О, Марто, ти вже повернулася? — промовив він із привітною усмішкою. — Знову допізна з тими відомостями сиділа? Роздягайся, я якраз чайник зігрів. Я дивилася на нього і намагалася впізнати людину, за яку вийшла заміж. Домашній, теплий, такий звичний. І саме від цієї простоти робилося гірко. — Так, затрималася на роботі, — мій голос прозвучав глухо, але рівно. — Василю, а про які гроші ви щойно говорили з Галиною Петрівною? Він на мить запнувся. У погляді майнуло легке невдоволення, та він одразу повернув на обличчя турботливий вираз. — Та ми так, просто балакали про ціни на шпалери і плитку. Мама ж турбується за нас. Каже, що брати позику в банку зараз нерозумно, відсотки скажені. Я повільно кивнула, пройшла у ванну кімнату і ввімкнула кран. Вода шуміла, змиваючи денну втому, але думок зупинити не могла. Ми прожили у шлюбі чотири роки. І весь цей час свекруха була присутня в нашому житті невидимою тінню. Спершу вона навчала мене, як правильно розставляти каструлі на орендованій квартирі. Потім критикувала мої борщі, стверджуючи, що її синові потрібна інша їжа, поживніша, як удома
— Мамо, не переживай, на її рахунку грошей вистачить на все. Зачекаємо тиждень-два, поки їй капне квартальна надбавка за проєкт, і почнемо замовляти матеріали. А поки що хай
Скидай взуття на ґанку й не вештайся по хаті, у мене тут якраз маска на обличчі підсихає, пилюки не треба! Галина завмерла біля вхідних дверей із робочою сумкою на плечі. У коридорі було не продихнути. Вздовж стін височіли коробки з-під побутової техніки, зв’язані шпагатом клунки, мішки з одягом і кілька чужих валіз. Біля порога стояли розтоптані жіночі туфлі на підборах, яких вона зроду не бачила. З вітальні неспішно випливла Ярина, менша сестра її чоловіка. Вона тримала телефон на витягнутій руці, прискіпливо вивчаючи свій екран, і навіть не дивилася під ноги. — А ти чого посеред робочого тижня приїхала? — скривилася зовиця, поправляючи рожеву пов’язку на голові. — Павло казав, що у вас на складі ревізія до вихідних. Галина повісила робочу куртку на вільний гачок і перевела подих. — Ми закінчили облік раніше. Що тут коїться? Чиї це речі захарастили весь прохід? Ярина байдуже здвигнула плечима. — У мами запитай, вона на кухні порається. І двері щільніше причиняй, бо мені протяг у спину дме, а захворіти перед прямим ефіром мені зараз зовсім не до речі
— Скидай взуття на ґанку й не вештайся по хаті, у мене тут якраз маска на обличчі підсихає, пилюки не треба! Галина завмерла біля вхідних дверей із робочою
Коли таксі зупинилося біля її високого кованого паркану, Людмила вийшла і з гордістю глянула на свій дім. Двоповерховий красень із бежевим фасадом, доглянутий газон, троянди, які вона сама садила під час минулого приїзду. Але щойно вона штовхнула хвіртку, радість розвіялася дивним відчуттям чужості. Через усе подвір’я, від яблуні до альтанки, була натягнута товста білизняна мотузка, якої тут зроду не було — Оксана завжди сушила речі в сушарці або за хатою. На мотузці розвівалися велетенські панталони з начосом і пістряві квітчасті нічні сорочки п’ятдесят шостого розміру. Біля порога стояли розтоптані гумові калоші з налиплою землею. А на городі, де Людмила завжди тримала ідеальний лад, спиною до хвіртки стояла жінка в її власному старому халаті й дзвінким командним голосом лаяла сусідського кота, який посмів прошмигнути попід парканом. Жінка почула скрип коліщаток валізи, розігнулася, витерла руки об халат і радісно вигукнула: — Ой, свахо! Нарешті приїхали! А ми вас раніше суботи й не чекали! Це була Галина, мама Володимира. Людмила бачила її лише раз — по вайберу, коли діти показували свідоцтво про шлюб. Тоді Галина здалася їй скромною жінкою в акуратній кофтинці, яка сором’язливо дякувала за передані подарунки. — Доброго дня, Галино Іванівно, — розгублено мовила Людмила, опускаючи валізу на землю. — А ви… у гості? — Та які там гості, свахо, свої ж люди! — весело відмахнулася Галина, прямуючи до неї з повним відром огірків. — Давайте сумки сюди, я зараз чайник поставлю. Володимир на роботі до шостої, Оксана у банку якісь звіти доробляє, а ми поки самі побалакаємо
— Свахо, а ви коли додому збираєтеся? Галина навіть не здригнулася. Тільки акуратно довела лезо ножа до кінця білого боку яблука, зрізала тоненьку суху шкірку й нарешті підвела
Не будь жадібною, поділися клієнтами і контактами, це ж твоя рідна зовиця, а не чужа людина з вулиці! — свекруха Галина Василівна так голосно опустила горнятко на стіл, що солодкий чай ледь не хлюпнув на світлу скатертину. — Ти собі ще напрацюєш, а Лілі треба допомогти стати на ноги. Подумаєш, вона взяла схожі баночки. Свічки зараз кожен другий робить! Я дивилася на свій телефон і відчувала, як усередині все холоне. На екрані була відкрита нова сторінка в мережі. Називалася вона «Чебрець і Мох». Моя власна маленька крафтова майстерня затишку, в яку я вклала три роки важкої щоденної праці, недоспані ночі та всі свої заощадження, називалася «Ялівець і Чебрець». Але назва була тільки початком. Зовиця скопіювала геть усе, до чого змогла дотягнутися. Ті самі банки з темного скла. Ті самі чорні кришки. Навіть фірмову наліпку зробила такого ж відтінку, тільки надрукувала її на звичайному дешевому папері, який брався плямами від найменшого дотику пальців. Мій найвідоміший аромат, над рецептом якого я сиділа кілька місяців, у мене називався «Чорний перець та апельсиновий цвіт». У Лілі він став «Апельсиновий цвіт і чорний перець». Вона навіть опис не посоромилася вкрасти повністю, слово в слово. — Галино Василівно, справа не в жадібності, — тихо відповіла я, ховаючи телефон у кишеню кардигана. — Справа в тому, що Ліля просто переписала всі мої дописи до єдиного
— Не будь жадібною, поділися клієнтами і контактами, це ж твоя рідна зовиця, а не чужа людина з вулиці! — свекруха Галина Василівна так голосно опустила горнятко на
Любо, почекай. Ти хочеш зібрати людей у мене вдома? — Ну звісно! А де ж іще? У тебе ж садиба, простір. Ми посидимо гарно, відпочинемо від міста. — Але ж я вже не в тому віці, щоб приймати великі гучні компанії, — спробувала пояснити Стефанія. — Та й клопоту скільки: прибрати, приготувати, після свята все до ладу довести… — Та який клопіт, Господи! — відмахнулася молодша. — Я сама все зроблю. Ти взагалі пальцем не поворухнеш, сидітимеш як поважна гостя. Я все привезу з собою. Від тебе тільки двір і стіл під горіхом. Домовилися? Стефанія хотіла сказати тверде «ні». Хотіла пояснити, що любить тишу, що город зараз потребує щоденного догляду, що чужі люди на подвір’ї їй ні до чого. Але перед очима постала мати, яка перед відходом просила: «Стефочко, бережи Любу, вона ж молодша, нерозважлива, тримайтеся купи». І це почуття родинного обов’язку знову зв’язало язика. — Скільки людей буде? — тільки й запитала Стефанія, зітхаючи. — Та зовсім трошки, найближчі! Кілька подруг із чоловіками, може, колега з роботи. Чоловік п’ять чи шість, не більше. Не переживай, усе буде скромно й спокійно. Цей тиждень минув для Стефанії у тривожному очікуванні. Вона сварила себе за слабкодухість, але водночас намагалася підготувати подвір’я
