Михайле, – одного вечора несміливо почала Ірина, – я думаю… може, поїхати в Італію на заробітки? Кажуть, там можна доглядати літніх людей, а платять добре. Марійці ж треба квартира, навчання… Він підняв на неї погляд. У його очах не було розуміння, тільки роздратування. – І ти туди ж? Надивилася на наших сільських фіф, що приїжджають в золоті і норкових шубах, і теж захотілося такого життя? Михайло не підбирав слів. – Михайле, яке золото, які шуби? Я ж не заради себе, я дитині нашій хочу дати краще майбутнє… – Я тобі так скажу: їдеш – і все, забудь про мене. Я жінку собі шукав не для того, щоб вона десь по чужих кутках чужим людям зад підтирала. Мені вдома треба господиня, а не «італійська сеньйора»
Ірині було вже 42, коли вона вперше подумала про Італію. Не як про країну мрій, а як про єдину можливість дати доньці шанс на інше життя. У селі
Батьки з обох сторін не могли порозумітися, Андрій і Наталя втомилися. Відчували, що втрачають самих себе. Одного вечора, коли донечка вже спала, Андрій сів поруч із дружиною. – Наталю, скільки так триватиме? Вони ж нас розлучать, якщо і далі так піде. – Я теж так більше не можу, – тихо відповіла вона. – Може, треба щось змінити? Він подивився на неї довго й твердо сказав: – Переїжджаємо. В іншу область. Там робота є. Почнемо все з нуля. Наталя мовчала хвилину, а потім кивнула. Зібрали речі, найняли вантажівку й поїхали. Обидві родини були шоковані. Галина кричала: – Ти що, сину, зрадив мене? Ти кинув матір
У селі знали обидві родини – Іванових і Мельників. У Іванових був син Андрій – тихий, розсудливий хлопець, вивчився в технікумі й працював на будівництві. У Мельників –
Невісточко, я не хотіла вам зла. Я думала про сирітську долю Оленки. Ви ж маєте все: чоловіка, сина, дачу… А в неї що? – А в нас що, золоті гори? – гірко відповіла Ганна. – Ми з Василем копійки складаємо, аби Ігор у столиці мав за що жити. Ми ж думали: от допоможемо вам, а квартира буде онукові. Ви ж самі йому обіцяли. А тепер виходить, що він і не потрібен вам? Марія Іванівна мовчала, сльоза скотилася по зморшкуватій щоці. Тривала ця напруга довго. Василь і Ганна продовжували доглядати маму, бо совість не дозволяла кинути. Але в серці жевріла образа. Ігор, дізнавшись правду, спершу збайдужів, але потім сказав: – Тату, мамо, не сваріться з бабусею. Квартира – то стіни. А бабуся – це рідна людина
– Навіщо було обіцяти, якщо твоя мама не збиралася виконувати обіцянки? – невістка з докором глянула на чоловіка. А той мовчав, бо і сам не розумів дивної поведінки
Це не питання довіри. Це питання совісті, – тихо сказала Марія. – Якщо вас у мене двоє, то і ділити все треба навпіл. – Але ж я зробила ремонт, витратила майже 100 тисяч гривень. Мамо, я сподівалася, що все це з часом стане моїм, – розплакалася Ірина. – Доню, гроші я тобі поверну, а квартира буде вам обом, – твердо повторила Марія. Ірина пішла дуже ображена, вважаючи, що мама вчинила несправедливо. А Марія була в розпачі, бо і уявлення не мала, як має повернути дочці таку велику суму. Коли Галина дізналася про розмову мами і сестри, їй стало прикро: – Ірено, ну як так можна? Ти ж знала, що ця квартира для нас обох. – Для нас обох? – глузливо перепитала Ірена. – Тобі ж не треба, у тебе є все! А я лишилася з нічим
Якби Марія Іванівна знала, чим для неї обернеться подарунок її молодшої дочки, то нізащо б на нього не погодилася. Але ж хто знав, що так вийде. Марії Іванівні
Ти невдячний син! Я життя своє віддала заради тебе, а ти. – Мамо, – перебив Андрій тихо, – ти дала мені життя, і я вдячний. Але я не маю обов’язку купувати тобі квартири. Я хочу, щоб ти була щаслива, але не такою ціною. Галина замовкла. В її очах з’явилися сльози, змішані з образою. – То ви хочете, щоб я у старості жебрачкою була? – Ні, – твердо відповів Андрій. – Ми завжди будемо поруч. Ми ніколи тебе не кинемо. Але вимагати від нас те, чого ми не можемо дати, – це несправедливо. Ця розмова стала переломним моментом. Галина кілька днів не телефонувала, гордо мовчала
У центрі міста стояв старий, але доглянутий будинок. На четвертому поверсі мешкала пані Галина – жінка поважна, завжди з піднятою головою та гордим поглядом. У своїй трикімнатній квартирі
