В той вечір телефон задзвонив уже пізно. Ганна злякано глянула на годинник – десята. – Хто би то міг бути так пізно? – буркнув Михайло, відкладаючи газету. На екрані висвітилася – донька Галя. – Алло, мамо! – голос був схвильований. – Я завтра переїжджаю до вас. – Як це переїжджаєш? – здивувалася Ганна. – У тебе ж діти, чоловік… – Та ми розлучаємося. Все! Остаточно! Я не можу більше там бути, він нічого не робить, на мене не звертає ніякої уваги. Завтра приїду з малими. Мати сіла на край дивана. – Галю, ти, може, не спіши? Подумай, може, ви помиритесь? – Ні, мамо! Там усе, кінець! Я вже й речі зібрала. Завтра до вас
Михайло Іванович і Ганна Степанівна прожили разом уже понад сорок років. Пенсіонери, спокійні люди, звикли до свого невеликого затишку. Їхня двокімнатна квартира в панельній багатоповерхівці давно вже стала
Ювілей Галини відбувся гучно. Фото гуляння дійшли навіть до Італії – через знайомих, через соцмережі. Вона справді запросила півс ела, стіл ломився від страв, а підпис під світлиною був промовистий: «Святкуємо як люди, а не як ті, що копійку рахують!» Марія дивилася на фото з дивним спокоєм. Раніше б, може, плакала, а тепер лише зітхнула. Через кілька місяців у неї закінчився контракт, і вона на два тижні поїхала додому. Вперше за кілька років. Діти зустріли тепло, сусіди приходили на каву, питали, як там Італія. І лише Галина не з’явилася. Лише на третій день Марія сама пішла до неї
Марія працювала в Італії вже п’ятнадцятий рік. П’ятнадцять років — це не просто термін, це ціла маленька вічність, відміряна змінами господарів, відпустками раз на рік, валізами, сповненими подарунків,
Ще в середині червня під ворітьми Анна Сергіївна почула жалібне скавчання. Вийшла – лежить у траві цуценя, худеньке, очі – як два ґудзики. – Ой, Господи, хто тебе сюди підкинув? – нагнулась вона, підняла малого. – Ну що, Барсиком будеш. З того дня вони стали нерозлучні. Він ходив за нею всюди – в город, у сад, навіть на грядках лежав, коли вона сапала. Ввечері вона йому говорила, як людині: – Ото ми, Барсику, з тобою удвох, і диви, весело, правда? Барсик слухав, схиляв голову і ніби розумів усе. Вересень приніс прохолоду. Листя жовкло, ранки стали туманними. Надія телефонувала рідше, але врешті сказала: – Мамо, вже пора повертатись. Холодно, та й що ти там робитимеш? – Я готова повертатися, але я не поїду без Барсика
Анні Сергіївні було шістдесят п’ять. Вона вже звикла, що літо для неї — це дача. Дочка Надія, що жила з нею у двокімнатній міській квартирі, кожного року з
По поверненню Ірина зауважила, що на подвір’ї вже стояв паркан, новий, блискучий, залізний. За ним бігав собака, гавкав на неї. Вийшов старший син – Петро. – Мамо! – усміхнувся, але якось напружено. – Ви приїхали! Обійнялися, але Ірина відчула – холод у його руках. Вийшла невістка, Лєна. – Заходьте, – сухо сказала. – У нас тут тісно, але ми щось придумаємо. Тісно — то ще м’яко сказано. У хаті було все заставлено меблями, коробками, дитячими речами. Вона озирнулася й не впізнала дому. Її колись світла кімната тепер стала дитячою. – А де ж я буду? – несміливо спитала. – Та… ми вам поки що веранду для вас облаштуємо, – сказав Петро. – Тепло ще, осінь. Ірина знітилася. Хотіла щось сказати, але проковтнула слова. “Може, далі буде краще”, – подумала
Коли автобус прибув до Львова, Ірина стиснула в руках стареньку сумку, яку возила з собою всі ті роки. Вона вже й забула, як пахне українська осінь — терпко,
Зоя пішла до Віктора. Перші дні були, як сон. Він зустрічав її з квітами, готував вечерю, сміявся. Вона не впізнавала себе – ніби скинула тягар усіх років. Але потім… Почалася реальність. Доньки не дзвонили. Люди на роботі шепотілися. Володимир приходив віддати документи – холодний, мовчазний. А в серці – сумнів: А чи не запізно все це? Одного вечора вона сиділа на кухні у Віктора, пила чай. – Що ти така? – спитав він. – Думаю… Чи правильно я зробила. – А ти щаслива?  Вона довго мовчала. – Так… але водночас ні
Зоя завжди вважала себе жінкою правильною. Не святою, ні — просто з тих, хто не дозволяє собі надмірностей. Вона звикла до порядку, до стабільності, до розкладу. Вранці –
