Сірий березневий вечір зазирав у вікна київської багатоповерхівки, розмиваючи обриси предметів у кімнаті.

Оксана стояла посеред кухні, відчуваючи, як під ногами розвертається холодна безодня.

Вона щойно перевірила схованку в шафі — стару коробку з-під печива, де поміж кухонних рушників лежав заповітний конверт.

Порожньо. Лише шматок пожовклого паперу на дні, як знущання.

— Тарасе, де гроші? — її голос був тихим, але в ньому бриніла така напруга, що повітря, здавалося, могло тріснути.

Чоловік навіть не здригнувся.

Він напівлежав на дивані у вітальні, повністю поглинутий футбольною трансляцією.

Світло від екрана вихоплювало його застигле обличчя, на якому не було ні тіні провини.

— Які ще гроші, Ксюш? — кинув він, не повертаючи голови. — Дай додивитися, там вирішальний момент.

— П’ятдесят тисяч гривень! — Оксана увійшла до кімнати, тримаючи порожній конверт перед собою. — Ті самі, що я відкладала пів року, беручи додаткові години в аптеці. Ті, що мали піти на ремонт нашої ванної, бо там уже грибок по стінах лізе! Де вони?

Тарас нарешті знайшов пульт, притишив звук і повільно, з якоюсь болісною неохотою, сів рівно.

Його погляд був порожнім, наче він заздалегідь підготував броню проти її гніву.

— А, ти про ці. Я їх взяв. Треба було терміново.

— Ти взяв? — вона зробила крок назад, не очікувавши такої нахабності. — Просто прийшов, відкрив мою схованку, забрав усі мої накопичення і навіть не вважав за потрібне написати коротке повідомлення?

— Оксано, ну що ти починаєш? Ми ж сім’я. Яка різниця, чиї вони? Сьогодні — твої, завтра — мої. Гроші мають працювати, а не лежати в ганчірках.

— Різниця в тому, що ці гроші — результат моєї праці! — її голос зірвався. — Це мої недоспані ночі, мої червоні очі від монітора, мої відмови собі в елементарних речах! Я пів року не купувала собі навіть нової косметики, ходила в старій куртці, аби ми нарешті привели квартиру в лад! Куди ти їх подів?

Чоловік зітхнув, потер обличчя долонями і подивився на неї з таким виглядом, ніби пояснював дитині очевидні речі.

— Матері треба було допомогти. Вона зателефонувала вся в сльозах: на дачі дах протік, треба терміново перекривати, бо все заллє. Ти ж знаєш, вона там одна, пенсія копійчана. Хто їй допоможе, як не я?

Оксана відчула, як у вухах зашуміло. Вона притулилася до одвірка, бо ноги раптом стали ватяними.

— Твоїй матері? Знову? Тарасе, ми минулого місяця віддали їй майже всю твою премію на «оздоровлення» в санаторії! Два тижні тому я купувала їй дорогі ліки за свій кошт, бо ти сказав, що в тебе порожньо на картці! А коли я вчора заїкнулася, що нам треба заплатити за опалення, ти розвів руками!

— Ну так правильно, бо в мене справді не було! Тому я й скористався твоїми запасами. Хіба я міг залишити рідну маму в біді через якийсь там кахель у ванній? Дах — це пріоритет. А грибок – ну, помиєш хлоркою, ще постоїть.

Він знову потягнувся до пульта, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено.

Але Оксана не ворухнулася.

Вона дивилася на цього чоловіка, з яким прожила сім років, і вперше бачила не кохану людину, а професійного споживача її життя.

— Ти хоч уявляєш, — промовила вона, і в її голосі з’явився холод, від якого в кімнаті, здавалося, впала температура, — скільки разів я проходила повз кав’ярні, бо шкодувала тих п’ятдесяти гривень на лате? Як я тягла важкі пакунки з продуктами через три квартали, щоб не витрачати гроші на маршрутку? Як я латала свої чоботи в майстерні вже втретє, бо нові — це мінус три тисячі від нашої мети?

— Ой, Ксюхо, не драматизуй, — буркнув він, не дивлячись на неї. — Немає нічого страшного в економії. Ти в мене сильна, ти завжди з усім справлялася. А машині теж, до речі, ТО треба було зробити, я там трохи на запчастини залишив.

Оксана раптом засміялася. Це був сумний сухий сміх, який не мав нічого спільного з радістю.

— Звісно. Мама, машина, твої забаганки. У цьому списку є місце для мене? Хоч десь у самому кінці, дрібним шрифтом?

— Слухай, досить влаштовувати істерику через папірці! — Тарас нарешті встав, намагаючись домінувати своїм зростом. — Я чоловік, я вирішую стратегічні питання. Гроші з’являться, я віддам. З наступної зарплати. Або через одну.

