Вечірній Івано-Франківськ повільно розчинявся у сизих сутінках.

Олена стояла посеред кухні, де ще витав аромат нещодавно звареної кави, але її рука так міцно стискали смартфон, що біліли пальці.

На екрані банківського додатка, підсвіченому холодним світлом, застигло число, яке ніяк не вкладалося в голові: сто вісімдесят чотири гривні.

Замість очікуваних триста тисяч, які вони збирали по крихтах останні роки.

— Тарасе, — її голос був схожий на натягнуту струну, яка от-от трісне. — Ти зараз же поясниш мені, де наші заощадження. Куди зникли гроші з картки?

Вона натиснула на гучний зв’язок і поклала телефон на стіл.

З динаміка почулося незграбне сопіння, а потім — шум міської вулиці.

— Оленко, сонечко, ти тільки не хвилюйся. Я все поясню, як повернуся. Це інвестиція. Розумієш? Надзвичайна можливість, яка випадає раз на життя.

— Інвестиція?! — Олена мало не випустила слухавку. — Ми два роки відмовляли собі в елементарному! Я ходила в одному пальті три зими! Ми збирали ці гроші на навчання Михайла в Могилянці та на стоматолога для Наталочки! Ти хоч уявляєш, скільки коштують брекети?!

У відповідь — лише важке зітхання.

— Я купив землю, Олено. На Одещині. Маленький клаптик, але прямо біля лиману, майже біля самого моря. Пам’ятаєш, як ми задивлялися на такі будиночки, коли їздили в Затоку десять років тому?

— Ти з глузду з’їхав, — Олена безсило опустилася на табурет. — Які будиночки, Тарасе? Тобі п’ятдесят два! У тебе минулого місяця спину так прихопило, що ти три дні встати не міг! Який лиман? Яке море? Нам через місяць треба платити за перший семестр сина!

Тарас повернувся додому через годину.

Він заходив тихо, наче злодій, намагаючись не привертати уваги сусідів.

Олена чекала на нього в кухні.

Перед нею лежав старий записник, куди вона власноруч вписувала кожну витрату: від цін на молоко до комунальних платежів.

— Садься і кажи правду, — холодно промовила вона, не піднімаючи очей.

Тарас сів навпроти.

Його руки, порепані від роботи на будівництві, нервово блукали по скатертині.

— Пам’ятаєш наше вінчання? — почав він тихо. — Ти тоді була у білій сукні, яку ми ледве перекупили у знайомих. Ти шепотіла мені на вухо, що колись ми прокидатимемося під шум хвиль. Що море — це твоя душа.

— Тоді мені було дев’ятнадцять, Тарасе! Світ був іншим. Ми були іншими. Життя — це не лише романтичні мрії, це рахунки, ліки та майбутнє дітей.

— Але життя минає, Олено! — він раптом підвів на неї очі, і в них спалахнув вогонь, якого вона не бачила роками. — Ми тридцять років працюємо як прокляті. Твої батьки, мої – ми всіх доглянули, всіх провели. Діти виросли. І що в нас лишилося? Ця двокімнатна хрущовка, де зверху сусіди щоночі влаштовують гулянки?

— І ти вирішив, що маєш право вкрасти наше спільне майбутнє заради ілюзії? — її голос затремтів. — Ти знав, що я скажу “ні”. Тому й зробив це за моєю спиною. Ти зрадив мою довіру, Тарасе.

Телефон Олени завібрував.

Це була Наталя, їхня старша донька, яка вже рік як жила окремо у Львові.

— Мамо, що там у вас коїться? Тато написав мені дивне повідомлення про “новий етап”. Ви що, розлучаєтесь?

— Спитай у свого батька, Наталю. Він у нас тепер землевласник. Поки ми думаємо, як закрити борги, він купує пісок біля моря.

— Мамо, почекай, — голос доньки став серйознішим. — Тато мені розповів про ділянку. Сказав, що там шість соток і старий сарайчик, який можна переробити. Може він правий? Ви ж ніколи нічого не купували для себе.

— Ти теж туди ж? — Олена відчула, як до горла підкочується клубок. — А весілля твоє? А Михайло? Ми ж обіцяли йому допомогти!

— Ми з Андрієм самі впораємося з весіллям, мамо. Нам не потрібні ваші останні копійки. Поживіть хоч трохи для себе. Поки ще є сили дихати морським повітрям.

Людмила Петрівна, мати Олени, зайшла до них того ж вечора.

Вона жила в сусідньому під’їзді й завжди відчувала, коли в родині доньки починалася гроза.

Вона принесла свіжоспечені пиріжки з маком, запах яких зазвичай заспокоював Олену, але не цього разу.

— Ну що, діти, сперечаєтеся? — стара жінка сіла в кутку, поправивши хустку.

— Мамо, він забрав усі гроші! — Олена сплеснула руками. — Усі заощадження на навчання Михайла!

