Головна

op

Чуєш, Маріє, – сказала різко свекруха, – не смій псувати моєму синові життя! Хата на моїй землі, я вам її дала. Я назад заберу, а ти йди куди хочеш. Марія зітхнула: – Ганно Петрівно, хата оформлена на мене й Руслана разом. Це не тільки ваша земля, а й моє життя, мої руки, моя молодість, покладена в ці стіни. – Не смій! – закричала свекруха. – У суді побачимо, хто що забере! І справді, почалися суди. Руслан подав заяву, що хата належить йому, бо земля колись належала його сімʼї. Марія принесла документи – і там чорним по білому: власники обоє
Життєві історії 0
Марія прожила з Русланом двадцять два роки. Здавалося б, стільки всього було разом: і радості, і злиднів, і молодість, і перші зароблені копійки. Вони будувалися на городі, який
Що? Та як вона могла таке написати? – Марта не могла повірити в те, що бачили її очі. Вона сиділа на дивані після роботи, гортаючи стрічку у телефоні. День був важкий, клієнти на роботі висмоктали всі сили, і вона мріяла про спокій – хотіла повечеряти, випити горнятко чаю і подивитися якийсь фільм. Але те, що вона побачила, вразило її до глибини душі. На екрані з’явився пост її мами, яка ніколи особливо не користувалася соцмережами: «Найбільший біль для батьків – невдячні діти. Коли віддаєш усе життя, а у відповідь тиша…» Марта скам’яніла. Її мама? Невдячні діти? Це вона невдячна? Ще не встигла прийти до тями, як стрічка оновилася – і схожий пост з’явився у стрічці тата. Ті ж слова, трохи змінені. «Ростиш дітей, у всьому собі відмовляєш, а вони потім і дякую не скажуть…»
Життєві історії 0
– Що? Та як вона могла таке написати? – Марта не могла повірити в те, що бачили її очі. Вона сиділа на дивані після роботи, гортаючи стрічку у
В листопаді Ірина з Сергієм приїхали останній раз – закривати дачу на зиму. – А з Мурчиком що робити будемо? – запитала Ірина, складаючи в сумку банки з консервацією. – Та нічого, сам справиться – коти ж живуть якось на вулиці, – байдуже відмахнувся Сергій. І поїхали… А Мурчик сидів біля воріт і чекав… День, два, тиждень… Вже і перший сніг випав, а він все сидів. Лапки мерзли, в животі бурчало від голоду, але він чекав. Вони ж обіцяли повернутися – обовʼязково повернуться… Тільки сили закінчувалися, і надія теж
Життєві історії 0
Мурчика знайшли на початку весни, сніг ще де-не-де лежав в тінистих місцях. Крихітний корочок сіро-білої шерсті, притулявся до жовтої труби біля хлібного магазину. – Мамо, дивися! Кошеня! Гарне
Петро ішов додому з парку іншим – не сердитим, не втомленим, а з посмішкою. Та Галина це помітила. Спершу дивувалася: – Чого це ти, Петре, такий веселий? На роботі премію дали? – Та ні… просто день добрий був. А потім запідозрила. І стала лагіднішою, ніж будь-коли. – Петре, а може, ми знову разом кудись підемо? Ти ж мій чоловік, я без тебе нікуди. Він слухав і не впізнавав Галину. Ту саму, яка ще місяць тому кричала, що він «ніхто»
Життєві історії 0
Петро прожив із Галиною понад двадцять років. Одружилися молодими, без грошей і статків, але з великою надією на щастя. Та якось так склалося, що щастя не прижилося в
Минали роки. Анна старіла, хвороби нагадували про себе. Орися була поруч: везла на лікування, варила дієтичні страви, ночами сиділа біля мами. Сергій же приїжджав зрідка – то просити грошей, то переночувати. – Мамо, ви не уявляєте, яке життя важке. Де б не був – всюди проблеми, – жалівся він, сівши за стіл. – Може, колись йому пощастить, – думала Анна. – А то й справді… життя не склалося. А про Орисю навіть не думала в такому ключі: бо вона завжди була сильною, надійною, ніколи не скаржилася. Коли постало питання спадщини, Анна почала радитися з сусідкою. – У мене ж двоє дітей, – казала. – Як правильно зробити? – Поділи порівну, – радила та. – Бо ж потім ворожнеча буде
Життєві історії 0
Анну в селі знали всі. Вона була роботящою жінкою, вдовою вже багато років. Дітей мала двох: сина Сергія і дочку Орисю. Орися від самого дитинства була біля матері.
