op

– І ти справді так зробиш? – дивується моя подруга Надія, відставляючи вбік чашку з міцною італійською кавою. – Так. А що тут такого? – на цей раз

— А нащо ти мені взагалі потрібна, якщо від тебе лише клопоти та вічні рахунки? — голос чоловіка, гучний і різкий, відлунював від порожніх стін, наче в порожній

Додому я їхала з таким важким серцем, що словами не передати. В автобусі з Італії тільки й розмов було, що про невдячних дітей. Жінки плакали, розповідали, як роками

Життя — дивна штука. Іноді ти віддаєш дітям усе до останньої краплі, а натомість отримуєш ляпас. А та дитина, від якої нічого не чекала, раптом підставляє надійне плече.

— Тобі не здається, що ми просто сусіди, які випадково ділять одну квартиру? — Мар’яна запитала це тихо, але впевнено. Тарас навіть не підвів голови від екрана свого

— Якщо ти зараз же не увімкнеш світло і не перепросиш людей, ти мені більше не донька! — почула Мар’яна у слухавці сердитий голос матері. Дівчина стояла на

— Збирай речі, Іро, ми переїжджаємо, — сказала свекруха, навіть не знявши взуття в моєму коридорі й упевнено штовхаючи поперед себе величезну валізу. Цей стук у двері пролунав

— Якщо ти не перепишеш квартиру на мого брата, ми не зможемо бути разом, — буденно, без жодного крику сказав чоловік, розмішуючи цукор у чашці. Мар’яна дивилася на

— Нам третій бібліотекар не потрібен, Надіє. Будемо міняти штатний розклад. Я вважаю, що тобі простіше буде знайти щось підходяще, ніж Галині Василівні. Тож пиши заяву за власним

– Мариночко, ну чого ти відразу кричиш, ніби ми сторонні люди? – лагідно промовила колишня свекруха, Олена Василівна, акуратно зсуваючи зі свого плеча велику шкіряну сумку й ставлячи