Ходіть сюди. Не слухайте їх. Ми біля їдальні підгодовуємо кількох котиків. Там останніми днями крутився один новенький, дуже схожий на вашого — сірий, спокійний, усе біля першого корпусу вечорами вештався. Підіть гляньте. Подружжя подякувало й попрямувало стежкою повз дерева до будівлі харчоблока. Вийшовши на асфальтований майданчик, Василь зупинився, набрав повні груди повітря і щосили гукнув: — Бусику! Бусю! Хлопче мій, іди до мене! — Василю, тихше, люди ж довкола ходять, озираються, — зніяковіла Ганна. Перехожі справді зупинялися й дивилися на літнього сивого чоловіка, який стояв посеред подвір’я і з надією в голосі кликав кота. А Бусик у цей час солодко спав під великим дерев’яним візком для білизни в затишному куточку. Після того як його людину перевели з реанімації і виписали, кіт перестав ходити до вікон. Він чесно зробив свою справу: допоміг господарю повернутися до життя. Тепер він просто дрімав, скрутившись калачиком, і бачив дивовижний сон, ніби Василь знову стоїть на подвір’ї і кличе його на ім’я. Раптом крізь сон до вух долинув знайомий рідний голос
— Ти з глузду з’їхав, старий! Який іще кіт у реанімації? Тобі все це примарилося, поки лікарі боролися за твоє життя, а ти зараз знову туди поїдеш ганьбитися?
Мені вже під шістдесят, Стефо. Три роки я щовечора приходжу в порожнечу. Вмикаю телевізор, аби тільки хтось балакав у хаті. Говорю з комодом, із дзеркалом. Людина не створена для того, щоб доживати віку на самоті. — І я не хочу мовчати решту життя, — щиро сказала я. — Моя мати прожила сама чверть століття. Я бачила, як вона згасала день за днем. Я не зраджую пам’ять про Богдана. Але я хочу жити. Ми просиділи в тому непоказному кафе майже дві години. Згадували молодість, наші спільні свята, перші кроки дітей. Згадували тих, кого втратили. У цій розмові не було ані палких зізнань, ані кокетування. Це була зустріч двох дорослих людей, які добре знали ціну втратам і хотіли простого людського тепла. Коли ми вийшли на вулицю, він провів мене до рогу мого будинку і зупинився. — Далі я сам піду, Стефо. Щоб сусіди не плели дурниць завчасно. — Дякую, Михайле. До зустрічі. Він пішов неквапливою ходою, злегка зсутулившись. Я дивилася йому вслід і відчувала, як у грудях стає легше дихати. Немов після довгої задухи хтось навстіж відчинив вікно у світлиці. Ми почали бачитися щотижня. Спершу щонеділі, потім ще й серед тижня, коли наші графіки збігалися
— Подзвони мені на сороковий день, Михайле, — сказала я тихо, дивлячись прямо в його втомлені очі, поки в сусідній кімнаті люди допивали узвар за упокій мого чоловіка.
Через годину Валентина вже сиділа на тій самій кухні, уважно дивлячись на молодшу сестру. — Ну, розказуй, Надіє. Що сталося? Чому ти відмовляєшся дивитися садибу? Ми ж стільки часу шукали саме такий варіант. Надія Василівна опустила погляд на скатертину, перебираючи пальцями бахрому. — Валю, вибач мені, — почала вона зовсім тихо. — Я не зможу внести свою частину грошей. Мені доведеться віддати свої заощадження дітям. Валентина здивовано підняла брови. — Як це віддати, Надю? Ми ж усе прорахували до дрібниць. Щось трапилося зі здоров’ям? Якесь лихо? — Ні, з ними все добре, — поквапилася заспокоїти Надія. — Просто Світлані й Богдану терміново потрібна машина. Їм не вистачає якраз тієї частини, що є в мене. Світланка вчора приходила, дуже просила. Каже, що з дитиною без власного транспорту важко, треба в садочок, у лікарню, на гуртки… Валентина мовчала довгі кілька секунд, уважно розглядаючи сестру. — Надю, стривай. Але ж машина — це їхня власна справа. Чому вони вирішують свої побутові питання за рахунок твоїх мрій? Ми ж планували цей затишок для нас двох. Ти ж сама так хотіла мати квіти під вікном і спокій
— Мамо, ну навіщо тобі ота стара хата в селі, скажи на милість? Світлана сиділа на кухні й крутила в руках ключі від новенького автомобільного брелока, хоча самої
