op

— Та хто на тебе подивиться з оцим «причепом»? — Ігор з гуркотом жбурнув ключі від машини на різьблений комод. — Тридцять вісім років, трійко дітей, розтяжки… Ти

Оксана Анатоліївна, жінка енергійна та непохитна, звикла, що її день мав чіткий, незмінний ритуал: він розпочинався близько дев’ятої ранку і закінчувався пізнього вечора дзвінком невістці Ірині. Поки Ірина

У селі завжди знають про кожного більше, ніж треба. Особливо про тих, хто роками працював за кордоном — там зазвичай і гроші, і горе, і надія. Ніну в

Скажу чесно, рішення піти на заслужений відпочинок далося мені дуже важко, я навіть не думала, що все буде саме так. Коли я виходила на пенсію, всі мені казали:

— Ти мене гониш? З власного дому виставляєш? — мама вперлася долонями в одвірок, наче її справді намагалися виштовхнути силоміць. Голос дзвенів так пронизливо, що, мабуть, його чули

У кожному селі є свої історії — одні забуваються вже через місяць, інші передають із покоління в покоління. Але були й такі, що ніби зависають у повітрі, не

Оксана стояла перед хвірткою власної хати й ніяк не могла наважитись її відчинити. Двадцять два роки… Двадцять два довгі роки вона билась у чужих стінах, гнула спину, терпіла

Ольга Іванівна сиділа біля вікна, спостерігаючи за мокрими від осіннього дощу вулицями. День добігав кінця, поодинокі перехожі поспішали сховатися від холоду, а на неї чекав черговий, нічийний вечір.

Тиша в квартирі стояла така густа, ніби осіннє повітря загусло і перетворилося на в’язку, задушливу масу. Олеся стояла біля панорамного вікна, дивлячись на вечірній Київ, де краплі дощу

Затишна недільна тиша на кухні Світлани Петрівни та Івана Сергійовича була густо настояна на ароматі свіжого чаю та солодкого яблучного пирога. Олена, як завжди, принесла десерт і відчувала