Головна

op

На свято я подарувала мамі красиву білу кофтинку, мені вона сподобалася, я подумала, що мамі вона буде дуже личити. – Дякую, – сказала мама і сховала її в шафу. – Одягнеш її на Новий рік? – Ні, навіщо? Ще заляпаю. Хай буде на потім, коли поїду кудись. Мамі вона очевидно не сподобалась… Вона любила яскраві кричущі кольори. А може навпаки, дуже сподобалась… До тієї новорічної блузки я також подарувала шарфи, думала, що подарувала мамі трохи молодості, але вона сховала молодість на потім. В принципі, все її покоління так поступало – відклало молодість на старість, на потім. Все найкраще – на потім
Життєві історії 0
У мами в серванті було багато красивого посуду з кришталю і порцеляни. Салатниці, фруктовниці, оселедниці, супниці. Набір з 12-ти тарілок, чайний сервіз. Мама все це купила ще за
Ти ж мала приїхати у вересні, – виправдовувався Іван, коли прийшов з городу і побачив валізу в коридорі і розпач в очах. – Я не думав, що ти так раптово…– І ти вирішив, що я вже не вернусь? – сухо перебила Жанна. – Та ні… Просто з Олькою якось вийшло. Вона одна, я один. А хата ж не просто твоя. Ми ж… я ж тобі допомагав. – І це дає тобі право розпоряджатись моїм? – Жанна підвелася, глянула в очі. – Я будувала її двадцять років. Я жила чужим життям, щоб повернутись сюди. А ти? Ключі давала – бо вірила. І що? Ти ж не дурень, Іване. Ти просто хитрий. Знав, що я далека, що нічого не скажу
Життєві історії 0
Жанна поверталась додому вперше за вісім місяців – без попереджень, без дзвінків, навіть без валізи. Лише ручна поклажа, кілька подарунків для племінників і сердечне тремтіння: “Нарешті. Додому”. Вона
Ой, які ж у тебе жоржини гарні цього року! Можна я нарву собі букет, додому заберу? Такі кольори – малинові, помаранчеві, рожеві. Катерина якось недобре глянула. Подивилась на квіти, потім на сестру. Щось в її обличчі змінилося. – Ні, не треба. Залиш їх. Вони мені на свято. – Та ж я зовсім трохи… – розгубилась Світлана. – Декілька штучок, для настрою. У місті таких не знайдеш. – Я сказала – не треба, – різко відповіла Катерина й пішла до хати
Життєві історії 0
– Катерино, ти вдома? – голосно гукнула Світлана, вийшовши з автобуса й прямуючи знайомою стежкою до сестриної хати. – А де ж мені ще бути? – вийшла на
Леся не встигла й роззутись, як з хати вийшов Андрій, Наталчин чоловік Роман, онуки, дівчина сина. Всі сміялися, обіймали, щось казали, тягнули за руку. – Мамо, ходи-но сюди! Ти тільки подивися! – Куди? Що сталося? Її підвели до сусідньої хати. Колись там жила стара Марфа, давно померла. Будинок стояв пусткою. А тепер – ошатний, з новим дахом, верандою, шторками у вікнах. – Мамо… Це твій дім, – сказав Андрій. – Наш сюрприз, – додала Наталка. – Мій?.. Але ж… Як
Життєві історії 0
Леся працювала в Італії вже п’ятнадцять років. Колись поїхала “на рік-два”, щоб трохи підзаробити, а лишилася, бо діти росли, потребували грошей, освіти, житла. Синові Андрієві було десять, доньці
Данилкові виповнилося шість, і почалася підготовка до школи. Андрій – зять Орисі – зібрав родичів на дачу. – Хай діти побачать, що в них є родина, – сказав він. – Що вони не самі. На тому святі був і його батько – Василь. Високий, кремезний чоловік, з посивілими скронями і веселими очима. Він давно був вдівець. – А ви, Орисе, така зосереджена, – сказав він, коли вони сіли за один стіл. – Вам би хоч трохи посміхатися. – А ви, Василю, такий балакучий, – усміхнулась вона. – Вам би на сцену. З того все й почалося
