Головна

op

Романе, а чому саме ми? Чому ця надзвичайно важлива місія лягла на наші плечі? Чому не твоя матір, якщо це її рідна сестра? Чому не її чоловік? Або, що найважливіше, чому не самі діти тітки Галини? У неї ж двоє дорослих синів, у кожного з яких уже своя сім’я, своя відповідальність. Вони де? — Бо вони не мають таких грошей! — він сплеснув руками, наче намагався пояснити дитині аксіому. — У мами, ти ж знаєш, мізерна пенсія, батько теж уже давно на заслуженому відпочинку, а діти тітки Галі самі ледве виживають. Ми єдині, хто має фінансову можливість допомогти! — Ми можемо, отже, ми мусимо? — у голосі Богдани пролунала небезпечна, дзвінка нотка. — Романе, ти забув про наші власні реалії? У нас іпотека, яка з’їдає левову частку моєї зарплати. Ми лише позаторік закрили великий кредит за машину. Ми збираємо кожну копійку на ремонт у дитячій, бо я третій рік обіцяю, що ми переклеїмо ці старі, пожовклі шпалери. У нас двоє дітей, яких треба одягати, годувати, оплачувати їм секції та гуртки, щоб вони мали шанс на нормальне майбутнє. — Це все дрібниці, це матеріальна лушпайка, в порівнянні зі здоров’ям людини! — різко перебив її Роман. — Шпалери почекають! Ремонт почекає! А тітка Галина може не дочекатися! Як ти можеш цього не розуміти
Життєві історії 0
— Богдано, послухай, я не розумію, чому ти робиш із цього трагедію! Це ж просто допомога, один раз! — Роман стояв посеред просторої кухні, розмахуючи руками, наче намагався
Що тут відбувається? – тихо спитав Тарас, заходячи на кухню. Його голос був розгубленим і слабким. – Твоя сестра знову за грошима прийшла! – Світлана вже не стримувалася. – При наших колегах! При директорові! Ти розумієш, як це виглядає? Як виглядає твоя сім’я? – Світлано, заспокойся. Оксано, навіщо ти так? – Тарас розгублено глянув на сестру, але в його погляді не було справжнього докору, лише благання. – Я просто попросила допомогти! – Оксана миттєво переключилася на роль потерпілої. – Я ж не на вулиці прошу, я в рідних! – Сорок тисяч гривень! – повторила Світлана, дивлячись чоловікові прямо у вічі. – Твоя сестра нам винна сорок тисяч! І жодної копійки не повернула! А тепер ще хоче взяти сім із половиною. Ти це знав? Тарас мовчав. Звісно, ​​знав. Щоразу, коли Оксана просила грошей, Світлана говорила чоловікові, але той відмахувався, мовляв, сестрі важко, треба допомагати. Але ця допомога була односторонньою
Життєві історії 0
Світлана протирала кришталеві келихи, готуючись до вечірнього прийому. Це був перший тиждень грудня, і за вікном уже опустилися густі, грудневі сутінки. Перший відчутний сніг припорошив підвіконня товстим, мерехтливим
Коли Марії пішов шостий десяток, вона вперше подумала: «Може, пора обрізати косу?» Волосся вже не таке густе, коса стала легшою, тоншою, але все ще красивою. І якось вечором вона обережно заговорила з чоловіком: — Михайле… А якби я підстриглася? Михайло аж ложку упустив. — Що? Ти… ти серйозно? — Ну, може, до плечей… — каже несміливо. А в його очах — справжній переляк. — Маріє, не роби так. Я тебе прошу. Я тебе такою покохав. Та коса — то… то частина тебе. Я її пам’ятаю з першого дня. Я ж за нею ішов, як за світлом. Як я тебе уявлю без неї? Та ніяк! Він говорив тихо, але в кожному слові було стільки тепла, що Марії аж сльоза зблиснула
Життєві історії 0
Марія була єдиною донечкою у своїх батьків — виплеканою, вирощеною, як найніжнішу квітку в саду. Коли вона йшла селом, люди мимоволі сповільнювали крок: настільки дивовижною була її врода.
