Головна

op

Мамо, я в неділю привезу Любу познайомити. Тільки ти будь добра до неї. – А що я? Я завжди добра, – засміялася Ганна, хоча серце тьохнуло. Якось воно тривожно було – приймати чужу жінку в родину, хоч і в ролі невістки. Та ще й столичну панянку. Ще не знати, чи буде вона поважати, чи вважатиме літню маму за тягар. У неділю приїхали як і обіцяли. Ганна полегшено видихнула, бо дівчина виглядала доволі скромно. Люба була невисока, тиха, з лагідними очима. Ганна з першого погляду помітила: дівчина несмілива, але не лукава. Відразу взялася допомагати на кухні, подала чай, витерла посуд, ніби й не вперше в тій хаті
Життєві історії 0
Коли Ганна Степанівна залишилася сама після відходу чоловіка, їй було трохи за шістдесят. Старша донька жила у Львові, мала свою сім’ю, рідко приїжджала. Молодший син Михайло працював у
Іван приїхав на курорт вперше. Йому щойно виповнилося двадцять два. Закінчив інститут, отримав диплом інженера, і батьки на день народження подарували путівку в санаторій, щоб він підправив своє здоров’я. – Відпочинь, сину, – казала мама. – Бо як почнеш працювати, то вже не зупинишся. Він і справді мав намір просто відпочити. Але доля мала інші плани. У перший же день він пішов на обід до невеличкого кафе, де було небагато людей, але пахло так, що пройти мимо було неможливо. Саме там і побачив її
Життєві історії 0
Іван приїхав на курорт вперше. Йому щойно виповнилося двадцять два. Закінчив інститут, отримав диплом інженера, і батьки на день народження подарували путівку в санаторій, щоб він підправив своє
Літак сів у Кракові. Оксана не розуміла, як усе сталося. Від аеропорту її забрав молодий водій з табличкою “Оксана Михайлівна”. Він нічого не пояснював, лише усміхався: – Їдемо на свято, пані Оксано. Сподіваюся, кордон пройдемо швидко і без проблем. Коли вона під’їхала до рідної хати в Тернопільській області, їй у грудях щось защеміло. Яблуня добре вродила. Криниця стояла на тому ж місці. А на воротах – кольорові кульки і великий напис: “З Днем народження, мамо!” – Сюрприз! – вигукнула донька Ліля, вибігаючи з-за хати
Життєві історії 0
– Ти не забула, що сьогодні твій день? – Оксана поглянула на себе в дзеркало, поправила сиве пасмо волосся і сумно усміхнулась. Їй сьогодні шістдесят. Двадцять пʼять із
Одного разу в неділю Марія сіла з калькулятором. Порахувала, скільки заробила за ці роки. Це була величезна сума. Але де вона? –Жінка зрозуміла: у неї нема нічого. Ні власної квартири. Ні заощаджень. Ні навіть гарантії, що завтра буде їй де спати. Коли вона приїхала додому останній раз, було тихо. Діти вже жили окремо. Син – у столиці. Донька – в іншому місті. Вона приїхала у порожню хату. Стала дзвонити дітям. – Мамо, ну ти ж не ображайся, – сказала Настя по телефону. – В нас ремонти, кредити, та й чоловік не любить, коли хтось постійно живе з нами
Життєві історії 0
Коли Марії було тридцять три, вона поїхала за кордон. Від болю в горлі стискало, коли прощалась із дітьми. Синові було десять, донечці – сім. Чоловік уже пів року
В селі ще довго дивувалися тому, що красивий одружився з некрасивою. Тамара ніколи не мала черги з залицяльників. Відколи себе пам’ятала – у школі, в інституті, на роботі – вона завжди була “добра подруга”, “надійне плече”, “людина з гумором”, але не та, в яку закохуються. – Та кому я така треба? – гірко сміялась вона якось на кухні з дитинства знайомим Миколою. – Мені би мати дитину. Свою. Не для когось, не заради весілля. Просто… хочу комусь бути потрібною. Микола мовчав, а потім сталося те, чого вони двоє не очікували
Життєві історії 0
Тамара ніколи не мала черги з залицяльників. Відколи себе пам’ятала – у школі, в інституті, на роботі – вона завжди була “добра подруга”, “надійне плече”, “людина з гумором”,