— Ти що, для рідної сестри кількох помідорів пожаліла? — запитала Люба й ображено підтиснула губи. Стефанія стояла посеред власної кухні, дивилася на розкриту сестрину сумку й не
Сідайте до мене в машину, Галино Василівно, я підвезу вас додому. На дворі негода, а ви втомлені після зміни, ще застудитеся. — Та що ви, мені незручно вас турбувати, — зніяковіла вона. — Тут автобус ходить, я доїду. — Ніяких турбот. Моя зміна теж щойно закінчилася. Ходімо, бо зовсім змокнете. Він провів її до своєї автівки, дбайливо відчинив дверцята і допоміг сісти. В салоні було тепло, приємно пахло м’ятою і чистим чохлами. Ярослав увімкнув обігрів і неквапливо рушив з місця. — Я давно помітив, що ви самі не своя останнім часом, — мовив він, дивлячись на дорогу. — Очі сумні. Людина, яка рятує інших, сама не повинна залишатися у скруті. Якщо потрібна якась чоловіча поміч по господарству — ви тільки скажіть, не соромтеся. Ці прості, щирі слова зворушили Галину до глибини душі. Вона не витримала і тихо заплакала. Вперше за весь цей важкий час вона не ховала своїх сліз. І сама не знаючи чому, розповіла цьому мовчазному чоловікові про все: і про те, як пішов чоловік, і про його образливі слова, і про страх залишитися нікому не потрібною на схилі літ. Ярослав слухав уважно, не перебиваючи
— Тобі вже п’ятдесят п’ять, і в тебе тільки копійчана зарплата медсестри, то нащо ти кому здалася? — сказав Василь, квапливо застібаючи дорожню валізу. Галина стояла біля кухонного
Навіщо вам під одним дахом зі старою людиною тулитися? Наполягай, хай бабуся до Софії йде жити, до своєї дочки, а ви маєте бути тут єдиними панами. Їй на схилі літ спокій потрібен під доглядом дорослих дітей, а молоді повинні мати весь простір. Настя якось краєм вуха почула таку батькову розмову з Олесем і гірко засмутилася. Вона не думала, що свекор настільки ощадливий до чужого добра і байдужий до почуттів старенької. На весіллі він цілував Меланії Сидорівні пальці, називав її берегинею роду, дякував за виховану онуку. А тепер ділив чуже майно. Дівчину тішило лише те, що Олесь не був схожий на свого батька, хоча останнім часом між ними наче пробігав легкий холод. Молоді люди інколи дратувалися через звичайні побутові дрібниці, віддалялися. Насті ставало тоскно, але вона заспокоювала себе: це гормони, втома, притирання першого року спільного життя. Поки чоловіки перетягували важкі дубові меблі, сама Меланія Сидорівна сиділа у старовинному кріслі на кухні. Вона вдягла свою найкращу вовняну сукню темно-синього кольору, сріблясте волосся зібрала у пишний охайний вузол на потилиці й прикрила очі. Здавалося, ніби старенька зовсім задрімала від утоми. Але навіть у цьому спокої вона тримала спину рівно, наче княгиня, що неабияк гнівило свата
— Та тягни вже цей старий мотлох швидше, чого ти над кожною коробкою трусишся, старій людині багато треба, чи що? Їй аби куточок свій був, та й годі,
А гляньте, люди добрі, як мій подарунок на сонці грає. Недарма мені Ярик казав: «Мамо, ти маєш ходити як пані. Матері успішний син не може подарувати дрібничку. Ярослав відвів погляд і втупився у свій келих із водою. — Ого, гарна річ, Ніно, — подала голос тітка Марія, сусідка навпроти. — Нині за таке треба віддати добрі гроші. Чи не пів річної зарплати пішло? — Та немало, ой немало, — пишалася свекруха, виструнчуючи спину. — Але мій син на матір грошей не рахує. Заробив, зміг, потішив. Справжній господар. Я мовчки поклала собі на тарілку шматочок огірка. Цей «успішний син і господар» ще вчора вранці шукав по кишенях решту, а потім тихенько підійшов до мене на кухні й попросив дати йому трохи на пальне для машини, бо до кінця місяця у нього не лишилося ні копійки