Ми подумали. Та дача твоя… вона ж нам усе одно не потрібна. Мар’яна моргнула, намагаючись осмислити почуте. – У сенсі – «не потрібна»? – Ну, ти там нічого не садиш, – втрутилася Людмила Іванівна, переходячи до активного наступу. – Один бур’ян! А мені, пенсіонерці, свіже повітря потрібне. Я б там огірочки… помідорчики… Справжнє, здорове харчування. – То їдьте, – знизала плечима Мар’яна. – Хто заважає? Ключі у вас є. – Ні, ти не зрозуміла, – Сергій втупився в неї важким, неприязним поглядом. – Їздити – це одне. Господинею треба бути. Загалом, мама сказала, що треба ту дачу на неї переписати. Тиша. У цій тиші було чути, як дзвенить кров у скронях Мар’яни і як гуде старий холодильник «Дніпро». Максим тихо опустив вилку на тарілку. Мар’яна поволі поставила чайник на стіл і уважно подивилася на чоловіка, бо зрозуміла, що завів він цю розмову не просто так
Життєві історії 0
– Ну який торт? Ви ж бачите, я на дієті! – Людмила Іванівна, мати чоловіка, з огидою відсунула тарілку, на якій лежав ідеальний, кремовий шматок «Київського» торта. –
Радість Ірини швидко згасла, бо у вітальні її чекав холодний погляд чоловіка. Олексій сидів на дивані, насуплений, з пультом у руці. — Ну що, розгулялися? — він говорив голосом, який Ірина знала дуже добре — це був голос ображеного господаря, чий порядок було порушено. — Скільки грошей пішло? Чого вони лізуть у наше життя? — Олексію, це діти… Вони хотіли мене привітати, — Ірина зняла нову куртку (теж подарунок від Ані) і поклала на стілець новеньку коробку з телефоном. — Та ну! Краще би гроші дали. А то по ресторанах шастати! У мене інструмент зламався, а вони тобі «Лісову тишу» влаштовують! — він підняв очі на коробку. — Це що? Телефон? Нащо тобі така дорога штука? Ти ж ним тільки дзвонити. — Це подарунок. Від дітей, — прошепотіла Ірина. — Зрозуміло. Марнотратство, — він зневажливо махнув рукою. — Вона мене не поважає, якщо приймає такі подарунки. Це ж скільки ми могли відкласти? Хіба ми багаті?
Життєві історії 0
Тиша. Тридцять років спільного життя виткали з тиші між Іриною та Олексієм товсте полотно. Воно було затишним у морозні ночі, коли чулося лише рівне дихання чоловіка, але стало
Через п’ятнадцять років Світлана повернулася в Україну.  Їй було 60, але виглядала вона на 48: підтягнута, стильна, доглянута жінка з тією особливою внутрішньою гідністю, яку дає не косметика, а свобода. У рідному містечку Світлана купила великий, гарний будинок. Сучасний, зі свіжим фасадом і затишним садом. Сусіди тільки головами хитали: — Бач, Світлана як піднялася, молодець… Григорія вона вперше побачила на вулиці восени — постарілого, згорбленого, з тими самими очима, тільки без колишнього вогню. Він стояв нерішуче, переминався з ноги на ногу. — Свєт… — Добрий день, Григорію. Він ковтнув повітря. — Я… Пробач… Може, поговоримо? Вона впустила його на подвір’я. Він сидів у її новій кухні, з новим сервізом, і виглядав так, ніби сидить у чужому житті. — Свєт… Я помилився. Ти мені потрібна. Може… може, спробуємо знову? Я вже інший
Життєві історії 0
Світлана завжди вважала, що живе добре. Ну як — добре… Хата є, чоловік є, дитина росте, гроші ніби в домі. Не розкіш, але на життя вистачає. Так думали
Що мені робити сьогодні? — спитав чоловік, і це питання прозвучало, як декларація капітуляції і водночас, як готовність до нового початку. Дружина здивовано глянула. Зазвичай Ростислав знаходив купу відмовок, щоб уникнути городних робіт. — Помідори підв’язати. І паркан нарешті відремонтувати. Раз уже дошки місяць лежать. — Зроблю. І він зробив. Весь день Ростислав працював безперервно. Акуратно підв’язав кожен кущ, замінив покошені дошки на паркані, укріпив хвіртку, навіть грядки прополов. Дарина спостерігала краєм ока, але нічого не говорила, не хвалила надмірно, лише час від часу підносила йому води. Увечері чоловік підійшов до дружини, яка сиділа на ґанку з книжкою. — Усе готове, — доповів стомлено, але з гордістю. — Дякую, — кивнула Дарина. — Добре попрацював. Це було необхідно
