Головна

op

Минуло кілька місяців. Павло жив із тією молодою жінкою, що відчинила двері. Спочатку — усе, як у кіно: вечері, подорожі, компліменти. Але згодом почалися дрібні претензії. — Ти знову втомлений, — казала вона, — може, трохи відпочинь від роботи, віддай частину справ комусь молодшому. — Я не можу. Це моє підприємство. — Та кому потрібне твоє підприємство? Я хочу жити, Павле. У відпустку, на море, а ти весь час із своїми людьми. Вона не розуміла його, не співчувала. Її дратувала його втома, таблетки, його роздуми. Коли Павло вдруге потрапив до лікарні — вона не приїхала. Прислала передачу через знайому. Тоді він уперше відчув, що залишився сам. Ірина би так не зробила
Життєві історії 0
Ірина і Павло прожили разом двадцять років. Не казкових, не блискучих, але справжніх — із ранковими кавами, з лікарняними чергами, із його службовими нарадами, з тихими вечорами, коли
Перед тим, як повірити в те, що я бачу, я протерла очі. Я не могла повірити, що на чужій дівчині висить мій подарунок, який я подарувала нещодавно своїй невістці. Помилитися я не могла, бо з білого золота сердечко із синім камінчиком — така річ була одна-єдина. Неповторна. Той камінчик мав особливий відтінок, ніби крапля вечірнього неба, застигла в золоті. Він у мене був давно, ще коли була молода, коли мені його подарував мій… ну, тепер уже колишній. Точніше — не колишній, бо офіційно він ніколи не був моїм чоловіком. Він був чужим чоловіком. Але саме від нього в мене з’явилося найбільше щастя в житті — мій син Андрій
Життєві історії 0
Перед тим, як повірити в те, що я бачу, я протерла очі. Я не могла повірити, що на чужій дівчині висить мій подарунок, який я подарувала нещодавно своїй
Прийшов час оформляти документи на хату. — А де заповіт? — спитали в сільраді. — Немає, — відповіла Олеся. — Ми з батьками не робили, вони все казали: “Хата твоя, бо ти нас доглядаєш”. Але Григорій, дізнавшись про це, приїхав наступного дня. — Ну що, сестро, — усміхався він криво, — будемо ділитися. Пів хати — моя. — Як пів хати? — не вірила своїм вухам Олеся. — Ти ж ні копійки не вклав у цю хату, навіть похорон не допомагав! — То твої проблеми. Хата — батьківська. А батьки — наші обоє. Отже, маю право. Вона намагалася пояснити, благала по-людськи: — Грицю, мені нема чим тобі заплатити. Ми дітей ростимо, все йде на них. — Тоді продавай хату або віддавай мені половину грошима, — відповів він холодно. Кілька ночей Олеся не спала. Їй снився тато — мовчазний, але сумний. У снах він ніби казав: “Не плач, доню, ти ще знайдеш вихід”
Життєві історії 0
Олеся завжди була татовою донечкою. А тато часто казав: — Доню, я тобі довіряю. Знаю, що ти не покинеш нас із мамою, що б не сталося. Вона тільки
Краплею, що переповнила чашу, став візит мами Ольги. Жінка приїхала з іншого міста, щоб допомогти доньці з роботою — посидіти з дитиною. Вони якраз варили борщ, коли знову клацнув ключ у замку. — Ой, а хто це? — спитала мама Ольги. — Свекруха… — ледве прошепотіла Ольга. Галина Петрівна зайшла, глянула на каструлю, потім — на гостю. — О, свахо, і ви тут? А чого не попередили? У мене ж свої справи, я не люблю, коли в моїй квартирі хто хоче, той ходить. — Та я ж до доньки, не до вас, — тихо сказала мама Ольги. — У неї ж тепер своя сім’я… — Своя? — знову те саме тоном холодної сталі. — Сім’я — то добре. Але квартиру, вибачте, не ви купували. І не ваша справа тут командувати. Ольга побачила, як її мама почервоніла від образи
Життєві історії 0
Коли Роман сказав Ользі, що мама подарувала їм квартиру, жінка не могла повірити у своє щастя. — Ти жартуєш? Просто так подарувала? — очі в неї світилися від
Твій брат, Маріє, якось довго у нас живе, — буркнув Гриць одного вечора. — Уже пора б і про себе подумати. І хоч Марія спершу відмахувалася, з часом стала холоднішою до брата. Петро зрозумів натяк. Тихо зібрав речі, попрощався і поїхав на заробітки — спочатку у Польщу, потім в Чехію. Минали роки. Петро працював, не шкодував себе: ремонтував, будував, копав. Гроші не спускав — відкладав на дім, бо розумів, що має сподіватися лише сам на себе. І от одного літа, коли йому вже було під сорок, він повернувся. Купив хату на околиці села. — Та ти тепер і не бідний, і не старий, — жартували сусіди. — Час би вже й женитися! Марія теж не забарилася з порадами. — Знаєш, у мене є подруга, Галина. Гарна, розумна жінка, розлучилася з чоловіком, двоє діток має. Ти б з нею щасливо жив. Вона тебе оцінить. — Дякую, Маріє, — спокійно відповів Петро, — але я сам собі знайду жінку
Життєві історії 0