— Ти казав це і минулого разу, коли «позичив» мої гроші на свій новий спінінг, — вона виставила руку вперед, зупиняючи його спробу підійти ближче. — І позаминулого, коли ми «спільно» оплатили борг твого брата. Знаєш, у чому твоя проблема, Тарасе? Ти вважаєш моє терпіння безмежним ресурсом. Ти плутаєш мою любов із моїм обов’язком тебе утримувати.

— Ми — одне ціле! — вигукнув він, починаючи дратуватися. — У нас спільний бюджет!

— Ні, любесенький. У нас дуже дивна математика: твої гроші — це твої гроші, на твої розваги, твою машину і твою маму. А мої гроші — це спільний фонд, яким ти розпоряджаєшся одноосібно. Це не сім’я. Це паразитування.

Вона розвернулася і пішла на кухню. Її рухи стали чіткими, майже механічними.

Вона поставила чайник на плиту, але не для того, щоб пити чай разом.

— Ти куди? — він з’явився на порозі, відчуваючи, що ситуація виходить з-під контролю.

— Завтра вранці я йду в банк, — сказала вона, дивлячись на синє полум’я конфорки. — Я відкриваю окремий рахунок і переоформлюю на нього отримання своєї зарплати. Відтепер ти не побачиш жодної моєї копійки без мого письмового дозволу.

Тарас розреготався, але в його сміху чулася тривога.

— Ти серйозно? Через якісь там копійки ти готова руйнувати наші стосунки? Ти хочеш жити як у комуналці?

— Я хочу жити як людина, яку поважають! — вона різко обернулася. — Справа не в цифрах на рахунку. Справа в тому, що ти вкрав не гроші. Ти вкрав моє право вибору. Ти вкрав мою віру в те, що я маю на кого покластися. Ти зробив мене безправною квартиранткою у власному житті.

— Ти образиш мою матір! Як я їй поясню, що ми тепер кожен сам по собі?

— А мені байдуже, що вона подумає. Ти можеш допомагати їй скільки завгодно — зі своєї зарплати. Економ на собі, на друзях, на запчастинах. Ставай дорослим, Тарасе. Нарешті.

Він підійшов ближче, намагаючись взяти її за плечі, але Оксана відсторонилася так швидко, наче його руки були розпеченим залізом.

— Не чіпай мене.

— Оксанко, ну пробач. Я ж не думав, що це так важливо для тебе. Ну хочеш, я завтра підробіток знайду?

— Ти обіцяєш це вже три роки. Досить. Твої обіцянки не мають ваги, вони як дим.

Вона дістала з полиці одну чашку. Тільки одну.

Насипала в неї трав’яний збір, який допомагав заспокоїти нерви, і стала чекати, поки закипить вода.

— А мені? — розгублено запитав він.

— А в тебе є руки. І своя заварка, яку ти купив собі окремо минулого тижня, бо моя тобі «недостатньо міцна». Ось і користуйся своїм. Починай звикати.

Чайник засвистів, розриваючи тишу квартири.

Оксана налила окріп, вдихаючи аромат м’яти.

Вона сіла за стіл, накинувши на плечі старий теплий кардиган, і відчула дивне полегшення.

Наче величезна вага, яку вона тягла на собі роками, раптом розсипалася в прах.

— І що тепер буде? — він стояв посеред кухні, виглядаючи маленьким і безпорадним без своєї напускної впевненості.

— Тепер я буду купувати собі те, що мені потрібно. Я куплю собі чоботи. Я куплю кахлі у ванну. А ти будеш вчитися жити на те, що заробляєш сам. І якщо твоїй матері знадобляться гроші на черговий «дах», ти будеш вигадувати, де їх взяти, не заглядаючи в мою шафу.

— Це шантаж!

— Ні, це справедливість, — вона зробила ковток гарячого напою. — Ти сказав, що я сильна і завжди з усім справлюся? Ти мав рацію. Я справлюся. Але відтепер я справлятимуся тільки зі своїми проблемами. Твої — залишаються тобі.

Оксана допила чай, помила свою чашку і поставила її на місце.

Проходячи повз чоловіка, вона зупинилася на мить, але не подивилася на нього.

— До речі, замок на моїй скриньці я завтра теж зміню. І пароль на телефоні. На добраніч.

Двері спальні зачинилися тихо, але цей звук пролунав для Тараса як вирок.

Він залишився один на темній кухні, дивлячись на порожню плиту.

Його «стратегічне планування» закінчилося там, де почалася її самоповага.

І вперше за багато років йому стало по-справжньому страшно, бо він зрозумів: берег, на якому він так зручно влаштувався, виявився скляним. І він щойно його розбив.

Чи траплялося у вашому житті, що близька людина вважала ваші зусилля чимось само собою зрозумілим?

Де проходить та межа, після якої «спільний бюджет» перетворюється на фінансові суперечки?

Чи вірно тут зробила Оксана, коли вирішила зовсім відмежуватися від чоловіка? Що це за життя, коли все окремо?

Чи дружина вчинили вірно?

Але тоді хіба не краще розлучитися, ніж отак жити далі, як якісь вороги?

Фото ілюстративне.