У липні подзвонила Тетяна. Зв’язок у селі був не найкращий, доводилося виходити на ґанок і піднімати телефон догори, щоб почути знайомий голос. — Мамо, привіт. Як ти там? — Добрий день, Таню. Все добре, потихеньку. — Не нудно тобі самій? Ми тут ремонт майже закінчили у вітальні, такі шпалери гарні поклеїли, світлі. Роман нові полиці повісив. — Рада за вас. Мені не нудно. — А з ким ти там спілкуєшся? Ти ж казала, що сусідки всі старі, балакати ні з ким. — Діти тут по сусідству є. Хороші діти, працьовиті. Допомагають мені іноді. У слухавці запала коротка тиша, а потім Тетяна байдуже сказала: — Ну, добре, хоч не одна. Головне, щоб город не запускала, огірки вже є? — Є, закриваю потроху. — Ну й чудово, нам передаси, коли хтось їхатиме. Бувай, мамо, бо в мене справи
— Мамо, ну навіщо тобі одній три кімнати, якщо ми з Романом стільки років по чужих кутках тиняємося? Тетяна запитала це спокійно, навіть лагідно, підсуваючи мамі чашку з
Та ось хата батьківська стоїть у селі пусткою. Мами не стало, а в мене сили вже не ті, аби туди щотижня їздити. Ноги набрякають, тиск скаче. А там дім, садочок, земля. — А діти що? Дочка ж у вас є, зять. — Є, — сумно хитнула головою жінка. — Та в них своя турбота. Зять вічно на роботі, з ранку до ночі гроші заробляє, усе йому ніколи. Дочка з дітьми заклопотана, гуртки, школа. Казали, що влітку, може, на тиждень виберуться, та що той тиждень? Торік на літній кухні шифер зсунувся, дощ затікає. Паркан з вулиці геть похилився, бур’яни в пояс. Якщо ще одну зиму простоїть без догляду — пропаде дім. А мені ж там кожна дошка рідна, батько власноруч зруб ставив. Петро Степанович підняв голову. Подивився крізь молоде листя каштанів на синє весняне небо. — А далеко те село? — Та ні, кілометрів п’ятдесят звідси. Автобус туди ходить раз на добу, або машиною по путівцю. Тихе місце, річечка невелика поруч, ліс на пагорбі. Тільки людей мало лишилося, здебільшого літні
— Петровичу, зрозумійте правильно, ви ж мені нерідний батько, а мені вже час влаштовувати власне життя. Назар стояв у дверях кухні, переминаючись з ноги на ногу. Погляд ховав
Я стояла посеред подвір’я з двома пластиковими відрами в руках. Хотіла просто полити помідори. Доню, я на дачі, — просто сказала я. У слухавці запала довга пауза. — Мамо… ти там? Чому сьогодні? Ти ж казала, що поїдеш у середу. — Помідори потребували води, — тихо мовила я. — Чому тут живуть сторонні люди, Соломійко? Вона важко зітхнула. — Я хотіла тобі розповісти. Пізніше. Наприкінці літа. — Чому не зараз? Чому потайки? — Тому що тобі зараз не потрібні зайві переживання, а мені були вкрай потрібні гроші, — у голосі доньки пролунала втома. — Ти ж усе одно там тільки серед тижня буваєш. Садиба у вихідні порожня. Чому вона має просто так стояти, коли можна отримати копійку
— Жінко, а ви до кого? Ми цю дачу винайняли до кінця літа, нам господиня дозволила тут відпочивати, — сказав мені незнайомий чоловік у світлій сорочці, неспішно перевертаючи
Як це не родина? – жінка сплеснула руками, намагаючись посунутися ближче й переступити поріг. – Ви ж дитину спільну маєте! Соломійці потрібен батько з чистим ім’ям. У Тараса зараз такі складні обставини, робота не тримається, позики ростуть щодня, телефони розриваються. Хто йому протягне руку, як не ти? Дарина навіть не поворухнулася. Вона не поступилася жодним сантиметром простору. Ще два роки тому вона б розгубилася, заметушилася, запросила б свекруху до вітальні, заварила б найкращий чай і почала гарячково підраховувати, скільки власних коштів можна віддати, аби лише в тій родині всі були задоволені. Але той час минув. – Коли ми були подружжям, я віддала всі свої накопичення, аби закрити його чергову невдалу справу, – нагадала Дарина. – Я продала пам’ятну золоту каблучку, яку мені подарувала бабуся на повноліття. Віддала гроші, які збирала на підготовку дитини до школи. Ви тоді особисто казали мені на цій же кухні: «Потерпи, Даринко, мудра жінка має тримати дім і рятувати чоловіка». А виявилося, що рятувати там нікого, бо чоловік просто звик жити за мій рахунок. Ганна Василівна смикнула куточок рота і відвела погляд на поштові скриньки в коридорі. – Тоді він був молодий, недосвідчений, його підвели партнери, – захищала сина свекруха. – Але зараз він зрозумів усе