На свято я подарувала мамі красиву білу кофтинку, мені вона сподобалася, я подумала, що мамі вона буде дуже личити. – Дякую, – сказала мама і сховала її в шафу. – Одягнеш її на Новий рік? – Ні, навіщо? Ще заляпаю. Хай буде на потім, коли поїду кудись. Мамі вона очевидно не сподобалась… Вона любила яскраві кричущі кольори. А може навпаки, дуже сподобалась… До тієї новорічної блузки я також подарувала шарфи, думала, що подарувала мамі трохи молодості, але вона сховала молодість на потім. В принципі, все її покоління так поступало – відклало молодість на старість, на потім. Все найкраще – на потім
Життєві історії 0
У мами в серванті було багато красивого посуду з кришталю і порцеляни. Салатниці, фруктовниці, оселедниці, супниці. Набір з 12-ти тарілок, чайний сервіз. Мама все це купила ще за
Ти ж мала приїхати у вересні, – виправдовувався Іван, коли прийшов з городу і побачив валізу в коридорі і розпач в очах. – Я не думав, що ти так раптово…– І ти вирішив, що я вже не вернусь? – сухо перебила Жанна. – Та ні… Просто з Олькою якось вийшло. Вона одна, я один. А хата ж не просто твоя. Ми ж… я ж тобі допомагав. – І це дає тобі право розпоряджатись моїм? – Жанна підвелася, глянула в очі. – Я будувала її двадцять років. Я жила чужим життям, щоб повернутись сюди. А ти? Ключі давала – бо вірила. І що? Ти ж не дурень, Іване. Ти просто хитрий. Знав, що я далека, що нічого не скажу
Життєві історії 0
Жанна поверталась додому вперше за вісім місяців – без попереджень, без дзвінків, навіть без валізи. Лише ручна поклажа, кілька подарунків для племінників і сердечне тремтіння: “Нарешті. Додому”. Вона
Ой, які ж у тебе жоржини гарні цього року! Можна я нарву собі букет, додому заберу? Такі кольори – малинові, помаранчеві, рожеві. Катерина якось недобре глянула. Подивилась на квіти, потім на сестру. Щось в її обличчі змінилося. – Ні, не треба. Залиш їх. Вони мені на свято. – Та ж я зовсім трохи… – розгубилась Світлана. – Декілька штучок, для настрою. У місті таких не знайдеш. – Я сказала – не треба, – різко відповіла Катерина й пішла до хати
Життєві історії 0
– Катерино, ти вдома? – голосно гукнула Світлана, вийшовши з автобуса й прямуючи знайомою стежкою до сестриної хати. – А де ж мені ще бути? – вийшла на
Леся не встигла й роззутись, як з хати вийшов Андрій, Наталчин чоловік Роман, онуки, дівчина сина. Всі сміялися, обіймали, щось казали, тягнули за руку. – Мамо, ходи-но сюди! Ти тільки подивися! – Куди? Що сталося? Її підвели до сусідньої хати. Колись там жила стара Марфа, давно померла. Будинок стояв пусткою. А тепер – ошатний, з новим дахом, верандою, шторками у вікнах. – Мамо… Це твій дім, – сказав Андрій. – Наш сюрприз, – додала Наталка. – Мій?.. Але ж… Як
Життєві історії 0
Леся працювала в Італії вже п’ятнадцять років. Колись поїхала “на рік-два”, щоб трохи підзаробити, а лишилася, бо діти росли, потребували грошей, освіти, житла. Синові Андрієві було десять, доньці
Данилкові виповнилося шість, і почалася підготовка до школи. Андрій – зять Орисі – зібрав родичів на дачу. – Хай діти побачать, що в них є родина, – сказав він. – Що вони не самі. На тому святі був і його батько – Василь. Високий, кремезний чоловік, з посивілими скронями і веселими очима. Він давно був вдівець. – А ви, Орисе, така зосереджена, – сказав він, коли вони сіли за один стіл. – Вам би хоч трохи посміхатися. – А ви, Василю, такий балакучий, – усміхнулась вона. – Вам би на сцену. З того все й почалося
Життєві історії 0
Орися завжди була сильною. Не гордою, не різкою – саме сильною. Вона вміла все зробити, мала руки, які знали, як варити борщ і лагодити двері, і добре серце,

You cannot copy content of this page