Зачекай, то ти хочеш сказати, що ти тут в Італії навіть не заради своїх дітей, а чужим допомагаєш? – з подивом питають мене жінки, такі ж, як і я, заробітчанки. – Ну чому чужі, так, вони мені не рідні, але це діти Миколи, а тому я вважаю їх і своїми дітьми, – спробувала я пояснити ситуацію, та мене тут явно ніхто не зрозумів. – Поліно, дивись сюди, я 20 років своїм рідним дітям допомагаю, але розумію, що я їм не потрібна, бо і син, і донька уже мене попередили, що не хочуть, щоб я жила з ними, коли додому повернуся, і це рідні діти. А ти на що сподіваєшся? – заробітчанка із стажем Марія з усіх сил хотіла пояснити мені, що я неправильно роблю
– Зачекай, то ти хочеш сказати, що ти тут в Італії навіть не заради своїх дітей, а чужим допомагаєш? – з подивом питають мене жінки, такі ж, як
Мамо, кава закінчилася, – телефонує мені в Італію старша донька. – Ну і заодно передай 500 євро, дуже треба. – Марино, я ж уже попереджала, що не зможу більше вам грошима допомагати, бо маю один задум, – кажу. – У Вероніки випускний, вона собі вже сукню підшукала, а це не просто, довелося аж у Львів їхати, – пояснює Марина. – Сукня на випускний 500 євро? А як Вероніка надумає заміж виходити, боюсь навіть уявити, скільки буде коштувати її весільне вбрання. – Мамо, тобі що, шкода для внучки грошей? – з ноткою картання заявила мені Марина
– Мамо, кава закінчилася, – телефонує мені в Італію старша донька. – Ну і заодно передай 500 євро, дуже треба. – Марино, я ж уже попереджала, що не
Ми обов’язково щось придумаємо, прошу тебе, тільки не поспішай приймати неправильні рішення, – каже мені Михайло. Він проти того, щоб я в свої 67 років ще раз в Італію їхала. Я там була майже 15 років, повернулася всього 2 роки назад, якраз на свій 65-річний ювілей. Тоді і вирішила, що зав’язую із заробітчанством, і хочу хоч трохи пожити в тому, що пристарала. Я собі свій дім гарненько відремонтувала, щоб вже до старості мати спокій – воду в дім провела, зробила велику ванну кімнату, кухню нову, опалення все поміняла, і з легким серцем вже думала просто собі жити – пенсію маю, город є, і ще кілька євро мала відкладених.У мене є єдина дочка, вона зараз в складному становищі, і хоче, щоб я поїхала ще на заробітки
– Ми обов’язково щось придумаємо, прошу тебе, тільки не поспішай приймати неправильні рішення, – каже мені Михайло. Він проти того, щоб я в свої 67 років ще раз
Інша мама на твоєму б місці кращу квартиру дітям би віддала, – картає мене донька. – Не розумію, чим ти не задоволена? Ми з батьком забезпечили тебе житлом, а зараз у тебе є чоловік, от і дбайте, старайтеся, і все у вас буде, – кажу. Дочка мене не зрозуміла, образилася, і сподівається, що я ще зміню свою думку. Справа в тому, що ми з чоловіком нещодавно купили квартиру в новобудові, саме в тому районі, про який я багато мріяла. Ми багато років складали гроші на цю квартиру, і я переконана, що ми заслуговуємо, щоб там жити, адже нам з чоловіком всього по 50 років
– Інша мама на твоєму б місці кращу квартиру дітям віддала, – картає мене донька. – Не розумію, чим ти не задоволена? Ми з батьком забезпечили тебе житлом,
Я проти, до чого тут твої батьки? Ми ці гроші заробляли разом, і ми їх витратимо на те, на що планували, – озвучив свою думку мій чоловік. Ніякої дачі він не хоче, не любить він все це, і не має бажання з цим звʼязуватися. До того ж, мама хоче, щоб дачу ми на тата оформили, бо інакше це не буде повноцінним подарунком. Ти ж нічого не втрачаєш. Зараз ти зробиш приємне батькові, а потім ця дача і так тобі дістанеться, – каже мама. – Мамо, мій чоловік проти, тому нічого з цього не вийде, – пояснюю я. – Тоді, у нас немає доньки. Любляча дочка погодилася б, – заявила мама