Життєві історії 0
Дарина прокинулася на світанку, як і завжди. Це був її улюблений час доби – між сном і повним пробудженням світу. За вікном її сільського будинку, що стояв на
Наступного дня я проїхала повз той італійський бутик. Туфлі були там, у вітрині. Чорні, шкіряні, із золотою пряжкою. Зручний, стійкий каблук. Я вже приміряла їх тиждень тому, вони сіли на ногу ідеально. Продавчиня впізнала мене — я вже приходила тричі, дивилася, зітхала і йшла, лякаючись внутрішнього голосу Артема. Цього разу я увійшла всередину. — Чи можна приміряти ту модель, 37 розмір? — Запитала я, вже знаючи, що зроблю це. Продавчиня, пані Ірина, яка була приблизно мого віку, посміхнулася. У її посмішці було розуміння, знання жіночих вагань. — 37 розмір? Ви ж про них мріяли, так? — спитала вона. — Так, про них, — підтвердила я. Я приміряла туфлі. Вони були досконалі. Я подивилася на свої ноги у них. І згадала голос Артема: «Навіщо тобі таке дороге взуття? Ти ж уже не молода»
Життєві історії 0
Я почула цю фразу, і раптом усе стало на свої місця. Усе, що я ігнорувала, чому шукала виправдання протягом останнього місяця наших стосунків з Артемом, раптом проступило чітким
Ти чого цілими ночами в інтернеті сидиш? Ти що, блогерка? — сміялася свекруха. — Та так… інформацію читаю, — відповідала Галина, ховаючи під столом робочі записи. Андрій теж не питав нічого. Можливо, навіть і не здогадувався, що його тиха дружина фактично будує інше життя. П’ять років Галина працювала ночами. Вставала о п’ятій, щоб приготувати сніданок свекрусі і чоловіку. Після обіду — уроки з дітьми. Ввечері — хатня робота. Вночі — заробітки. І весь цей час вона відкладала кожну гривню. Одного ранку в банку їй дали ключі від невеличкої двокімнатної квартири в новобудові. Вона тримала той металевий брелок, як найдорожчий скарб. — Ну що, Галю, будемо святкувати? — запитала менеджерка. — Я ще навіть нікому не скажу… Поки що це тільки моє, — тихо відповіла вона. Удома, ввечері, вона сіла навпроти чоловіка. — Андрію, мені треба з тобою поговорити
Життєві історії 0
Галина завжди усміхалася. Можливо, саме тому Андрій звернув на неї увагу того літнього вечора, коли вона сміялася з подружками на лавці біля клубу. Їй ледве виповнилося сімнадцять, а
Свекор підійшов до столу, взяв шматочок ковбаси з тарілки, демонстративно його понюхав. — Валентина завжди на Новий рік холодець варила. Прозорий, мов сльоза. І язик заливний. Андрій його обожнював. А ти не робиш? — Не вмію, — відповіла чесно Софія, відчуваючи, як усередині знову закипає роздратування. Вона не повинна виправдовуватися за свої кулінарні вміння! — Шкода, — зітхнув Павло Іванович, хитаючи головою. — Ну, нічого. Твої салати теж, мабуть, смачні. Хоча майонез це важко для шлунка. Особливо для мого. Ну та гаразд, я потерплю. Заради свята, заради сина. Він вийшов, залишивши Софію одну з її «неправильним» новорічним столом та «важким» майонезом. Вона доробила все, накрила стіл, одягла гарну сукню. Сіли за стіл за годину до опівночі. Павло Іванович сидів із пісним обличчям, колупаючи вилкою в салаті. — Смачно, — сказав він, ні до кого не звертаючись, але достатньо голосно. — Тільки цибуля гірчить. Валентина її завжди окропом ошпарювала, щоб гіркота пішла. Це ж ази, Софієчко. Андрій кинув на Софію швидкий, роздратований погляд. Мовляв, не могла здогадатися? Софія вдала, що не помітила
Життєві історії 0
— Тато поживе у нас, Софійко. Зовсім ненадовго. Просто поки оговтається від горя. Допоки стане на ноги. Софія дивилася у вікно на мокрі, чорні гілки тополі, що гойдалися

You cannot copy content of this page