Щоліта, як достигав урожай, у дворі Марії Степанівни кипіла робота: треба було копати картоплю, збирати помідори, закривати консервацію. Ганна крутилася, як бджілка: і город догляне, і в хаті порядок, і дітей нагодує. А Людмила приїжджала на гарній машині, виходила з неї в босоніжках на шпильці й одразу ж казала: – Ой, мамо, я тут не буду в городі по тих бур’янах лазити. У мене спина болить, та й час дорогоцінний. Ви вже там самі. Ми тільки приїхали вас провідати. Насправді ж вони приїхали тільки по продукти, бо в місті все дороге. І Марія Степанівна, замість того щоб сказати щось гостре, ще й виправдовувалась: – Та нічого, доню, нічого, я все розумію – твій манікюр коштує більше, ніж мішок картоплі. Ганна мені поможе
Життєві історії 0
У Марії Степанівни було двоє синів. Старшого звали Микола, молодшого – Андрій. Сини виросли в одному домі, але долі в них склалися по-різному. Микола поїхав у місто, там
Галина кохала Павла так, як кохають у книгах: без надії, без вимог. Просто дивилася, як він йде коридором, відчувала його голос навіть за сценою, і цього їй було досить. – Галю, ви сьогодні знову прийшли раніше за всіх, – жартував інколи він, коли заходив до театру. – А як же, хтось же мусить чекати, – тихо відповідала вона, відводячи очі. Павло не здогадувався, що його прості слова могли зробити її щасливою на цілий день. Життя актора було бурхливим. Він одружився рано, але сім’я не витримала його постійних гастролей, репетицій, захоплення жінками. Дружина пішла від нього, потім були інші романи – з молодшими актрисами, які приходили в театр і йшли з нього. Він жив, як на сцені: голосно, яскраво
Життєві історії 0
У невеликому міському театрі, що стояв на центральній вулиці з колонами й облупленими стінами, грав актор Павло. Він був із тих артистів, що не просто грали ролі –
Марія виїхала першою. Було важко: мова чужа, люди чужі, робота тяжка. Але вистояла. Через рік трохи встала на ноги. І тоді Оксана, у якої теж була непроста ситуація, стала проситися: – Подружко, допоможи мені виїхати, – мало не плакала та по телефону. – Ти ж знаєш, у мене вже теж нема виходу. Марія довго вагалася. Знала: нелегко тягнути ще когось на собі. Але як відмовити найближчій подрузі? Врешті допомогла – дала адресу, пояснила, як що оформити, навіть зустріла в Римі, але це і стало початком кінця їхньої дружби
Життєві історії 0
– Оксано, на каву до мене ходи, я і пиріг сливовий спекла, – гукала Марія свою подругу через паркан. У них була традиція – щодня разом пити каву.
Маріє, я мушу тобі сказати. Степан має іншу там, за кордоном. Марія довго мовчала, лише дивилася на чоловіка. – А ти чого мені це кажеш? – тихо спитала вона. – Бо Олена – твоя подруга. Ти маєш право знати. І от відтоді Марія ходила, наче камінь на серці несла. З одного боку, Олена їй була, як сестра. Разом ділили все – і свята, і біду. А з іншого – чи мала вона право втручатися? Якось вони сиділи з Оленою в саду, пили чай. Діти носилися довкола. – Ну як там Іван? – питала Олена. – Змінився після заробітків? – Та ні, такий же, – усміхалася Марія. А в голові крутилися слова: «Скажи їй! Скажи, щоб не сподівалась даремно!»
Життєві історії 0
У селі про Івана й Степана завжди казали: «Друзі – не розлий вода». Разом виросли, разом школу закінчили, приблизно в один час одружилися. Обидва мали сім’ї – Іван
У подружжя Андрія та Галини за плечима було двадцять років шлюбу. Двох дітей вони вже виростили: син вчився за кордоном, донька жила в іншому місті. У хаті стало тихо – надто тихо. Іноді ця тиша лякала. Галина поверталася з роботи й бачила чоловіка на дивані. Він переглядав новини або крутив у руках телефон. Вона ставила на стіл вечерю й чекала хоча б простого: «Як твій день?» Але замість того чула: – Дай пульта… Андрій теж відчував, що між ними – стіна. Йому здавалося, що Галина завжди невдоволена. «Тобі нічого не треба казати – ти й так все знаєш», – колись вона пожартувала, а він сприйняв це як правду. І перестав питати. Так минали тижні. Андрій вже навіть почав задумуватися про розлучення. Та й Галина розуміла, що в них в сімʼї далеко не все гаразд
Життєві історії 0
У подружжя Андрія та Галини за плечима було двадцять років шлюбу. Двох дітей вони вже виростили: син вчився за кордоном, донька жила в іншому місті. У хаті стало

You cannot copy content of this page