– От і добре, пощастило так пощастило! Вітаю, донечко! Даремно я на твого Вадима нарікала, що він нічого не має, от, квартира є. Мама не могла натішитися тому,
Уявляєш, так і сказав – мамо, на Великдень не приїжджайте, – з розпачем ділиться своїми проблеми Ольга з подругою. В неділю вони вийшли в парк на Ребібії, щоб обговорити план поїздки додому на свята. Але тут Ольга заявляє, що певно додому не поїде, бо син не хоче, щоб вона приїжджала. – Уявляю, як тобі зараз. Прикро таке чути, але ти ж не збираєшся йти на поводу забаганок сина
– Уявляєш, так і сказав – мамо, на Великдень не приїжджайте, – з розпачем ділиться своїми проблеми Ольга з подругою. В неділю вони вийшли в парк на Ребібії, щоб
Не добре все це якось, Ларисо. Ти що, хочеш пройти мимо повз хату рідного сина і навіть нічого тобі не тьохне всередині? – питає мене моя найкраща подруга, до якої я зайшла в гості. – Галино, а ти думаєш, мені легко це робити? Артем у мене єдиний син, і саме заради нього я все життя і старалася, але відколи він одружився, то я просто не впізнаю свою рідну дитину. Як би це сумно не звучало, але там мене не чекають. – Вибач, Ларисо, що втручаюся, справа, звичайно, твоя, але я б на твоєму місці зробила ще одну спробу, якщо ти вже подолала таку відстань і зараз знаходишся в кількох метрах від будинку свого сина і своїх внуків, – порадила Галина. Після цього в повітрі повисла тиша. Я задумалася
– Не добре все це якось, Ларисо. Ти що, хочеш пройти мимо повз хату рідного сина і навіть нічого тобі не тьохне всередині? – питає мене моя найкраща
Галино, ти вже вирішила, що будеш робити? – питає одна заробітчанка іншу. – Якщо чесно, то ще сама не знаю, щось страшно мені, не уявляю, як я маю дочці це сказати, – знітилася Галина. – Галочко, нагадай, скільки тобі років? – спробувала перевести на жарт серйозну розмову Марина. – Мабуть, ти права, завтра ж скажу, – пообіцяла Галина. – А чому завтра, а не сьогодні? От будеш говорити з Наталею ввечері, то скажи, – наполягала Марина. Галина пообіцяла, що так і зробить, та в душі вона неабияк хвилювалася
– Галино, ти вже вирішила, що будеш робити? – питає одна заробітчанка іншу. – Якщо чесно, то ще сама не знаю, щось страшно мені, не уявляю, як я
Чому до нас? У твоєї мами є дочка, нехай вона і приймає гостей, – кажу я своєму чоловікові, коли він мені сповістив новину, що в цьому році його мама хоче знову святкувати Великдень у нас. – Так вся справа в тому, що Ірина теж з мамою приїде, – радісно додає чоловік. – Зачекай, Денисе, ти хочеш сказати, що ми знову прийматимемо у себе шестеро людей? – питаю із невдоволенням. – А що тут такого, Великдень – це ж родинне свято, – каже чоловік. Я як згадала минулий рік, як ми провели родинне свято, то мене аж пересмикнуло
– Чому до нас? У твоєї мами є дочка, нехай вона і приймає гостей, – кажу я своєму чоловікові, коли він мені сповістив новину, що в цьому році
Софіє, ти вдома? Нам поговорити треба, – голос у Дарини був не вельми веселим, тому сестра погодилася її прийняти. – Так, я вдома, заходь, – відповіла вона і надиктувала адресу. – Сергію, можеш нас удвох залишити? Я думаю, що нам буде про що з Дариною поговорити, – Софія готуючись до приходу сестри, попросила чоловіка піти в магазин. Через пів години в двері Софії хтось постукав. Коли жінка відчинила, то ледь не обімліла, бо Софія була не одна, а з дитиною. Дівчинці було приблизно два роки
– Софіє, ти вдома? Нам поговорити треба, – голос у Дарини був не вельми веселим, тому сестра погодилася її прийняти. – Так, я вдома, заходь, – відповіла вона

You cannot copy content of this page