Щойно Степан переступив поріг, звернувся до брата: – Ну що, Іване, будем хату ділити. Від почутого Іван немов остовпів. – Як ділити?.. – спромігся він сказати. – Степане, ти ж сам казав: «Мені нічого не треба. Будь із татом, буде все твоє». Я ж на це і розраховував, я ж… – його голос затремтів. Степан знизав плечима: – То було давно. Тоді я не думав, що так життя повернеться. За Степана відразу вступилася і його дружина, яка весь цей час мовчки спостерігала: – Маємо право. То й будем ділити все чесно. Пам’ять Івана мовби відмоталася назад, у той день, коли батько вперше заговорив про те, хто де буде жити
У селі в той день стояла особлива тиша, хоча на дворі була красива золота осінь. Село наче принишкло, бо ховали діда Григорія – чоловіка мудрого й роботящого. Хата
І ось настав момент, коли додому мала повернутися Валентина Петрівна. Про неї Остап чув багато: гарна, розумна, освічена, звикла до іншого життя за кордоном. І серце йому тривожно билося: як вона сприйме простого сільського чоловіка, який увесь час крутився біля її дітей? Коли ж настав день зустрічі, Остап довго стояв на подвір’ї, чекаючи. Під’їхала машина, вийшла струнка жінка з короткою зачіскою, у стильному одязі. Її очі світилися теплом, але вся постать випромінювала впевненість і гідність. Остап стояв збоку, почувався зайвим. – А це… мій тато, познайомтесь, – нарешті сказала Світлана. – Він нам дуже допомагає
Остап залишився вдівцем ще тоді, коли його доньці Світлані було всього п’ять років. Дружина померла раптово – хвороба забрала її швидко, і Остап лишився сам на сам із
Коли син із невісткою вкотре відмовилися приїхати на день народження, Олена сіла на кухні й заплакала. Перед очима встав образ її свекрухи Ганни Петрівни – худенької жінки з добрими очима. Вона вже давно відійшла у вічність, а Олена навіть не змогла сказати їй: «Пробачте, мамо, що недодала вам і любові, і уваги, і поваги». Тепер, коли сама стала свекрухою, вона усвідомила, яку рану залишила в душі тієї ні в чому не винної жінки, яка волею випадку стала її свекрухою. – Господи, яка ж я була сліпа, – шепотіла вона. – Чому ж не зрозуміла раніше
У кожній родині є свої негласні правила і невидимі бар’єри. А в українських сім’ях особливу роль завжди відігравали стосунки між свекрухою та невісткою. Вони могли стати або найріднішими
Весілля минуло і на наступний ранок Ліда отримала дзвінок. – Лідо, нам треба зустрітися, – голос Насті був якийсь холодний. Ліда без зайвих думок погодилася, навіть не підозрюючи, про що буде розмова. Але коли зайшла, то відразу зауважила: Настя зустріла її не усмішкою, а стиснутими губами. – Що трапилося? – запитала Ліда. Настя витягла конверт і кинула його на стіл. – Це що? – Подарунок від тебе, – відрізала Настя. – Сто доларів?! Ти серйозно? Ліда зблідла. – А що не так? Я ж думала… Це ж немалі гроші. – Усі давали по двісті-триста, а ти… – Настя скривилася. – Ти моя дружка, ти мала показати приклад! Ліда відчула, як холодна хвиля прокотилася по її тілу. Такого вона явно не очікувала. На весілля дарує хто скільки може, ну хіба не так
Ліда й Настя познайомилися ще на першому курсі університету. Вони сиділи поруч, разом ходили на пари, ділили бутерброди на перервах. З часом стали подругами. – Без тебе мені
Ти згадав про нас, коли залишився сам? – сказала Катерино тихо, але різко, коли побачила у дворі свого колишнього чоловіка. – Де ти був тоді, коли я ночами не знала, за що дитину нагодувати? Де ти був, коли вона йшла до школи в старому плащику і дірявих чобітках? Він мовчав, опустивши голову. У цей момент у двір зайшла Оленка. – Мамо, а хто це? – запитала вона. Катерина зітхнула: – Це твій батько. Той, що ніколи не був із нами. Оленка подивилася на нього довгим поглядом. – Я виросла без батька, – сказала вона рівно. – І тепер він мені не потрібен
Катерина приїхала в місто після школи. Село залишилося позаду: городи, корова, річка. Вона вступила в училище, де готували кухарів та майстрів харчової справи. Життя було важке – гуртожиток,

You cannot copy content of this page