Головна

op

Коли зарплати стало не вистачати навіть на одяг і продукти – Марта поїхала в Польщу на заробітки. – Ти в кого пішла така? – скривилась Люба перед від’їздом. – Мамі треба допомагати, мені з дітьми важко, а ти – туди. Зовсім без серця. Але Марта мовчала. Бо знала: поки вона сиділа в селі, їй дорікали, що нічого не має. А коли наважилась щось змінити – знову незадоволені, більше того, сестра вирішила, що тепер Марта повинна їй допомагати
Життєві історії 0
У селі всі знали сестер Ковальчук – Любов та Марту. Старша, Люба, вийшла заміж рано, в двадцять, народила трьох дітей і жила в тій самій батьківській хаті з
Одного разу в хаті Галини Семенівни зникло світло. Погорів щиток. Вона навіть не зразу зрозуміла, що робити. Подзвонити нікому. Аварійна служба – “ми приїдемо через два дні”. Ввечері Назар почув, що бабуся сидить у темряві. Приніс ліхтарик. А на ранок… разом з сусідом, який трохи тямив у проводці, все полагодив. Сам! Точніше, не сам — але він знайшов того, хто допоміг. – Я вам винна, – сказала вона, зворушена. – А ми ж працюємо за добро, пам’ятаєте? – відповів Назар
Життєві історії 0
Галина Семенівна жила на останньому поверсі старої дев’ятиповерхівки. Маленька пенсія, стара швейна машинка, фотографії в рамочках – ось і все, що вона мала. Донька – за кордоном, зять
Ганна приїхала в червні. Гарна, підтягнута, з новим телефоном і багажем. Її очі були вже не ті – холодніші, відсторонені. – Василю, я хочу розлучення. – Що? – тільки й спитав він. – Ми з тобою чужі. Я жила дев’ять років сама. Ти – тут, я – там. У нас різні життя. І я не можу приїхати і вдавати, що все як було. Бо вже не так. – Але ж ми… діти… стільки років… – Я нічого до тебе не відчуваю. Не ображайся, але я не можу так жити – по звичці. Він мовчав. І мовчав довго. Бо не знав, що сказати. Бо все, що хотів – це просто, щоб вона була поруч
Життєві історії 0
Коли Ганна вперше сказала: «Поїду в Польщу», Василь не заперечував. Вони жили скромно: він працював трактористом у місцевому господарстві, вона — медсестрою в ФАПі. Дві доньки росли швидко,
Василю, ти ж свій, брат рідний… Допоможи. Я знаю, в тебе є, – просила Надя, схрещувала руки, ніби благала не просто про гроші, а про останню надію. Василь мовчав. Йому важко було чути це з вуст рідної сестри. Надя – молодша на чотири роки. Разом зростали: він – тихий, відповідальний, вона – говірка і трохи легковажна. Завжди знала, як вмовити маму, як обернути щось на свою користь. Але Василь не ображався. Навпаки – допомагав, покривав її витівки, давав свою порцію цукерок
Життєві історії 0
– Василю, ти ж свій, брат рідний… Допоможи. Я знаю, в тебе є, – просила Надя, схрещувала руки, ніби благала не просто про гроші, а про останню надію.
Олена поїхала в Італію. Працювала доглядальницею, потім – у сім’ї. Життя там – непросте, але з перспективою щось заробити. Через рік вислала мамі першу тисячу євро. А потім… зв’язок почав рідшати. Дзвінки – тільки на свята. Гроші – раз на рік. Але Марія не ображалась. – Їй там тяжко, мабуть. Мовчить – значить, працює. Був період, коли обіцяла взяти маму до себе. Марія навіть почала збирати документи. – Але мамо, почекай, у нас зараз незручно, бо ремонт, – писала Олена. – Добре, доцю, я ще почекаю
Життєві історії 0
У селі всі знали Марію. Спокійна, працьовита, добра. Вдова з сорока п’яти, виховала двох дітей сама: доньку Олену і сина Павла. Після того як не стало чоловіка, на