– Тобі що, важко виручити рідну людину, чи ти вже геть совість втратила в цій своїй новій квартирі? – голос колишньої свекрухи, Ганни Василівни, тремтів від образи, але
Золота ти в мене, Галю, — тихо відповідав Василь, ніяково опускаючи очі й цілуючи її у скроню. — Щоб ми без тебе робили. Мама щоразу плаче, як твою поміч передаю. Каже, щодня перед іконами молиться за твоє здоров’я. Я в п’ятницю після зміни відразу до неї поїду, дров наколю, порядок наведу. Так і минали роки. Василь щоп’ятниці сідав на приміський потяг і їхав до села доглядати «хвору матір», а Галина залишалася в місті, брала подвійні зміни, підміняла захворілих коліжанок, носила старе пальто, заощаджувала на всьому, аби тільки в свекрушиній оселі було тепло й ситно. Одного разу в середині листопада звичний порядок речей зламався через простий збіг обставин. Напарниця Галини раптово злягла з високою температурою. Графік руху терміново переставили, рейс скасували, а Галині несподівано дали чотири вільні дні. Василь про це не знав, бо ще вранці у п’ятницю вирушив до села. Галина повернулася до тихої, порожньої квартири. Зварила собі простого супу, сіла біля вікна й дивилася, як за шибкою повільно кружляє перший мокрий сніг. І раптом їй спало на думку: а чому б не поїхати слідом? Вона зробить Василеві несподіваний подарунок, нарешті сама побачить матір Стефанію, привезе гостинців, допоможе прибрати в хаті до зимових холодів
— Ти хоч розумієш, що твій законний чоловік уже вісім років живе на дві хати, а ти йому ще й гроші на це заробляєш? Ці слова попутниці у
Сім’я мого сина — це насамперед я, його батько і рідна сестра, а ти тут тільки тимчасова людина, доки ми не вирішимо інакше. Ці слова свекруха сказала мені просто у вічі, стоячи посеред нашої вітальні з чашкою мого улюбленого чаю. Вона навіть не знизила голос, знаючи, що син сидить у сусідній кімнаті й усе чудово чує. Але з кімнати не долинало жодного звуку — чоловік просто вдав, що захоплений екраном свого телефона. А почалося все двома тижнями раніше. Був звичайний буденний вечір вівторка. Я саме повернулася зі своєї роботи, втомлена, мріючи лише про спокійну вечерю та теплий душ. На плиті вже підігрівалася каструля з супом, коли у коридорі клацнув замок. Я вийшла зустріти чоловіка, але двері раптом розчинилися навстіж, і передпокій умить заповнили великі сумки, дорожні клунки, дитячий галас і гучний сміх. — Зустрічай гостей, господине! — весело вигукнув мій чоловік, Богдан, переступаючи поріг
— Сім’я мого сина — це насамперед я, його батько і рідна сестра, а ти тут тільки тимчасова людина, доки ми не вирішимо інакше. Ці слова свекруха сказала
А до чого тут готуватися? — щиро здивувалася свекруха, знімаючи своє стареньке пальто й вішаючи його просто поверх мого плаща. — Я ж не чужа людина. Рідна мати до рідного сина приїхала. Чи ти вже відцурався від мене через жінку? Ці слова були сказані так легко і водночас так важко, що Богдан одразу знітився. Це була її звична тактика. Будь-яке просте побутове зауваження вона миттєво перетворювала на звинувачення в синівській невдячності. Я мовчки пішла на кухню. Поставила чайник на плиту, дістала чашки. Руки злегка тремтіли. Через кілька хвилин на кухню зайшла Галина Василівна. Вона не сіла на запропонований стілець, а почала повільно ходити вздовж шафок, заглядаючи в кожен куток. — Ой, рушники у вас геть не так висять, — похитала вона головою. — І посуд ви якийсь темний купили. У хаті має бути світло, радісно. А в тебе все сіре, сумне. Немає тут справжнього затишку. — Нам подобається такий посуд, — намагаючись говорити якомога спокійніше, відповіла я. — Бо ти молода ще, не розумієш, як треба дім тримати, — зітхнула вона. — Нічого, я тепер поруч, допоможу, підкажу. Всьому навчу
— Свою хату я віддала молодшій доньці, бо їй потрібніше, а доживати віку буду в тебе, синку, — спокійно сказала свекруха, переступаючи поріг із великою дорожньою валізою. Я

You cannot copy content of this page