Головна

op

Важко мені Сергію, мама твоя мене ніколи не прийме, – якось наважилася на розмову молода дружина. – Потерпи трохи, у мами такий характер, їй треба просто звикнути, – заспокоював чоловік, хоча і сам бачив, що нічого доброго з цього не вийде, бо мама з перших днів не сприйняла невістку, яку син привів в хату. Марія Степанівна звикла, що в її домі все має бути так, як вона каже. А Оксана хотіла мати хоч трохи свого простору. – Навіщо ти так багато солиш борщ? – бурчала свекруха. – А в нас у сім’ї так звикли, – намагалася пояснити Оксана. – То забудь! У нашій сім’ї інші порядки
Життєві історії 0
– Важко мені Сергію, мама твоя мене ніколи не прийме, – якось наважилася на розмову молода дружина. – Потерпи трохи, у мами такий характер, їй треба просто звикнути,
І тоді в голові Олени зародилася важка, але єдина думка: їхати за кордон. У селі вже чимало жінок вирушали в Італію чи Польщу – хтось на кілька років, хтось на все життя. Вона вагалася, бо не хотіла залишати маму й дитину. Та серце підказувало: іншого виходу немає. – Мамо, я поїду в Італію, – якось тихо сказала вона ввечері. – Хочу, щоб у Катрусі було майбутнє. Мати тільки зітхнула: – Розумію, доню. Я поможу з дитиною, а ти бережи себе. Так Олена опинилася в чужій країні, в італійському містечку, де доглядала стареньку сеньйору. Жінці було за вісімдесят, вона жила самотньо, але мала добру душу. Олена швидко навчилася італійських слів, опанувала роботу, увійшла в ритм
Життєві історії 0
У селі завжди знали Олену як тиху, роботящу й дуже прив’язану до своєї мами, Марії Степанівни. Бо мама для неї була всім – і батьком, і другом, і
Коли залишався місяць до весілля, ситуація дійшла до абсурду. На спільній зустрічі родичів мати Андрія кинула: – Якщо весілля буде в селі, я й ногою туди не ступлю. Одарка не витримала: – А якщо тільки в місті й за твоїми правилами, то я не поїду. Сварка закінчилася тим, що батьки розійшлися ворогами. А за кілька днів Андрій приїхав до Катерини й промовив гіркі слова: – Катю, ми не можемо так. Вони нас не відпустять. Весілля не буде. У дівчини похололо серце. Вона мовчки зняла з пальця каблучку і поклала йому в долоню. – Як скажеш
Життєві історії 0
Катерина й Андрій познайомилися ще в університеті. Вона – скромна дівчина з села, він – хлопець із заможної міської родини. Не зважаючи на таку різницю, їхнє кохання розквітло
Все це тривало місяцями. Лідія відчувала, як кожна зустріч із мамою перетворюється на докори: – Чужі люди допомагають своїм, а ти рідній сестрі пошкодуєш? – Хіба ж не для того старша народжується, щоб молодшій дорогу прокладати? – У тебе ж немає дітей, отож допоможи тій, хто має. Одного дня мама сказала ще більше: – Лідо, квартиру ти ще думаєш купити, але треба ж і машину для молодої мами. Хіба ти не розумієш? Дитину возити, лікарня, садочок… У тебе ж є можливість. Лідія відчула, що її терпінню приходить кінець
Життєві історії 0
Сонце вже схилялося до вечора, коли у квартирі задзвонив телефон. Старша сестра, Лідія, саме закінчувала роботу над черговим звітом, адже вона працювала в офісі великої компанії і завжди
Cусідка тітка Галя, що дружила з родичами Інни, тихо прошепотіла Лідії Борисівні на вухо: – Чула, ти невістці гроші дала? Так от, не ображайся, але вона їх не на школу потратила. Казала родичам, що то для неї мама Сергія дала, щоб гарно виглядала. Уже й сумку нову купила, і костюм модний приміряла. У Лідії Борисівни аж руки затремтіли. – Не може бути, – відповіла вона, але в душі вже знала: може. Ввечері вона пішла до них у гості. Двері відчинила Інна – вся сяюча, з новою зачіскою, новими накладними віями, свіжим манікюром. На плечі висіла блискуча нова сумка. – О, мамо! – весело промовила невістка, вдаючи радість. Лідія Борисівна ступила в кімнату й одразу глянула на Андрійка. – Інно, – почала вона спокійно, хоча серце билося, – ти купила хоч щось для школи
Життєві історії 0
Лідія Борисівна завжди жила скромно. П’ятдесят років пропрацювала вчителькою у школі, заробила повагу колег і учнів, але не багатство. Вона вміла рахувати кожну копійку: і тоді, коли виховувала
