Ти ж сам казав, що вона тобі не рідна мама. Я розумію, що ситуація серйозна, але ж не везти її до нас додому, глянь, яка вона брудна. Для цього є спеціальні заклади, – шипіла на вухо Лариса, яка назвала себе нареченою Андрія, і яка приїхала разом з ним. Людмила Вікторівна все розуміла – діти вирішили відвезти її у притулок для літніх людей. Не хотілося покидати рідний дім, але що поробиш. Андрій і справді був їй не рідним, а інших родичів у старенької не було. У важких роздумах Людмила Вікторівна зайшла в хату, і як наказав син, вона стала збирати лише найнеобхідніше. Деякі речі, які довелося залишити, але які були дорогі її серцю як пам’ять, вона брала у руки, цілувала і плакала. – Мамо, ти збирайся, а я відвезу Ларису і повернуся за тобою, – сказав Андрій і завів машину
– Ти не можеш тут жити, мамо, тому збирайся. У нас інших варіантів просто немає, – сухо і спокійно сказав Людмилі Вікторівні син і наказав брати з собою
Анно, белла, що сталося? – Роберто не міг не помітити мого раптового занепокоєння. А я і справді стояла мов вкопана, ні кроку не могла зробити, ні слова вимовити. Помилки бути не могло, це був Ігор, мій чоловік. Але звідки він тут узявся? Цього разу у відпустку я приїхала не одна, а з італійцем. Роберто давно мене просив, щоб я показала йому свій край, і цього року він так наполягав, що я вже відмовити йому не могла, тому ми приїхали разом. В село його привезти я теж не могла, бо що люди скажуть? Тому ми поїхали в Буковель, на відпочинок. І тут я зустріла свого чоловіка Ігоря, з яким ми не бачилися більше 15-ти років
– Анно, белла, що сталося? – Роберто не міг не помітити мого раптового занепокоєння. А я і справді стояла мов вкопана, ні кроку не могла зробити, ні слова
Ось, Михайле, візьми, – каже Марія і дає сусіду 500 гривень. – Що це? – суворо запитав Михайло, та так, що у нього аж вус припіднявся. – Хіба не бачиш, гроші. Не можу я тебе за просто так просити постійно про допомогу. Ти он, скільки роботи сьогодні зробив. Я навіть не знаю, що б я без тебе і робила, – стала виправдовуватися сусідка. – Значить так, Маріє, – сказав уже значно м’якшим тоном Михайло. – Ти свої гроші сховай, пригодяться. Я тобі просто так допомагаю, бо бачу, що важко. А будеш ще раз мені їх давати, то більше не прийду
– Ось, Михайле, візьми, – каже Марія і дає сусіду 500 гривень. – Що це? – суворо запитав Михайло, та так, що у нього аж вус припіднявся. –
Де ти була? – з докором глянула на мене донька, коли я повернулася додому. Ірина глянула на сумки і скривилася: – Мамо, ти що, знову на ринок ходила? – питає мене. – Так, я прокинулася раніше, вас будити не хотіла. Пішла на базар і купила собі тапочки, а то мені в ноги холодно, – стала наче школярка виправдовуватися я перед донькою. – Які ще тапочки, мамо? Ти не могла щось старіше у мене в тумбочці знайти, навіщо було витрачати гроші? – Ірина стала в коридорі, і всім своїм виглядом показувала, що їй моя затія не сподобалася
– Де ти була? – з докором глянула на мене донька, коли я повернулася додому. Ірина глянула на сумки і скривилася: – Мамо, ти що, знову на ринок
Макар уважно роздивився майбутнього зятя, все у нього розпитав, а коли зрозумів, що у Ярослава крім краси і розуму немає за душею нічого, прийняв рішення, що він – не пара їхній Насті. – Синку, ти хороший чоловік, і я навіть впевнений, що в майбутньому ти станеш гарним лікарем, але я за тебе доньку свою не віддам, – прямо сказав він Ярославу. – Батьку, ви що, і справді вважаєте, що гроші є найважливішими? Тоді мені вас шкода. Я вашу Настю щиро люблю, і вона мене теж, а ви готові зіпсувати їй життя тільки тому, що у мене нема так багато грошей як у вас, – з сумом сказав Ярослав. – Ти, синку, ще молодий, щоб все зрозуміти
– Не для того я ростив нашу єдину донечку, щоб зараз її віддати заміж за цього пройдисвіта, – твердо заявив Макар. Марія знала, що якщо чоловік вже прийняв
