Ранок у невеликій двокімнатній квартирі на околиці Вінниці починався як зазвичай — із метушні та запаху свіжої заварки.

Тетяна, ще напівсонна, стояла біля кухонної стільниці, нарізаючи сир для бутербродів.

Її думки були зайняті майбутнім робочим днем, але раптовий гуркіт на кухні змусив її здригнутися.

Геннадій, двоюрідний брат її чоловіка, який з’явився на їхньому порозі вчора ввечері без жодного попередження, вже встиг розвалитися за столом і тепер активно перевіряв вміст полиць.

Він не просто заглядав у шафки — він діяв так, ніби проводив ревізію у власному гаражі.

— Танюхо, а чого це у вас холодильник зовсім порожній? — Геннадій різко відчинив дверцята білого агрегату і незадоволено цокнув язиком, оглядаючи полиці з виглядом розчарованого ресторанного критика. — Ти що, гостей взагалі не чекала? Де нормальна їжа, де м’ясо, де ковбаса, де нарізка якась пристойна? Я ж з дороги, мені треба сили відновлювати, а у вас тут лише кефір та вчорашній суп.

Тетяна на мить завмерла, міцно стиснувши ніж у руці.

Вона намагалася зробити глибокий вдих, щоб не зірватися на крик прямо зараз.

Цей чоловік приїхав учора о десятій вечора, заявивши, що він просто «проїздом на годину», а в результаті залишився ночувати, зайнявши весь диван у вітальні.

— Геннадію, ти взагалі-то міг би хоча б подзвонити, що збираєшся до нас їхати, — вона намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів від обурення. — Ми з Сергієм не розраховували на бенкет. Ми купуємо продукти на тиждень, виходячи з нашого бюджету і потреб.

— Та ладно тобі, не починай! — він безцеремонно відсунув її тарілку і вмостився зручніше, закинувши ногу на ногу. — Ми ж рідна кров, свої люди! Чого ці церемонії розводити? Своїм і без дзвінка завжди раді мають бути. Слухай, Таню, ти Сергію передай, нехай він мені свою автівку на сьогодні позичить. Мені в центр треба по справах з’їздити, є там пара питань на мільйон, не хочу на маршрутках час гаяти.

— У Сергія машина на роботі, — відрізала Тетяна, навіть не повертаючи голови. — Він поїхав ще о пів на сьому. І повернеться пізно.

— Ну то й що? Нехай прижене! Скажи йому, що брат приїхав, треба виручити. Я ж чекати не буду, мені сьогодні кров з носа треба бути в одному місці. Нехай на таксі допрацює, не збідніє, він же у вас великий начальник на будівництві.

Тетяна поставила каструлю на плиту з таким гуркотом, що кришка підстрибнула.

Вона обернулася до Геннадія, і в її очах спалахнули блискавки.

— Геннадію, ти хоч розумієш, що кажеш? Сергій на роботі, у нього об’єкти, замовники, відповідальність. Він не може просто кинути все і везти тобі ключі, бо ти так захотів! Ти прийшов у наш дім і з першої хвилини починаєш щось вимагати.

— Танюхо, ти чого на мене згавкалася? — він розлігся на стільці ще вільніше, наче це був шезлонг на Мальдівах. — Я ж не чужий дядько з вулиці. Чи ти мене за поріг виставити хочеш? Ой, недобре це, Таню, родичів так зустрічати. Що б твоя свекруха, Марія Іванівна, сказала, якби побачила таку «гостинність»?

Тетяна лише стиснула губи. Згадка про свекруху була геть неприємною для неї.

Вона знала, що Марія Іванівна завжди ідеалізувала Геннадія, вважаючи його «трохи непутящим, але доброї душі хлопцем».

Саме в цей момент у коридорі почулися важкі кроки.

Сергій повернувся з нічної зміни, втомлений, із темними колами під очима.