— Відсунь цей келих, він надщерблений, — промовила Ніна Петрівна, підсуваючи тонку склянку на саму середину святкового столу. — Не вистачало ще, щоб гості подумали, ніби ми звикли
Василю, я не витримаю такого шуму в хаті щодня, — тихо шепотіла вона чоловікові. — Ми ж з глузду з’їдемо. — Наталко, дитина просила диво, — так само пошепки відповідав Василь, поправляючи комір. — Ми ж обіцяли. Сама Соломійка давно забула про птахів. Вона крутилася біля картонних коробок із пухнастими цуценятами, заглядала в банки до дрібних золотих рибок і торкалася пальцем носів морських свинок. Кожна тварина здавалася їй найкращою у світі. Батько вже вкотре терпляче відводив її вбік, пояснюючи, що маленька квартира не витримає цілого звіринця. А потім вони опинилися на самому краю ринкового майданчика, біля старих сірих прилавків, де зазвичай стояли ті, кому не вистачило місця під офіційним дахом. Там було значно холодніше, тягнуло неприємним протягом з відкритого поля за ринком. Людей тут ходило обмаль, бо нормальний покупець до таких кутків рідко доходить. Саме там вони й побачили того хлопчика
— Якщо ми зараз не візьмемо цього малого, я взагалі відмовлюся від будь-якого свята і нічого від вас більше не проситиму, чуєте? Десятирічна Соломійка стояла посеред галасливого базару,
Не мели дурного, — гримнув дід, але без злості. — Руки в нього в смолі… Та за такими руками жінки в чергу ставати мають. Хату яку вимурував? Палац, а не хата. Сад посадив, пасіку тримаєш. Тільки роззява ти в мене, Остапе. У лісі дуба від явора за версту розрізниш, а в людях сліпий, мов кріт. Зайди до мене ввечері, поп’ємо узвару з грушами. Поговоримо. Хата Остапа зустріла його дзвінкою, мертвою тишею. Завжди, коли він повертався із заготовок чи пилорами, хвіртка рипіла, а з ґанку вже чулося материне: «Остапку, роззувайся, я борщ із квасолею тільки з печі витягла». На комоді стояла миска з теплими пиріжками під вишитим рушником, пахло сушеною м’ятою та свіжим молоком. Тепер на плиті стояла холодна чавунна сковорода. У кутку біля образів догоряла лампадка, кидаючи тремтливі тіні на вибілену стіну. Остап скинув ватянку, сів на ослін і обхопив голову руками. Біль утрати душив за горло. Він справді був пізньою дитиною. Батько загинув на лісоповалі, коли хлопцеві ледь минуло десять років. Мати більше заміж не пішла, усе життя поклала на нього, оберігала від будь-якої біди. Дівчат у молодості Остап знав, траплялися й закоханості, та якось не склалося. То одна хотіла неодмінно до міста, до квартири з ванною, то інша крутила хвостом перед хлопцями з сусіднього села. Потім пішла робота: з ранку до ночі серед сосон, колод, пилок, бензину. Потім почав ставити нову хату з тесаного каменю та бруса — думав, для великої родини. А час летів, наче весняна повідь на річці. Не встиг озирнутися — скроні побило сріблом, однолітки женили синів, а він усе повертався до старенької матері
Земля ще дихала вогким листопадовим холодом, коли остання грудка глухо вдарилася об дубове віко. Усе стихло, лише старі ясени попід цвинтарною огорожею тихо шелестіли пожовклим листям, струшуючи дрібні

You cannot copy content of this page