Олена зайшла назад у хату. На столі – недоїдки вчорашньої вечері, крихти від пирогів. «Треба швидко прибрати, поки всі сплять», — подумала й почала нишком наводити лад. Потім узялася до сніданку. Дістала з комори свіжу картоплю, що діти викопали, нарізала цибулю, розігріла пательню. На плиті загуділо, запах смаженої картоплі розлився по хаті, змішуючись із ранковою кавою, яку вона поставила для доньки. А для внуків взялася готувати їхні улюблені млинці з сливовим варенням, яке вже встигла зробити. Олена усміхнулася сама до себе: «Ось так, по-нашому, по-сільському. Щоб діти ситі поїхали додому». У голові звучали слова, які ніхто їй не казав уголос, але які вона нарешті усвідомила сама: «Я щаслива»
Життєві історії 0
Неділя почалася тихо-тихо. У селі ще навіть собаки не загавкали, лише десь у саду перекликалися горобці, та зрідка зітхав вітер у яблунях. Сонце вже визирало з-за лісу, але
Марія вийшла з кабінету бліда. Половина хати й землі офіційно належала Галині. Та, задоволена, ще й кинула: – Я, може, продам свою частку. Все одно не поїду в село жити. І справді – невдовзі привезла якогось перекупника, щоб дивився хату. Марія від сорому не знала, куди очі подіти. – Господи, як так? – плакала в подушку ночами. – Я ж усе життя біля мами, біля цієї хати. А тепер чужі люди ходять по моєму двору… Та доля вирішила інакше. Купити хату перекупник не зміг – документи заплуталися, земля виявилася пайовою, і потрібна була згода самої Марії. Галина почала злитися, але нічого не могла вдіяти
Життєві історії 0
Марія і Галина були рідними сестрами, але різними, мов день і ніч. Марія – старша, тиха й терпляча, залишилася в селі, щоб допомагати батькам. Галина ж відразу після
Одного разу Ганна пішла в магазин і почула розмову двох сусідок, син однієї з них жив у місті і підтримував дружні стосунки з Іваном: – Кажуть, у Івана з Оленкою не все добре. Сваряться, мало не розходяться. Жінка не повірила. Їй навіть страшно було уявити: невже син, заради якого вона жила, може залишитися сам? Мама ночами не спала, переживала за сина, бо все б віддала, аби лише він був щасливий. Та через кілька тижнів Іван сам приїхав. Увійшов у двір, сів на лавку й закрив обличчя руками. – Мамо, не можу більше… Оленка хоче розлучення. Ганна мовчки сіла поруч. Вона бачила: син виснажений, змучений. – Синку, а ти її любиш
Життєві історії 0
У селі всі знали Ганну. Жінка змалку була працьовитою, спокійною, але доля випробувала її рано. Чоловіка не стало, на будівництві, коли їхньому сину було лише три роки. Відтоді
Тоді, багато років тому, Оксана йшла на весілля до знайомих з тривогою в душі. Вона не мала нової сукні, не мала грошей на гідний подарунок, бо коштів тоді ледве вистачало на хліб і молоко. Чоловік переконував: – Треба йти, що люди скажуть, якщо нас не буде? Ми ж із ними дружили. – А в чому я піду? – зітхала Оксана, тримаючи в руках свою скромну бежеву сукню, яку носила на всі свята вже кілька років. – В чому є. Люди не на сукню дивляться, головне ж – не в чому людина, а яка людина, – намагався він її підбадьорити. Але на весіллі все було інакше. Веселощі, музика, гарні столи – а серед гостей сиділа група жінок, що перешіптувалися
Життєві історії 0
Тоді, багато років тому, Оксана йшла на весілля до знайомих з тривогою в душі. Вона не мала нової сукні, не мала грошей на гідний подарунок, бо коштів тоді
Михайле, – одного вечора несміливо почала Ірина, – я думаю… може, поїхати в Італію на заробітки? Кажуть, там можна доглядати літніх людей, а платять добре. Марійці ж треба квартира, навчання… Він підняв на неї погляд. У його очах не було розуміння, тільки роздратування. – І ти туди ж? Надивилася на наших сільських фіф, що приїжджають в золоті і норкових шубах, і теж захотілося такого життя? Михайло не підбирав слів. – Михайле, яке золото, які шуби? Я ж не заради себе, я дитині нашій хочу дати краще майбутнє… – Я тобі так скажу: їдеш – і все, забудь про мене. Я жінку собі шукав не для того, щоб вона десь по чужих кутках чужим людям зад підтирала. Мені вдома треба господиня, а не «італійська сеньйора»
Життєві історії 0
Ірині було вже 42, коли вона вперше подумала про Італію. Не як про країну мрій, а як про єдину можливість дати доньці шанс на інше життя. У селі

You cannot copy content of this page