У затишній вітальні столичного будинку панував вечірній спокій, але для 28-річної Тамари він здавався лише затишшям перед бурею.

Вона відчувала, як у повітрі накопичується електрика незадоволення, що виходила від її чоловіка Романа.

Останнім часом їхні розмови все частіше зводилися до однієї й тієї ж болючої теми, яка, мов важкий камінь, заважав нормальному диханню їхньої молодої сім’ї.

— Тамаро, ти ж знаєш, я поважаю твою маму. Вона прекрасна жінка, але, — Роман зробив довгу паузу, намагаючись стримати роздратування. — Але її стало занадто багато в нашому житті. Ми наче живемо в комуналці, а не у власній квартирі. Треба розставити крапки над «і» вже зараз, поки ми остаточно не посварилися. Гостини — це чудово, я не проти чаювання по вихідних, але в усьому має бути межа. Ти згодна зі мною?

Тамара опустила очі.

Їй було важко відповідати, бо кожне слово чоловіка було важким каменем на душі давали слід по її почуттю дочірнього обов’язку.

Вони були в шлюбі лише кілька років, їхньому синові нещодавно виповнився рік, і саме допомога Ніни Василівни дозволяла Тамарі хоча б іноді відчувати себе людиною, а не просто виснаженою мамою.

Ніна Василівна була жінкою старої гарту — енергійною, жертовною і неймовірно відданою своїй єдиній доньці.

Вона виростила Тамару сама, не чекаючи допомоги від долі чи чоловіків.

Щоб дати дитині освіту та старт у житті, вона працювала на двох роботах, а коли настав час вирішувати житлове питання, пішла на радикальний крок.

Вона розміняла свою простору трикімнатну квартиру, де пройшло все її життя, щоб виділити Тамарі суттєву суму на купівлю власного житла.

Звичайно, батьки Романа теж допомогли, та й самі молодята вклали всі свої заощадження, але без того материнського внеску про гарну двокімнатну квартиру в столиці годі було й мріяти.

Собі ж Ніна Василівна придбала невеличку квартиру-студію в містечку маленькому.

На перший погляд, вона була задоволена: новобудова, багато дерев навколо, свіже повітря. Проте виникла одна серйозна проблема — робота.

Ніна Василівна працювала в державній установі в самому центрі Києва, буквально в десяти хвилинах пішки від дому доньки.

А от від її нової квартири в передмісті дорога займала майже ледь не дві години в один бік: чотири пересадки, метро, автобус.

Для жінки, якій вже за п’ятдесят, такий марафон щодня був справжнім випробуванням.

Графік Ніни Василівни — «дві доби через дві» — виснажував її до залишку.

Закінчуючи роботу пізно ввечері, вона розуміла, що поки дістанеться додому, настане ніч.

А о шостій ранку вже треба знову виїжджати, щоб встигнути на зміну.

Виходило замкнене коло: вона не встигала навіть повноцінно виспатися, не кажучи вже про якісь хатні справи у своїй новій оселі.

Мама намагалася знайти іншу роботу ближче до дому, але ринок праці був непростим до людей її віку, особливо в часи кризи.

«Кому я там потрібна перед пенсією?» — зітхала вона.

Виходити на заслужений відпочинок Ніна Василівна не хотіла — сили ще були, а бажання допомагати доньці та онукові грошима було сильнішим за втому.

Саме тому вона звернулася до Тамари з несміливим проханням: чи можна їй залишатися ночувати у них хоча б у ті дні, коли між змінами зовсім мало часу на відпочинок?

— Розумієш, Ромо, я не могла сказати «ні», — виправдовувалася Тамара перед чоловіком. — Це моя мама. Вона віддала нам усе. Як я можу виставити її за двері в ніч, знаючи, що їй ледь не дві години трястися в дорогою в транспорті?

З часом ці ночівлі стали регулярними.

Ніна Василівна почала залишатися не лише між змінами, а й у свої вихідні.

Для Тамари це було благословенням: мама допомагала з малюком, готувала смачні обіди, прибирала квартиру.

В домі завжди пахло свіжою випічкою, а малюк був під наглядом люблячої бабусі.

Проте для Романа квартира перестала бути його фортецею.

— У мене таке враження, що ми живемо разом із твоєю мамою! — знову почав він, коли Ніна Василівна вийшла в іншу кімнату до дитини. — Скільки це триватиме? У неї є власне житло, чому вона не їде туди?

— Надворі дощ, Ромо! Темно! Ти хочеш, щоб вона опівночі йшла на вокзал? — Тамара намагалася говорити тихо, щоб мама не почула.

— Якщо вона не хоче їздити вночі — нехай змінює роботу! Це не моя провина, що вона купила квартиру так далеко. Я хочу після роботи розслабитися, посидіти в тиші, а не вислуховувати поради тещі чи розважати її бесідами. Я втомлююся не менше за неї!

— Як тобі не соромно? — голос Тамари здригнувся. — Вона нам квартиру допомогла купити!

— Допомогла, дякую, — відрізав Роман. — Але мої батьки теж дали гроші. І я вкалую на трьох роботах, щоб ми могли закрити борги. Вона віддала тобі твою частку житла, це був її вибір. Це не дає їй права оселятися тут назавжди. Я не готовий жити в такому режимі все життя.

Тамара опинилася в ситуації «між двох вогнів». Вона бачила, як мама, повертаючись з роботи, ледь тримається на ногах, але все одно одразу береться за швабру чи прасування, намагаючись бути максимально корисною.

Мама купувала продукти, іграшки онукові, віддавала половину своєї зарплати «на потреби сім’ї».

Вона була ідеальним гостем, якби не одна деталь — її присутність була постійною.

Ніна Василівна була дуже тактовною.

Варто було б Тамарі лише натякнути, що вона заважає, і мама більше ніколи не залишилася б на ніч.

Але як це зробити?

Як сказати рідній людині, яка поклала своє життя на вівтар твого щастя, що тепер вона зайва у твоїй ідеальній квартирі?

Тамара дивилася, як мама стелить собі на дивані у вітальні.

Їй було боляче бачити, як рідна людина тулиться в кутку, намагаючись не створювати шуму.

Але вона також бачила незадоволене обличчя Романа, який перестав посміхатися, повертаючись додому.

Ця історія була не про злість чи ненависть, а про складний конфлікт кордонів.

Роман мав право на особистий простір у своїй родині.

Ніна Василівна мала право на вдячність і підтримку у важкий період.

А Тамара мала вирішити неможливе завдання: як зберегти сім’ю і при цьому не зрадити ту, хто дала їй усе.

Вона розуміла: вдячність не повинна ставати тягарем для молодої сім’ї, але й жорстокість під виглядом «особистих кордонів» не була виходом.

Тамара стояла біля вікна, дивлячись на вогні великого міста, і вперше за довгий час не знала, як вчинити правильно.

А, дійсно, ну як тут правильно вчинити?

Фото ілюстративне.