— О, Гєнко! — Сергій спробував видавити посмішку, хоча ледь тримався на ногах від виснаження. — Ти ще тут? Як справи? Якими вітрами в наші краї?

— Та от, думаю, тижнів зо два у вас перекантуватися, відпочити від своїх клопотів, — Геннадій підвівся і по-панібратськи ляснув брата по плечу. — У вас тут затишно, тихо. Серьога, виручай, мені твоя тачка сьогодні потрібна. Даси ключі по-братськи?

Сергій розгублено подивився на дружину, яка стояла біля плити з таким виглядом, ніби збиралася кинути в гостя сковорідкою.

— Гєн, розумієш, у мене після обіду знову виклик, треба їсти на інший край міста. Машина мені самому конче потрібна, я ж інструмент вожу, не на собі ж його тягти в автобусі.

— Та встигнеш ти! Я швидко, туди й назад. Чого ти жмешся для рідного брата? Коли я тобі в дитинстві велосипед давав кататися, я ж не рахував хвилини!

Тетяна відчула, як усередині неї все перекидається.

Два тижні? Цей чоловік, який не поважає ні їхній час, ні їхній простір, збирається жити в їхній квартирі чотирнадцять днів?

— Геннадію, може, ми все ж таки уточнимо плани? — вона підійшла до столу і вперлася в нього руками. — Ми вчора зрозуміли, що ти просто заїхав привітатися. У нас немає можливості приймати гостей на такий довгий термін. У нас одна житлова кімната, Сергію треба відпочивати після змін, а мені — готуватися до занять.

— А чого тут уточнювати? — Геннадій знову вмостився на дивані у вітальні, розкидавши свої речі прямо на чистий килим. — Я ж сказав — відпочити приїхав. У вас тут цивілізація, гаряча вода завжди є, інтернет літає. Не те що в моєму гуртожитку, де сусіди щодня сперечаються за чергу в душ. Я на дивані влаштуюся, мені не звикати. Головне — родина поруч.

— Гєн, але нам справді тісно буде, — спробував м’яко заперечити Сергій.

— Так, я все зрозумів, — Геннадій театрально зітхнув і прикрив очі рукою. — Значить, тепер рідня не в моді. Забули вже, як ми малими в селі з однієї миски яблука їли? А як ви на моє весілля не приїхали, то я мовчав, хоча мені було дуже прикро. Весь стіл накрив, чекав вас, а ви «у відпустку» поїхали.

— Ми попереджали тебе за три місяці, що в нас путівки! — вигукнула Тетяна, втрачаючи терпіння.

— Відпустка, робота. Завжди у вас відмазки знайдуться. А як допомога знадобиться, то Гєнка — перший родич, так? Хоча що з вас візьмеш, крім оцих бутербродів з дешевим сиром.

Сергій лише важко зітхнув і пішов у ванну.

Він не любив конфліктів, особливо з родиною, але Тетяна бачила, що його терпіння теж на межі. Проте справжній жах почався пізніше.

Протягом наступних двох днів Геннадій встиг перетворити їхнє життя на суцільний хаос.

Він з’їв усю запечену курку, яку Тетяна готувала на кілька обідів, розкидав свої брудні шкарпетки по всій кухні та, що найгірше, почав приводити «друзів».

Увечері другого дня Сергій, повернувшись з роботи, виявив у вітальні незнайомого чоловіка в синій куртці, який міцно спав на їхньому дивані, поклавши голову на Тетянину декоративну подушку.

— Гєн, це хто? — Сергій стояв у дверях, знімаючи куртку.

— А, це Микола. Золота людина, ми з ним сьогодні в парку познайомилися, коли я гуляв. Виявилося, ми в одній частині служили, тільки в різні роки. Йому переночувати ніде було, жінка з дому вигнала через якусь дрібницю. Я і сказав — гайда до мене, тобто до нас. Ви ж не звірі, не залишите людину на вулиці в дощ?

