Головна

op

У місті на Марту чекало інше життя. Вона познайомилася з Володимиром – сином заможних батьків, красивим і впевненим у собі. Йому подобалося дарувати квіти, водити її в ресторани, показувати, що він може все. Марта піддалася на його увагу, на блиск і новизну. – Ти будеш щаслива зі мною, – казав він, даруючи золотий ланцюжок. І вона повірила. Вони швидко одружилися. Марта переїхала до великого будинку Володимира. Життя ніби стало мрією: подорожі, дорогі сукні, ресторани. Вона думала, що саме цього хотіла – вийти заміж за багатія, жити без клопоту. Та щастя виявилося крихким. Минали роки, а дітей у них не було
Життєві історії 0
Марта була дівчиною скромною, але дуже вродливою. Сусід Віталій давно поглядав на неї – тихо, мовчки, якось по-сільському сором’язливо. Він допомагав її мамі копати город, носив дрова, лагодив
Одного дня Лідія почула розмову свахи з зятем. Сергій із матір’ю сиділи на кухні й думали, що вона не чує. – Синку, от бачиш, як добре: у Ліди такий дім. Тут ми й залишимося. Нащо мені вертатися в ту розвалюху? – казала Галина Петрівна. – Та я й сам так думаю, мамо, – відповів Сергій. – Хай буде так. Теща ж одна, їй компанія потрібна. Лідія відчула, як у ній усе закипіло. «Виходить, вони й не планували, щоб це було тимчасово. Вони просто вирішили, що я маю забезпечувати їхнє життя». Увечері вона зібрала всіх за стіл. – Слухайте, діти, я хочу сказати важливе. Я не проти допомагати. Але мушу нагадати: цей дім я побудувала власними руками. Кожна цеглина тут – це моя праця, мої ночі без сну, мої роки в чужій країні. Я нікого не виганяю, але прошу поваги
Життєві історії 0
Лідії було сорок п’ять, коли її життя розкололося надвоє. Чоловік, з яким прожила понад двадцять років, одного дня просто зібрав речі й сказав: – Пробач, Лідо, я йду.
Ігор жив своїм життям: тренажерний зал, посиденьки з друзями, якісь відрядження. Люба відчувала, що між ними прірва, але сподівалася: «Пройде. Він зрозуміє, що сім’я – найголовніше». Але все ставало лише гірше. Одного вечора Ігор сказав прямо: – Любо, я йду. У мене інша жінка. Не шукай винних. Так буває. Світ у Любиних очах похитнувся. Їй здалося, що повітря в кімнаті раптом зникло. – Інша?.. – ледве прошепотіла вона. – Так. Вона молода, доглянута, зі мною їй цікаво. Я втомився від цих вічних борщів і твоєї вічної втоми. Подивись на себе – на кого ти стала подібною. Люба стояла мовчки, ковтаючи гіркі сльози
Життєві історії 0
– Ти знову сидиш із цими книжками? – буркнув Ігор, заходячи до кімнати й кидаючи ключі на стіл. Люба підняла очі тихо відповіла: – Я просто трохи відпочиваю,
Анно Степаніно, коли ви звідси переїдете? Ми будемо цю квартиру продавати. З такими словами звернулася до неї Марія, дочка її чоловіка, який щойно відійшов у вічність. Анна Степанівна сиділа на краєчку дивана й не вірила своїм вухам. – Маріє, – тихо промовила вона, – та ми ж з Михайлом Петровичем прожили душа в душу стільки літ. Я його гляділа, як могла. Він мене жінкою називав, дружиною. То хіба я не заслужила на шматок хліба й куток? – Ви й так мали свою квартиру, – різко перебила Марія. – Але ж лишили дочці. От тепер і йдіть до неї. А ця квартира належить нашій родині
Життєві історії 0
– Анно Степаніно, коли ви звідси переїдете? Ми будемо цю квартиру продавати. З такими словами звернулася до неї Марія, дочка її чоловіка, який щойно відійшов у вічність. Анна
У день народження Марина після роботи зайшла до Світлани. В сумочці – подарунок, у руках – ще й маленький букетик квітів. – Свєточко, з днем народження! – щиро усміхнулася вона. – Щоб здоров’я, щастя і все, що хочеш, збувалося! Світлана розгублено прийняла подарунок. – Ой, Маринко, та я ж казала – нічого не святкую… Ну, заходь на хвильку. У квартирі було тихо, нікого не було видно. Світлана поставила на стіл дві чашки кави і тарілочку з цукерками – всього дві. – Ось, бери, – мовила вона. Марина відчула себе ніяково. Вона не чекала пишного застілля, але все одно було якось дивно: навіть шматочка торта немає
Життєві історії 0
Світлана й Марина дружили ще зі школи. Вони сиділи за однією партою, разом все робили, ділилися таємницями й переживаннями. Здавалося, що їхня дружба – міцніша за всі сварки
