op

Марина завжди була дівчиною з великим, аж надто великим серцем. Вона вкладала його у все: у свою роботу, у дружбу і, головне, у стосунки з Артемом. Два роки

— Ліно, у нас… у нас усе! Картки заблоковані! — голос матері, Олени, долинав із слухавки, ламаючись на високій ноті, немов стара платівка. Це був той самий, нестерпно

– Як це – залиште ключі? – Оксана завмерла, рука з телефоном, по якому вона щойно завершила розмову з сестрою свого покійного свекра, батька Дмитра, опустилася на стіл.

У Марії з Іваном було життя — як у людей. Не розкішне, не голодне, але спокійне й чесне. Іван усе життя працював у колгоспі, потім — на фермі,

— Мамо, у мене стопи горять! Я більше не витримаю! Дарія скинула потворні, схожі на «човники», туфлі зі штучної шкіри — обов’язковий атрибут уніформи продавця-консультанта — і з

Олена стояла біля вікна, спостерігаючи, як у багатоповерхівці навпроти повільно згасають вогні. Дев’ятий поверх. Десятий, кутовий. Одинадцятий, де завжди пізно лягає родина з немовлям. Дванадцятий. Життя міста затихало,

Останній день вересня цього року обдарував несподіваним теплом. Сонячне світло, ледь пробиваючись крізь вже поріділу крону старого дуба, що ріс біля вікна, мерехтливими плямами ковзало по світлому паркету

Кришталевий дзвін чашки об блюдце розколов повітря, коли пролунали ці слова. Катерина застигла, тримаючи гарячий чайник над горнятком. Пара, що звивалася спіраллю, здавалася димом, що віщує біду. Данило,

Мобільний телефон різко завібрував на скляному журнальному столику, підсвічуючи екран з написом «Мама». Артем кинув швидкий погляд на дисплей, а потім на Софію, яка застигла біля вікна, стискаючи

— Що ви тут робите? — Софія застигла на порозі, не в силах повірити власним очам. Ніна Петрівна обернулася від відчиненої шафи, стискаючи в руках улюблений Софіїн вовняний