op

– Чай поставила? – запитав Андрій, не відриваючи погляду від новин у телефоні. – Поставила, – сухо відповіла Олена, вкотре витираючи стіл, хоча на ньому не було жодної

– І ти справді так зробиш? – дивується моя подруга Надія. – Так. А що тут такого? – на цей раз уже щиро здивувалася я. – Не знаю,

– Іване, Іване, як воно ось так вийшло – життя минуло, роки збігли, а забути не можу, – Софія сиділа на лавці біля вишні, що цвіла, як у

Марта приїхала в місто після весілля, несучи з собою кілька скромних речей і велику надію, що буде щаслива з Назаром – її чоловіком, добрим, уважним, трохи мовчазним, але

– Село, городи, гумові чоботи – мені все це набридло. Іване, ти вибач, але різні ми з тобою. Я йду, – Галина збирала речі, а Іван просто не

– Ти знову поставила чашки не туди, – сердито кинув Сергій, зазираючи в кухонну шафку. – І добрий ранок тобі, – втомлено усміхнулась Олена, продовжуючи різати хліб. –

Марія вже й не чекала щастя, жила собі і вважала своїм обовʼязком просто допомагати людям, таку вже вдачу мала. Вдова, без дітей. Її чоловіка Івана не стало ще

Світлана жила у місті, мала гарну роботу, двоє дітей і чоловіка. Усе життя крутилось у шаленому ритмі: садочок, школа, офіс, закупи, звіти, секції. Телефон розривався від повідомлень, а

– Бабцю Олю, а можна я ще раз пиріжка візьму? – запитав хлопчик у пошарпаній куртці, сором’язливо тримаючи теплий пиріжок із повидлом. – Бери, синочку, бери. Їж на

Коли Марія зібрала валізу і сказала, що з неї досить, Василь не міг повірити, що вона не жартує, більше того, навіть ображався, що вона не змогла оцінити того