Тетяна, яка в цей момент вийшла з кухні, відчула, як темніє в очах.

— Геннадію, ти привів у наш дім людину з вулиці?! — її голос зірвався на крик. — Ти зовсім з глузду з’їхав? Це наша приватна власність, а не нічліжка для всіх бажаючих!

— Таню, чого ти істерику влаштовуєш? — Геннадій навіть не повів бровою. — Микола — нормальний мужик. Він спокійний, місця багато не займає. Чи тобі шматка хліба шкода для ближнього? Що ти за людина така черства?

— Я людина, яка хоче почуватися в безпеці у власній квартирі! — кричала Тетяна. — Забирайся звідси! І друга свого забирай!

— Та-ак, — Геннадій повільно підвівся, намагаючись зберегти гідність. — Значить, так ти з братом чоловіка розмовляєш? Запам’ятаю. Ой, запам’ятаю. Сергію, ти бачиш, як вона на мене кидається? Це ж неповага до всього нашого роду!

Микола на дивані лише голосно захропів, перевертаючись на інший бік.

Напруга досягла піку вранці третього дня.

Тетяна прокинулася від гучного брязкоту на кухні.

Вибігши з кімнати, вона побачила Геннадія, який активно переривав її запаси крупи та макаронів.

— Де у вас тут заначка? — запитав він, навіть не озирнувшись. — Мені на пляшку треба, голова після вчорашнього гуде, а гроші на картці скінчилися.

— Яка ще заначка?! — Тетяна схопила його за руку і відтягнула від шафки. — Ти що, зовсім страх втратив? Гроші шукаєш у чужих речах?

— А чого ти така жадібна? Я ж потім віддам, як тільки гроші прийдуть. Ми ж родина, у нас все має бути спільне. Чи ти копійки свої над златом чахнеш?

Це була остання крапля.

Тетяна забігла у вітальню, схопила велику спортивну сумку Геннадія, яка стояла посеред кімнати, і з силою виштовхнула її в коридор, а потім — за двері квартири.

— Збирайся. Зараз же. Обидва! — вона вказала пальцем на двері.

— Ти що, серйозно? — Геннадій остовпів, дивлячись на сумку на сходах. — Куди я піду? На вулиці ще темно!

— Мені все одно! Хоч на вокзал, хоч до свого Миколи! Щоб через п’ять хвилин твого духу тут не було! Сергію! — гукнула вона чоловіка. — Роби щось, бо я зараз викличу поліцію!

Сергій вийшов у коридор, дивлячись на цю сцену.

Він перевів погляд на Геннадія, який стояв у самих шкарпетках, потім на дружину, чиє обличчя було мокрим від сліз розпачу.

Він згадав ці три дні пекла: як він не міг виспатися перед важкою зміною, як йому було соромно перед Тетяною за поведінку родича.

— Знаєш, Гєнко, — Сергій сказав це тихо, але в його голосі було стільки свинцю, що Геннадій миттю замовк. — Тетяна права. Ми тебе прийняли, нагодували, дали дах над головою. А ти привів у дім чужу людину, хазяйнуєш у наших речах і ображаєш мою дружину. Це вже за межею. Забирай речі і йди. Більше без запрошення не приходь.

— Ну і живіть тут самі! — Геннадій нарешті крикнув, хапаючи своє взуття. — Побачимо, як ви заспіваєте, коли вам допомога знадобиться! Я мамі все розкажу, вона вам цього не пробачить! Ви для мене більше не існуєте!

Він вискочив у під’їзд, грюкнувши дверима так, що здригнулася стіна.

Його товариш Микола, якого Сергій вивів слідом, ще довго щось бурмотів під дверима, але зрештою вони обидва пішли геть.

Тетяна опустилася на стілець і закрила обличчя руками. Сергій обійняв її за плечі.

— Пробач мені, Таню. Я мав одразу поставити його на місце. Більше він нас не потурбує, обіцяю.