А чого так далеко, сину, чому ви не хочете в селі весілля робити? – спробувала я вирішити цю проблему ще по телефону, коли мій єдиний син мені повідомив, що він надумав одружуватися, але весілля вони хочуть робити в ресторані в горах. – Мамо, у нас в селі немає нормальних закладів для святкування весіль. А тут і зал гарний, і фото красиві в горах будуть, і виїздна церемонія одруження на місці, – спробував мене переконати син, що це рішення, яке він прийняв, дуже вдале. Одним словом, моєї думки не питали, все вирішили без мене, а мене просто поставили перед фактом – де все це має відбуватися, і скільки я за це маю заплатити. Прикро мені було розуміти, що я в цій історії лише банкомат, але що поробиш
– А чого так далеко, сину, чому ви не хочете в селі весілля робити? – спробувала я вирішити цю проблему ще по телефону, коли мій єдиний син мені
Невже діти забули за мій день народження? – з самого ранку Марію не покидали сумні думки, у неї ювілей, а ні син, ні дочка не те, що не приїхали, а навіть не привітали маму по телефону. Літня жінка глянула на перекидний календар, що стояв у неї на столі. Його надійно охороняв кіт Мурчик, який любив спати біля нього, наче контролюючи настання весни. Сьогодні 28 число, останній день зими, а завтра вже весна. Та навіть настання весни, якою завжди Марія раділа, цього разу її не тішило, бо так прикро було їй через дітей
– Невже діти забули за мій день народження? – з самого ранку Марію не покидали сумні думки, у неї ювілей, а ні син, ні дочка не те, що
Марті зарплата прийшла на карточку, тож щаслива жінка відразу після роботи поїхала в торговий центр. Накупила собі всього аж на 20 тисяч. І чобітки на весну взяла, і нову курточку, і кілька стильних сорочок та костюмів. Раптом у Марти задзвонив телефон, телефонувала їй рідна сестра, Віра. На емоціях Марта похвалилася сестрі обновками, але замість захоплення чи хоча б радості, вона почула від сестри лише картання. “Тобі 45 років, що ти молодишся як дівчина? Краще б ти ці гроші на своїх племінників витратила”, – невдоволено бурчала сестра
Ще на роботі Марта відчула, що їй треба кілька обновок на весну. А тут якраз зарплата прийшла на карточку, тож щаслива жінка відразу після роботи поїхала в торговий
Маріє, ви там на місці, то замовте для нас столик на неділю, десь приблизно на 10 осіб, – каже мені сваха, яка вирішила святкувати ювілей свого чоловіка у нас в селі. Ідея святкувати у нас мені, в принципі, сподобалася, бо в мене є де усім заночувати. А в сватів невелика двокімнатна квартира, там нема де на ніч залишитися. Я все зробила так, як сваха хотіла – пішла в ресторан, замовила столик на 10 осіб. Мене попередили, що місце буде приблизно коштувати півтора тисячі гривень, сказали дати завдаток, хоча б дві тисячі. Я порадилася в телефонному режимі з свахою, розповіла їй що і до чого, вона дала добро і я все замовила. Завдаток я з свого гаманця дала, без задньої думки, адже ж не з чужими людьми я справу маю, звідки ж я знала, що все так обернеться
– Як добре, свахо, що ви якраз у відпустці! То ми до вас і приїдемо, у вас гарно дуже, село курортне, сніг, краса неймовірна навколо, – каже мені
Мамо, що є їсти? – запитав старший син, щойно зайшов на кухню. – Ти вже прокинувся, синку? А я якраз котлет насмажила, – відповіла Марина. – Знову котлети? Мамо, ти що, не можеш щось цікавіше придумати? Вчора ж тільки були котлети, – бурчав Валерій. – Вчора були свинні відбивні, а сьогодні – курячі котлети, – ніби виправдовуючись, пояснила Марина. Син скривився, але таки сів за стіл. Марина подала йому тарілку макаронів з котлетами. На годиннику була 12-та година дня, це такий проміжний час між сніданком і обідом
– Мамо, що є їсти? – запитав старший син, щойно зайшов на кухню. – Ти вже прокинувся, синку? А я якраз котлет насмажила, – відповіла Марина. – Знову

You cannot copy content of this page