Життєві історії 0
Орися завжди була сильною. Не гордою, не різкою – саме сильною. Вона вміла все зробити, мала руки, які знали, як варити борщ і лагодити двері, і добре серце,
Тарасику, я ж тебе прошу, не спіши. Життя таке, що всяке буває. Оксані ж теж непросто. В неї ж двоє діток, сама з ними. – Стоп. А до чого тут Оксана? – в голосі Тараса з’явилася тривога. – Та я їй… ну… передала дачу. Місяць тому. Через нотаріуса. – Як?! – він навіть не сів, просто остовпів. – Ну ти ж сам казав: “Нам нічого не треба, аби вам добре було”. Я подумала – в тебе квартира, робота, Марічка теж заробляє. А Оксані важче. Ну, я й вирішила дачу теж їй віддати
Життєві історії 0
– Та не хвилюйся ти так, Марічко, я ж казала: хату в місті – Оксані, а дачу – вам із Тарасом. І справедливо, і по совісті, – казала
Ну що, Марино, замовляй кафе, ювілей один раз у житті! – весело скомандував Ігор, розкладаючи на столі рахунки з банку. – П’ятдесят років, як не як! Треба як слід відзначити. Марина зітхнула. Вона була не з тих, хто любить гучні гулянки, але розуміла – чоловіку це потрібно. За роки шлюбу вона звикла до його характеру: щедрий, компанійський, але трохи легковажний. Іноді здавалося, що він досі хлопчисько, якого треба постійно стримувати. Свято вдалося на славу, але після нього чоловік змінився
Життєві історії 0
– Ну що, Марино, замовляй кафе, ювілей один раз у житті! – весело скомандував Ігор, розкладаючи на столі рахунки з банку. – П’ятдесят років, як не як! Треба
Я знаю, що ти не була ідеальною мамою. Але, може, з тебе вийде хороша бабуся. Якщо хочеш – приходь у неділю на обід. Надя. Ярослава довго тримала той клаптик паперу в руці. А потім вдягнула свою найкращу сукню і вирушила. Вона розуміла, що їй до кінця все не пробачили. Але то був її маленький шанс почати все спочатку. І цього разу вона його не упустить. Син їй так і не пробачив, але може хоч з дочкою вдасться налагодити стосунки
Життєві історії 0
Ярослава завжди була особливою. Не такою, як інші жінки в селі, що трималися за хату, дітей і город. Вона не мріяла про вишиті рушники чи піч з лежанкою.
Ти в паспорт дивилася, на коли тобі вже заміж виходити? Ні, сестричко, я тебе не картаю, просто не хочу щоб ти прийняла рішення, про яке сама ж і будеш шкодувати, – Марта робила вигляд, що дбає про сестру, хоча насправді причина її невдоволення крилася в іншому. Марта, яка за роки вже звикла до допомоги сестри, не могла змиритися з тим, що зараз та поїде влаштовувати своє життя і залишить усе й усіх напризволяще
Життєві історії 0
– Ти в паспорт дивилася, на коли тобі вже заміж виходити? Ні, сестричко, я тебе не картаю, просто не хочу щоб ти прийняла рішення, про яке сама ж
Настя, дай мені мамин італійський номер, – гукнув дочці. – А тобі нащо? Невже вирішив в коханні зізнатися? – з посмішкою відповіла дочка, але продиктувала номер. Микола довго крутив в руках телефон, а потім переборовши свою гордість написав дружині повідомлення. Марія перечитала то повідомлення разів зо сто. Читала і знову ховала. Потім подзвонила дітям
Життєві історії 0
– І навіщо ти мені щодня цю котлету підсуваєш? Не можеш щось інше приготувати? – бурчав Микола, знімаючи тарілку з кухонного столу. – Це не просто котлета, це

You cannot copy content of this page