— Я просто не розумію, Сергію, — вона підняла на нього очі. — Чому люди вважають, що кровна спорідненість дає їм право на таку нахабність? Чому ми маємо терпіти неповагу лише тому, що у нас спільні бабусі?

— Бо деякі люди плутають гостинність із слабкістю, — відповів він. — Але ми цей урок засвоїли.

Минуло кілька годин. Квартира нарешті наповнилася тишею, якої їм так бракувало.

Тетяна вимила кухню, провітрила кімнати і вперше за ці дні відчула, що вона знову господарка у власному домі.

Раптом задзвонив телефон. На екрані висвітилося: «Марія Іванівна».

Свекруха. Тетяна важко зітхнула і натиснула «прийняти».

— Алло, Тетяно? Доброго дня, — голос свекрухи був холодним і офіційним. — Мені тут Геннадій зателефонував у сльозах. Каже, ви його серед ночі на вулицю виставили. Це правда? Як Ви могли так вчинити з братом Сергія? У Вас що, зовсім серця немає?

Тетяна випрямила спину. Вона знала, що ця розмова буде непростою, але більше не збиралася виправдовуватися.

— Доброго дня, Маріє Іванівно, — спокійно відповіла вона. — Так, це правда. Ми попросили Геннадія поїхати. Але він не сказав Вам, чому саме? Не розповів, як привів у нашу квартиру незнайому людину з вулиці, як вимагав машину Сергія для своїх справ і як намагався знайти наші заощадження в кухонних шафах? Ми з Сергієм працюємо з ранку до ночі, і наш дім — це місце для відпочинку, а не готель для безвідповідальних людей.

На тому кінці дроту запала довга пауза. Марія Іванівна явно не очікувала такої прямоти.

— Ну він молодий, гарячий. Може, трохи переборщив, — вже менш впевнено промовила свекруха. — Але ж Ви, Тетяно, як жінка, мали бути мудрішою. Треба було знайти підхід, поговорити по-людськи. Родина — це найголовніше.

— Родина — це передусім взаємна повага, Маріє Іванівно, — твердо відчеканила Тетяна. — І якщо Геннадій не поважає нас, то він не може розраховувати на нашу гостинність. Я більше не дозволю нікому руйнувати наш спокій. Сподіваюся на Ваше розуміння.

Коли розмова закінчилася, Тетяна відчула неймовірне полегшення.

Вона вперше змогла відстояти свою позицію перед свекрухою, не боячись видатися «поганою невісткою».

Сергій, який чув частину розмови, підійшов і мовчки пригорнув її.

— Знаєш, — сказав він, усміхаючись, — а давай сьогодні замовимо ту велику піцу, про яку ми мріяли? Відсвяткуємо нашу свободу.

Вони сиділи у вітальні, їли гарячу піцу і дивилися старий фільм.

У квартирі пахнув затишок, а не дим. І в цю хвилину вони обоє зрозуміли головну істину: родинні зв’язки — це міцний канат, але якщо хтось починає його гризти, треба вміти вчасно його перерізати, щоб не впасти у прірву чужого нахабства.

Геннадій більше не дзвонив. Кажуть, він поїхав назад у село, де розповів усім родичам, які «злі та міські» Сергій із Тетяною.

Але молодій парі було байдуже.

Вони нарешті навчилися говорити «ні» і вибудовувати кордони, за якими починалося їхнє справжнє, тихе щастя.

Адже дім — це не просто стіни, це територія любові та поваги, де немає місця тим, хто приходить лише для того, щоб брати, нічого не даючи натомість.

А як ви ставитеся до родичів, які вважають, що «своє — то спільне»?

Чи варто терпіти незручності заради родинного спокою, чи краще один раз жорстко поставити крапку?

Що мала подружня пара зробити ще відразу, щоб не допустити такого нахабства і невдячності від родича?

Фото ілюстративне.