ми за вами пильно наглядали, бо ви можете газ відкрити і ввесь час забувати про це.

Ганна зрозуміла: вони почали планомірну дискредитацію, щоб ізолювати її.

Потім зателефонував сімейний лікар.

— Ганно Йосипівно, ваші рідні наполегливо просять призначити вам лікування. Кажуть, ви стали агресивною, перестали впізнавати близьких, все забуваєте. Може, пройдемо обстеження добровільно? Для вашого ж спокою.

— Знаєте що, лікарю? — голос жінки був твердим, як сталь. — Обстеження нехай пройдуть вони. На наявність залишків совісті. А я завтра принесу вам офіційну довідку від незалежного експерта про те, що мій розум ясніший, ніж у більшості тридцятирічних “бізнесменів”.

У п’ятницю ввечері Остап знову з’явився на порозі.

Цього разу без квітів, з папкою документів у руках.

— Підписуй, тітко. Це довіреність на управління майном. Ми вже знайшли тобі найкращу кімнату в Брюховичах. Не доводь справу до суду, бо ми все одно доведемо, що тобі нагляд потрібний. Сусіди підпишуть що завгодно, я їм пообіцяв капітальний ремонт у під’їзді за рахунок відсотків від продажу.

Ганна Йосипівна взяла папку, навіть не відкриваючи її.

Вона підійшла до столу, на якому лежав маленький сучасний диктофон, який вона навчилася вмикати заздалегідь.

— Послухай-но оце, Остапку, — вона спокійно натиснула кнопку відтворення.

З динаміка пролунав чіткий голос племінника, записаний під час їхньої першої розмови на кухні: «Та мені все одно, що з нею далі буде! Головне — витягти гроші швидше, бо з банку щодня мені телефонують. Хай що хоче робить в тому пансіонаті, аби тільки підпис свій поставила зараз.»

Остап остовпів від почутого. Він кинувся до диктофона, намагаючись вихопити його, але Ганна спритно сховала пристрій у кишеню.

— Це — лише копія, — холодно сказала вона. — Оригінал уже завантажений у “хмару”, а прямий доступ до нього має мій адвокат. А ще там зафіксовано твій голос, коли ти намагався вмовити голову ОСББ для надання фальшивих свідчень проти мене.

— Як ти могла все це продумти! — закричав племінник, остаточно втративши людський вигляд. — Ти все життя намагалася нас контролювати! Ти нікому не потрібна зі своїми черствими пирогами!

— Можливо, — кивнула вона. — Але я потрібна самій собі. Сорок років я жила лише заради вас. Я не вийшла заміж вдруге, бо боялася, що вам буде незручно з нерідним чоловіком у домі. Я не поїхала відпочивати в омріяну Італію, бо ти вимагав нову ігрову приставку чи телефон. Я була вашим банкоматом, безкоштовною кухаркою і прибиральницею. Але відсьогодні цей “магазин доброти” зачинено назавжди.

Вона дістала інший документ — справжній, свіжозавірений нотаріусом.

— Ось моє остаточне рішення. Ця квартира вже не належить мені юридично. Я офіційно передала її у власність фонду підтримки старих одиноких людей. Весь час я житиму тут за договором — довічне право проживання.

Вікторія, яка стояла в дверях, мало не забилася в істериці:

— Чимало мільйонів! Ти віддала абсолютно чужим людям чимало мільйонів гривень?! Ти з глузду з’їхала!

— Ні, я вперше за все своє довге життя вчинила справді розумно. Я віддала їх тим, хто знає справжню ціну життю, дому та честі. А тепер — геть з моєї оселі. Обоє.

Коли важкі двері за племінниками зачинилися, у квартирі запала благословенна, цілюща тиша.

Ганна Йосипівна сіла в улюблене крісло і вперше за багато років відчула не втому, а дивовижну внутрішню силу.

Через тиждень до неї приїхали представники фонду.

Вони допомогли їй переставити важкі меблі, самі полагодили кран, який протікав три роки, і з повагою називали її лише «пані Ганною».

Не «бабцею», не «старою», а людиною, яка врятувала їхню справу.

А Остап? Його бізнес остаточно розвалився, а Вікторія, як і слід було очікувати, пішла до іншого, більш «перспективного» чоловіка.

Ганна Йосипівна тепер щоранку варить велику каву на велику компанію.

Вона більше не самотня. Вона потрібна. Вона важлива.

І в її трикімнатній квартирі тепер пахне не лише медовиком, а й справжньою надією. До неї часто приходить молодь з фонду, провідує її, допомагає.

Як ви вважаєте, чи справедливо вчинила Ганна Йосипівна зі своїми родичами?

Чи мали вони моральне право претендувати на спадок ще за життя тітки?

Чи варто відписувати своє майно чужим людям, а не рідним своїм?

Фото ілюстративне.