В той вечір в двері Олени постукали, на порозі стояла молода жінка з дитям на руках. – Ви Олена Петрівна? – тихо спитала вона. – Так, – розгублено відповіла Олена. – А ви хто? – Мене звати Марина… Марина Володимирівна. Мої батьки – Володимир і Ольга, ваші давні друзі. Олена застигла. – Марина?.. Господи, невже це ти? Дівчина кивнула. – Так, я. Вона виглядала змученою, але гарною. На руках спав хлопчик, може, річний. Олена запросила її в дім. – Я шукала вас ще кілька років тому, – сказала нарешті Марина. – Хотіла подякувати. Колись ви мені багато допомагали. І… Вона зробила паузу. – Іван Петрович мене теж знайшов
Іван і Олена прожили разом понад двадцять п’ять років. Гарна, спокійна сім’я — не без суперечок, не без турбот, але щаслива. Вони жили в невеликому містечку, мали двох
Іро, може, вже досить? – мама стояла біля газової плити. – Не треба нам тих грошей. Ми самі впораємося. – Мамо, я ж не питаю, треба чи ні, – усміхнулася Ірина, ставлячи на стіл коробку з новим чайником. – Просто це дрібниця. Старий же вже ледве працює. Батько, який сидів за столом, глянув на неї поверх окулярів і лише хитнув головою. Йому було приємно, що дочка піклується, але якось ніяково – наче це не він мав би допомагати дітям, а вони тепер йому. Ірина була старшою – сорок один рік, стабільна робота у банку, своя квартира, машина. Не мільйонерка, але жила впевнено. Молодша ж, Ілона, – зовсім інша історія
— Іро, може, вже досить? — мама стояла біля газової плити, витираючи руки рушником. — Не треба нам тих грошей. Ми самі впораємося. — Мамо, я ж не
Марино, – почав тихо, – я мушу сказати тобі правду. Я… зустрів іншу. Вона спершу просто сиділа, мовчки. Потім, не плачучи, лише спитала: – Ти кохаєш її? – Так, – відповів чесно. – І хочеш піти? – Не знаю… Я хочу бути чесним. І перед тобою, і перед собою. Марина довго мовчала, потім сказала: – Добре. Підеш – то підеш. Я не триматиму. Але… – вона підняла очі, – у Софійки скоро день народження. П’ять років. Побудь цей місяць із нами. Не зі мною – з нею. Побудь татом. Вона тебе любить. А потім – роби, як знаєш. Василь погодився. Той місяць змінив усе
Василь ніколи не був романтиком. Жив звичайно, спокійно — без великих емоцій, без гучних жестів. Після тридцяти двох років, коли друзі вже давно мали дітей і дачі, він
Телефон Іванки дзвонив кілька разів. Вона була на нараді, потім ще мала зустріч. Побачила пропущені – “Сусідка Ганна” – і подумала: “Потім передзвоню”. Але не передзвонила. Наступного дня зранку зателефонували з села. – Іванко… твоя мама… її не стало. Вона стояла, не вірячи. – Як – не стало? Учора ж усе було добре… Слова не вкладалися у свідомість. Вона не пам’ятала, як сіла в потяг, як їхала. Їй лише чулося, як мама колись казала: “Ти ж, доню, бережи себе. Я не вічна”. Коли Іванка зайшла у рідну хату, їй перехопило подих. Усе було, як завжди: чисто, охайно, пахло м’ятою. На спинці крісла висів той самий синій светрик. Іванка ступила до нього, доторкнулася пальцями – м’який, ще теплий, ніби мама щойно зняла його. Обняла, притиснула до себе. – Мамо… мамо, прости мені…
У селі, між садом і левадою, стояла невеличка хатина з білими віконницями, де жила Марія — мати Іванки. Життя її було просте, але сповнене любові. Вона вставала зі
Оксані було двадцять вісім, коли вона повернулася до батьків у село. Не так вона уявляла своє життя – після міської квартири, після весільних фотографій у білому, після обіцянок, що “все буде добре”. Але не вийшло. Чоловік пішов до іншої, залишивши їй сина – малого Андрійка, і кілька гірких слів наостанок. Вона приїхала з валізою, з коляскою і з відчуттям, що життя закінчилося. Мама обіймала, батько мовчки виносив речі з машини, а сусіди вже встигли кинути оком. У селі чужих історій не буває – все стає спільним. Того першого дня, коли Оксана з коляскою намагалася затягнути її на подвір’я, до неї підбіг худорлявий, високий хлопець. – Давайте, я допоможу! – сказав він, і одним рухом підняв коляску. – Дякую, Сашко, – усміхнулася вона, впізнавши сусідського сина. Йому було всього вісімнадцять
Оксані було двадцять вісім, коли вона повернулася до батьків у село. Не так вона уявляла своє життя — після міської квартири, після весільних фотографій у білому, після обіцянок,

You cannot copy content of this page