Ну що, невістка вже командує в хаті? – спитала цікава сусідка. Ярослава відповіла просто: – Не командує. Ми живемо разом, але не одне одному на голові. – І ти їй усе дозволяєш? – А чому ні? Може, хоч у цій хаті хтось житиме щасливо з самого початку. Орися лише знизала плечима. А Ярослава тоді вперше зрозуміла – вона справді змінила щось важливе. Розірвала коло, яке тягнулось поколіннями
Життєві історії 0
Ярослава вийшла заміж у дев’ятнадцять. Була ще зовсім юною – тендітна, з довірливими очима й сором’язливою усмішкою. Закохалася в Івана, як у кіно – раптово й по-справжньому. А
Стефанія повернулась у село тихо, без гучних зустрічей. Після двадцяти п’яти років праці в Італії їй хотілося лише одного – спокою. Колись вона поїхала, щоб поставити дітей на ноги. Двоє – Наталка і Юрко – давно вже в місті. Хати не продали, але й не приїздять. У мами – старість, а в них – робота, діти, кредити. Сусіди зустрічали її по-різному. Хтось тішився, що вернулась. Хтось заздрив – бо, мовляв, “та в Італії грошей накосила”. А хтось просто обертався з цікавістю: як виглядає та, що пів життя десь за морями. Але найбільше Стефанію здивував кум Василь
Життєві історії 0
Стефанія повернулась у село тихо, без гучних зустрічей. Після двадцяти п’яти років праці в Італії їй хотілося лише одного – спокою. Колись вона поїхала, щоб поставити дітей на
Після того випадку Надя почала уникати Марію. Не відповідала на дзвінки, не підходила на вулиці. Та Марія, як завжди, терпляче чекала, щиро не розуміючи, що сталось. – Може, щось трапилось? – питала вона у спільних знайомих. – Надя така мовчазна стала. – Та що там… – знизували плечима. – Кажуть, заздрить. Ти ж ніби «успішніша», хоч і в селі. – Успішніша?.. Я? – Марія не вірила. – Я хіба ділюсь останнім, що маю
Життєві історії 0
Марія, Ліля і Надя були нерозлучними ще з дитинства. Разом ходили до школи, разом пекли пиріжки в Надиній печі, разом мріяли про щастя. Їх називали «тріо з нашої
Що це таке? І ти знову їй дав гроші?! – Оля стояла в кухні, тримаючи в руках банківську квитанцію. – Та мамі ж треба було. Комуналка, все дороге… – Михайло намагався говорити спокійно, але в його голосі бриніло роздратування. – А нам не треба?! У тебе троє дітей, Михайле! У Віки кросівки діряві, в Артема – куртка мала! І ти пересилаєш останні три тисячі?! В хаті зависла тиша. Така, що навіть тикання годинника здавалося голосним. Михайло глянув на дружину, на дітей за дверима, й опустив голову
Життєві історії 0
– Що це таке? І ти знову їй дав гроші?! – Оля стояла в кухні, тримаючи в руках банківську квитанцію. – Та мамі ж треба було. Ліки, комуналка,
Світлана завжди поспішала. Робота, діти, закупи, пробки, дедлайни. Її життя – мов годинник, де кожна хвилина розписана. І якщо хтось питав, як справи, вона відповідала: – Нормально. Працюю. Біжу. Тримаюсь. Вона жила у великому місті, у новобудові з гарним фасадом, але без сусідів, які вітаються. Щоранку вибігала на роботу, забігаючи в ту саму маленьку кав’ярню на розі. Там працював Сашко, який добре знав, що вона завжди замовляє американо з молоком
Життєві історії 0
Світлана завжди поспішала. Робота, діти, закупи, пробки, дедлайни. Її життя – мов годинник, де кожна хвилина розписана. І якщо хтось питав, як справи, вона відповідала: – Нормально. Працюю.

You cannot copy content of this page