Що б мені там інші не говорили, але донедавна я вважала, що я правильно зробила, коли кинула все і подалася на чужину заробляти гроші, щоб і собі життя покращити, і дочці своїй допомогти.

Іншого виходу вирватися з злиднів я не бачила, а в мене була мрія – збудувати будинок.

І завдяки моїм заробіткам вона збулася – зараз мій будинок видно здалеку – величезний, яскраво-жовтого кольору, з височезною огорожею, чи не найкращий у селі.

В Італії я працюю вже п’ятнадцять років.

Їхала ще молодою, ледве виповнилося 40 років.

Старалася для доньки, та певно перестаралася, бо тепер в моєму будинку хазяйнує зять, а я їду додому, і не знаю, чи попаду до себе в хату.

Коли я подалася на заробітки, дочці було лише 14 років.

Залишила практично саму, за нею мала придивлятися моя рідна сестра, яка жила з нами по сусідству.

Я мусіла поїхати, бо такі скрутні часи настали, що далі нікуди.

Працювала я прибиральницею в місцевій школі, отримувала на роботі копійки.

Чоловіка давно не стало, рано oвдовіла, мами теж не було.

Ми з дочкою жили в старому будинку, який перейшов мені в спадок від бабусі, і лише на одну мою мізерну зарплату.

Зрозуміла я, що поки ще молода, то треба рухатися і щось робити, бо ж на тарілочці мені ніхто нічого не подасть.

Багато жінок з нашого села їхали в Італію, і я теж наважилася.

Перші кілька років були найважчими, додому я не приїжджала, бо не мала документів.

Та й хату почала відбудовувати – грошей все треба, і треба було.

В ремонтних роботах допомагали сестра з чоловіком. Хороші вони у мене, чим могли, допомагали. Без них я і не впоралася б.

Будувалася я десять років, тепер мій будинок – один з кращих у селі.

Я дуже раділа в душі, що все так добре складається, мріяла, як я повернуся додому, і ми з донькою нарешті заживемо собі.

Проте вийшло якось зовсім не так, як я мріяла, бо в будинку я навряд чи зможу жити.

Мені сестра повідомила, що мій зять уявив себе там повноправним господарем.

Те, що він ласий до моїх грошей, я зрозуміла давно, він відразу сказав, що сам буде вести сімейний бюджет.

Та я ще сподівалася, що все налагодиться, проте – марно.

Зять почав витрачати мої гроші на свої особисті потреби, а їх, як виявилося, у нього було багато.

Дочка мені про це нічого не говорила, терпіла скільки могла, у них же двоє діточок, заради них намагалася сім’ю зберегти. Все чекала, що чоловік зміниться.

Саме тому вона вмовила мене квартиру однокімнатну в райцентрі купити, мовляв, діти ростуть, житло зайвим не буде.

А насправді, то ж все через зятя!

За п’ять років була вже і квартира.

Додому я приїжджала рідко, і то ненадовго, тому нічого і не бачила, що там насправді відбувається.

Побула тиждень-два і назад, в Італію. В цей час зятя ніби хтось підміняв, він був чемним і уважним, так, що я і не здогадувалася, які проблеми у доньки.

Але моя сестра на місці все бачила, тому не витримала і зателефонувала мені в Італію.

Мовляв, приїдеш, сюрприз тебе чекає – в твоїй хаті зять хазяйнує, а дочка з дітками втекла від нього і живе в квартирі з недоробленим ремонтом.

Боpги за хату великі, він уже кілька років нічого не платить, в банку купа кредитів, не нехтує зять і твоїм майном, яке бездумно віддає під заставу.

До хати він нікого не пускає, поводить себе так, що ніхто не сміє навіть і близько підійти.

Кажу тобі це, сестричко, щоб ти була підготовлена, коли повернешся.

Від цієї інформації я просто відійти не можу, 15 років я важко працювала в Італії не для того, щоб зять так просто пустив все по вітру.

Будинок формально записаний на мене, у зятя на нього ніяких прав.

Але то така людина, для якої закони не писані.

Відчуваю, що коли приїду додому, мені буде дуже непросто спекатися зятя.

Поки сиджу в Італії і міркую, що робити.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.