Марія Іванівна довго мовчала, роздивляючись свої натруджені руки.

— Знаєш, Оленко. Твій батько, покійний Василь, усе життя мріяв про пасіку. Він навіть назбирав грошей на перші вулики. А потім у тебе народився Михайлик, і треба було купувати візочок, ліжечко, зимовий одяг. Він віддав ті гроші мені, не сказавши ні слова. А потім захворів. Так і не стало його, жодного разу не почувши гудіння власних бджіл.

Тарас схилив голову.

Олена відчула, як серце стискається від болючої згадки про батька.

— Я не хочу, щоб Тарас став таким же, — тихо продовжувала мати. — Гроші — це папір. Сьогодні вони є, завтра їх з’їсть інфляція або чергова криза. А мрія, яку ти знищив власноруч — це порожнеча, яка не мине до останніх днів.

— Але ж як ми будемо будувати там щось? — Олена подивилася на чоловіка. — Тарасе, у тебе ж тиск! Лікар заборонив важку працю!

— Я буду потроху, Оленко. Знайомі допоможуть з матеріалами. Я вже домовився з колишнім колегою, він має стару вантажівку, підвезе цеглу за півціни. Фундамент заллємо разом із Михайликом влітку. Він хлопець міцний, йому корисно буде від комп’ютера відволіктися.

Олена взяла до рук папку, яку Тарас нарешті наважився викласти на стіл.

Договір купівлі-продажу, план ділянки, витяг з реєстру.

Вона розгорнула пожовклий аркуш із технічним планом.

Шість соток. Прямокутний клаптик землі, що впирався в невеликий схил.

— Тут на полях щось написано твоїм почерком, — вона придивилася. — “Місце для альтанки з видом на схід сонця”.

— Я все розпланував, — Тарас підсів ближче, і в його голосі з’явилася та сама впевненість, яка колись підкорила її дівоче серце. — Ось тут посадимо виноград. Такий, як у твоєї бабусі був, солодкий і чорний. А там, ближче до води, поставимо маленьку лавочку.

Телефон знову задзвонив.

Цього разу — Михайло.

— Тату, я чув новини! Мамо, не свари його. Я знайшов підробіток на літо — буду коди писати для однієї польської фірми. Мені вистачить на перший рік навчання. Головне, щоб ви нарешті з’їздили кудись далі, ніж до баби на город.

Олена відклала документи.

Вона дивилася на Тараса — на його сиве волосся, на зморшки біля очей, на натруджені пальці.

Вона раптом зрозуміла, що всі ці тридцять років він був її опорою, її кам’яною стіною, яка ніколи не просила нічого натомість.

— Шість соток, кажеш? — вона ледь помітно посміхнулася.

— Шість, Оленко.

— І вода близько?

— Метрів п’ятдесят, не більше.

Вона глибоко зітхнула і закрила очі.

На мить їй здалося, що замість шуму івано-франківських машин вона чує крик чайок і тихий плескіт лиману.

— У суботу поїдемо дивитися, — сказала вона, накриваючи його руку своєю. — Але май на увазі: я буду контролювати кожну копійку. Жодних дорогих матеріалів. Будемо будувати довго, зате чесно.

— Я згоден на все, — Тарас притулився лобом до її плеча.

— І ніяких двох змін на будівництві! — додала вона суворо. — Мені потрібен здоровий чоловік на тій альтанці, а не пам’ятник йому.

Минуло три роки. На березі лиману, серед заростей дикої маслини, стояв невеликий акуратний будиночок, пофарбований у колір морської хвилі.

На просторій дерев’яній веранді сиділа Олена.

У її руках була книга, яку вона мріяла прочитати ще десять років тому, але все не було часу.

Поруч, на лавочці, Тарас возився з маленьким онуком, показуючи йому, як правильно закидати вудку у спокійну воду лиману.

Повітря пахло сіллю, чебрецем і свободою.

— Тарасе! — гукнула вона. — Ти знову забув випити свої ліки від тиску!

— Вже йду, господарко! — відгукнувся він, усміхаючись на всі тридцять два (теж нові, бо гроші таки знайшлися).

Олена відклала книгу і подивилася на сонце, що повільно тонуло в морі.

Вона зрозуміла, що іноді найбільша помилка — це бути надто раціональним.

Бо життя — це не сума цифр у банківському додатку.

Життя — це можливість сидіти на власній веранді й відчувати, як смарагдовий берег надії нарешті став твоєю реальністю.

Чи правильно витрачати останні гроші на мрію у немолодому віці у наші важкі часи, коли не знати, яким буде завтра і чи буде воно?

Чи життя коротке і потрібно жити зараз, не дивлячись ні на що?

Чи вірно зробив Тарас, взявши усі заощадження без дозволу, не порадившись з дружиною? Чи можна вибачити таке?

Фото ілюстративне.