Петро ще з юності звик покладатися лише на себе. Батьків він втратив рано: спершу тата, а за кілька років і маму. Хату успадкували вони з сестрою Марією —
Спершу Орися просто відчула: щось не так. Сергій став замкнутий, частіше затримувався на роботі, ховав телефон, відвертався, коли писали повідомлення. «Може, втомився?» — думала вона. Але жіноче серце не обманеш. Одного вечора, коли прасувала його сорочку, у кишені брюк щось дзенькнуло. Маленька коробочка. Відкрила — і серце завмерло. Дорога каблучка з діамантом. Не схоже на те, що він міг би купити без приводу. Першою думкою було: Боже, невже для мене? Адже саме наближався їхній ювілей — 10 років шлюбу. Вона навіть усміхнулася, уявляючи, як він їй це дарує. Але потім її пробила хвиля холоду. «А якщо… не мені?» — шепотів внутрішній голос. Кілька ночей вона не спала. І от якось, коли Сергій спав, його телефон завібрував. Повідомлення від “Тані робота”. Вона прочитала лише кілька перших слів: “Любий, я вже скучила. Коли ти скажеш їй?..
Життєві історії 0
Орися завжди була трохи не така, як усі. У той час, коли її однокласниці виходили заміж одна за одною, вона залишалася самотньою. Не тому, що не мала залицяльників
З роботи Ігор прийшов пізно — як завжди. Двері грюкнули, черевики полетіли під лавку, куртка — на стілець. Ніна саме стояла біля прасувальної дошки, гладила його світлу сорочку, яку він завжди просив «на вихід». — О, — кинув він, проходячи повз, — добре, що прасуєш. Знадобиться. — Куди? — спокійно запитала вона, не відриваючи погляду від коміра. — Та зустріч випускників у суботу. Запросили мене хлопці. Вона підняла очі. — І що? — То… ти підеш зі мною, — сказав, ніби це саме собою зрозуміло. — Я? — перепитала вона здивовано. — А з якого дива? Ми ж навіть не розписані, Ігоре. Я піду як хто? Він розсміявся. — Та ти що, серйозно? Ти ж розумієш, що штамп у паспорті нічого не значить. Ігор прийшов з роботи пізно — як завжди
Життєві історії 0
Двері грюкнули, черевики полетіли під лавку, куртка — на стілець. Ніна саме стояла біля прасувальної дошки, гладила його світлу сорочку, яку він завжди просив «на вихід». — О,
Одного вечора, коли Ліза нарізала салат, а Сергій мовчки крутив виделку в руках, вона відчула, що щось не так. — Що трапилось? — спитала, не підводячи очей. — Лізо… — він трохи знітився. — Є одна справа. — Кажи вже, не тягни. — У мене є бабуся в селі. По мамі. Вона жила сама, але тепер майже нічого не бачить. Сусідка казала, що доглядати її вже важко. Я думав… може, забрати її до нас? Ліза навіть не задумалась. — Звичайно, заберемо. Це ж бабуся. Ми впораємось. Він полегшено зітхнув. І хоч на його очах блиснула вдячність, Ліза розуміла — йому важко. Бо в її чоловіка була гордість, і він не звик просити допомоги
Життєві історії 0
Коли Ліза виходила заміж за Сергія, усі подруги їй заздрили — не зло, а по-доброму. Красень, уважний, із гарною роботою, власною квартирою й машиною. Молодий чоловік, який міг
Коли Олена зустріла Василя, їй було сорок два. Він — на три роки старший, тихий, спокійний чоловік із глибокими очима, у яких світилася втома і тепло. Обоє пережили втрати: вона — чоловіка, він — дружину. І обох єднало не тільки самотність, а й те, що кожен мав доньку — Олена Христину, а Василь Зоряну. На перших побаченнях вони розмовляли довго — про життя, про роботу, про дітей. Василь казав: — У мене Зоряна добра дівчинка. Скромна, але вперта, як я. — А Христинка у мене — золото, — з усмішкою відповідала Олена. — Любить порядок, гарно вчиться. Здавалося, ніщо не може стати на заваді їхньому щастю
Життєві історії 0
Коли Олена зустріла Василя, їй було сорок два. Він — на три роки старший, тихий, спокійний чоловік із глибокими очима, у яких світилася втома і тепло. Обоє пережили
Василь спершу не дуже любив, коли Зіна у них гостювала. “Що вона в нас сидить тижнями?” — бурчав він. Але потім звик. Бо бачив, що дружба цих двох жінок була особливою — щирою, безкорисливою. Ліля часто передавала Зіні старіші речі, допомагала грошима, коли та не мала за що купити дітям зимові куртки. А Зіна віддячувала тим, що привозила домашні продукти, консерви, молоко, сир. — От скажи мені, — якось запитав Василь, коли вони з Лілею сиділи ввечері на кухні, — чого ти так за неї переживаєш? У кожного своя доля. — Бо вона мені, як сестра, — тихо відповіла Ліля. — Як я можу не переживати
Життєві історії 0
Вони познайомилися ще в школі. Ліля була завжди усміхнена, з кучерями, що розліталися при кожному подиху вітру, а Зіна — спокійна, з розумними очима й тихою вдачею. Їхня

You cannot copy content of this page