Ніна вийшла заміж і пішла жити до чоловіка у простору квартиру. Їй справді пощастило: свекор колись займав високу посаду, залишив синові гарне житло. А от Тарас ще мешкав з мамою в старенькій «хрущовці» й усе збирався купити власну оселю, але якось не складався пазл: то грошей не вистачало, то робота не та. – Ну, нічого, мамо, – заспокоював її син, – ти ж знаєш, я не пропаду. У той час хворіла бабуся, мамина мама. Літня жінка вже ледве ходила, тож потребувала постійного догляду. Мама якось відразу сказала: – У мене робота, Тарасові допомагати треба… Ніно, то ти ближче живеш, то й навідуйся до бабці. І Ніна навідувалася, за що отримала винагороду
Життєві історії 0
Ніна завжди відчувала: мама любить її брата Тараса більше. Хоча вони з ним різнилися лише трьома роками, усе життя пройшло так, ніби Тарас – «золоте дитя», а вона
Доню, я ж мати. Хіба ж весілля без мами буває? Але у слухавці пролунав сухий голос: – Мамо, будь ласка, я так вирішила. Ти мене зрозумій. Після розмови Галина довго сиділа на ліжку, тримаючи телефон у руках. Петро підійшов, поклав руку на плече. – Не бери так близько до серця, Галю. Вона ж доросла, знає, що робить. Але Галина тихо плакала. Вона роками відкладала копійчину: то з зарплати, то з подарованих грошей на свята, все мріяла хоч раз виїхати за кордон на весілля своєї дитини. Уявляла, як одягне свою нову сукню, що давно висить у шафі, як сяде поруч з донькою в білій сукні… Але правда виявилася дуже сумною – вона дочці не потрібна
Життєві історії 0
Галина не один раз себе картала за те, що вони з чоловіком нічого не можуть дати своїм дітям. Жили вони скромно – все життя в однокімнатній квартирі на
Та ви що, свахо, хіба між нами можуть бути рахунки? Ми ж рідні люди! Ви ж не збіднієте, у вас он грошей кури не клюють, а я потребую. – Ні, свахо, так не буде. Я працювала тяжко, роками маму й дітей не бачила, щоб ті гроші заробити. Я не для того, щоб ви мною користувалися. Галина образилася: – А я думала, ви добра людина… Але Марія вперше в житті поставила межу: – Добра – не значить наївна. Хочете дружити – будьмо чесними. Але більше грошей я вам не дам. Спершу Галина відвернулася, перестала вітатися. По селу пішли плітки, що Марія «скупа»
Життєві історії 0
Марія майже двадцять років працювала в Італії, аби підняти дітей, купити їм квартири, дати освіту. Сина – Володимира – вона вивчила, одружила й навіть допомогла молодій сім’ї з
Ріелтор привів чоловіка років сорока. Ігор все обдивився і сказав, що йому все підходить. Дачу він купував для свого тата, пояснив, що тато – колишній директор великого підприємства, дуже любить різьбу по дереву, тому мріє про свій будинок за містом, де зможе без проблем займатися улюбленою справою. Коли настав день купівлі-продажу Любов Василівна познайомилася з новим власником її дачі. Віктор Васильович, чоловік років 70-ти, виглядав значно молодшим за свій вік. Від нього віяло добротою, надійністю і спокоєм. Коли всі папери були підписані, він запропонував колишній господині відсвяткувати його на весілля у них на дачі, і Любов Василівна погодилася. Виявилося, що Віктор Васильович давно вдівець, і хоч йому життя за містом дуже подобається, та він не любить бути сам
Життєві історії 0
Любов Василівна все життя жила в місті, мала простору двокімнатну квартиру. Вона з чоловіком виростили дочку Оленку, віддали її заміж. В квартирі було місця мало, бо дочка привела
Так у центрі села з’явилася маленька пекарня «Надія». Скромна, з дерев’яними полицями й старенькою плитою. Але там завжди пахло свіжим хлібом, пиріжками й медовиком. Слава про її випічку швидко розлетілася. Приїжджали навіть із райцентру: хтось по булочку, а хтось – по цілий торт. Минуло десять років. Ті самі жінки, що колись сміялися з синьої сукні, тепер стояли в черзі біля її пекарні. – Пані Надіє, тільки у вас такий смачний хліб. – Допоможіть коровай на весілля, бо кращого ніхто не вміє. Надія усміхалася й згадувала той вечір. Болісні слова сусідок уже не ранили – навпаки, нагадували, який шлях вона пройшла
Життєві історії 0
У невеличкому подільському селі жила Надія. Її життя не було легким. Після смерті чоловіка вона сама тягнула господарство й виховувала доньку Марійку. Працювала прибиральницею в школі: щодня зранку

You cannot copy content of this page