Ну, здрастуйте, бабо Клаво. Це я, Сашко. Прийшов провідати. Знаєте, те тепло, яким ви нас гріли в дитинстві, досі в мені живе. Дякую вам за все. Навколо не було ні душі, і він не ховав сліз. Дорослий чоловік, успішний, а серце все те ж — хлоп’яче. Перед самим випуском зі школи Клавдія Єгорівна покликала їх трьох до себе. Вона була вже дуже слабка, але трималася гідно. — Хлопці, ви мені як рідні стали, — почала вона, дістаючи ту саму стару скриню. — Мій Віталик хотів, щоб ці гроші пішли на добро. Він їх для мене збирав, але мені вже нічого не треба. А вам вчитися треба, в люди виходити. Вона дістала три згортки, перев’язані стрічками. Кожен отримав свій старт у життя. Без тих грошей навряд чи вони змогли б вивчитись у місті. Миколці вона тоді допомогла найбільше, бо знала — у його мами кожна копійка на рахунку. — Ви тільки людяність не розгубіть, — сказала вона на прощання. — Гроші — то папір, а доброта — то вічність. Вони виконали її волю. Після навчання друзі створили невеликий фонд. Не для реклами, а просто щоб допомагати одиноким матерям та дітям, які опинилися в скруті
— Та що ж ви за діти такі, наче вас не в хаті ростили, а в болоті купали! — сплеснула руками мама, зустрівши нас на порозі. — Знімай
Слухай, Валер, я от не збагну: у них що, з грошима якась біда, чи вони просто прикидаються? — стиха запитала я чоловіка, коли ми нарешті залишилися самі на кухні. — Та хто їх знає, Катю, — зітхнув він, витираючи стіл. — Сказали б чесно, ми ж не звірі. А то мовчать, наче риби. За два тижні жодного разу навіть хліба не купили. Наче ми тут благодійний фонд відкрили. — От і я про те саме. Обоє ж працюють, і непогано отримують, судячи з того, як вони вечорами по кав’ярнях ходять. Може, вони думають, що раз ми рідня, то мусимо їх і годувати, і розважати? Ця розмова крутилася в мене в голові вже кілька днів. Все почалося з одного дзвінка моєї молодшої сестрички Тамари. — Катрусю, ти не уявляєш, який мій Артемко молодець! — щебетала вона в трубку так, що аж вуха закладало. — Він у мене справжній талант, весь у науці, у своїх кресленнях. Світу білого не бачить за тією роботою! Я тоді тільки посміхнулася. Ну, талант так талант, молодець хлопець
— Слухай, Валер, я от не збагну: у них що, з грошима якась біда, чи вони просто прикидаються? — стиха запитала я чоловіка, коли ми нарешті залишилися самі
Діти, я тут подумала, — почала Віра Іванівна за сніданком, розливаючи чай у великі чашки. — Я ж на пенсії, а на мені весь дім. Ви тут живете, користуєтеся всім. Я готую на трьох, перу постіль, прибираю. Мої сили теж чогось варті. Я ж не наймичка. Я спочатку не зрозуміла, до чого вона веде. Думала, може, вона хоче, щоб ми найняли клінінг чи просто частіше допомагали фізично. — Ви хочете, щоб ми більше продуктів купували? Без проблем, ми ж і так все привозимо щотижня, повні сумки тягнемо, — відгукнулася я. — Та ні, — втрутився Вадим, помітно ніяковіючи. Він уникав мого погляду. — Мама вважає, що було б справедливо, якби Надя віддавала їй частину своєї зарплати. Як оплату за домашню роботу. Мамі ж важко, вона як обслуга у нас виходить. У мене в горлі застряг шматок хліба. Я подивилася на чоловіка, потім на свекруху. Вона сиділа з таким спокійним і праведним виглядом, ніби просила щось цілком природне, як оплату за комунальні послуги. — Тобто як? Я маю платити за те, що живу в родині? — мій голос затремтів від образи. — Ми ж домовилися, що ми економимо на квартиру! Кожна копійка врахована
— Овальні пиріжки — то з капустою, а кругленькі — з картоплею, пригощайтеся, дітки, — промовила свекруха, виставляючи на стіл величезну таріль, від якої ще йшла пара. —
Ольго, ви ж розумієте, що тата вже не має, а ви не власниця, навіть якщо ви і тридцять років тут прожили? — сказав Назар, старший син мого колишнього чоловіка, і поклав на стіл теку з документами. — Я розумію лише одне: твій батько обіцяв мені спокій, — відповіла я, намагаючись, щоб голос не здригнувся. Я стиснула край скатертини під столом. Цю скатертину ми купували разом із Павлом на ярмарку в Коломиї. Він тоді ще жартував, що на таких квітах не видно буде крихт від хліба. Поруч із Назаром сиділа Софія, середня донька. Вона завжди була мовчазною, ще з дитинства, коли ховалася за спину батька від галасливих компаній. Але зараз її погляд був іншим — холодним, випалюючим. Вона дивилася на мене так, ніби я була не жінкою, яка лікувала її коліна та вчила пекти перший бісквіт, а випадковим перехожим, що заліз у їхню комору. Молодший, Тарас, стояв біля вікна. Він найбільше з усіх хизувався своїм новим статусом «спадкоємця». Він з виглядом господаря розглядав мій двір через прочинене вікно. — Гарні квіти, — кинув він через плече. — Але навіщо було стільки садити? Тільки землю виснажувати. Я відчула, як у грудях закололо. Минулого тижня я висадила там чорнобривці. Павло їх обожнював. Казав, що це запах нашого дому. — Татусь багато чого обіцяв, — подав голос Тарас, нарешті обернувшись. Його обличчя було занадто самовпевненим для такої розмови. — Але він не оформив на тебе жодного папірця
— Ольго, ви ж розумієте, що тата вже не має, а ви не власниця, навіть якщо ви і тридцять років тут прожили? — сказав Назар, старший син мого
Ой, Лесю, нарешті, — почала свекруха замість привітання. Голос її був повчальним. — Ну і захарастили ви все. Я три години тільки витяжку відмивала. Як ви цим дихаєте? А вікна? Через них же світу білого не видно було! — Добрий вечір, Надіє Петрівно. Дякую за допомогу. Ви, мабуть, дуже втомилися. — Втомилася — не те слово! — вона підхопилася і почала демонструвати результати своєї праці. — У ванній всі баночки переставила, термін придатності перевірила — половину викинула, бо вже рік як прострочене. А в спальні… Ох, Лесю, я навіть у твоїй тумбочці порядок навела. Там такий безлад був, жах! Якісь папірці, чеки старі, все впереміш. Я все по стопках розклала, зайве — у сміття. Тепер хоч знатимете, де що лежить. При згадці про тумбочку в спальні у мене всередині щось тьохнуло. Там, у нижній шухляді лівої тумбочки, під стосом блокнотів, лежав наш «квиток у майбутнє». — У моїй тумбочці? — перепитала я, відчуваючи, як голос починає тремтіти. — Ну так, а що такого? — свекруха невинно кліпнула очима. — Я ж люблячи. Щоб Сергійку приємно було в чистоті спати. Як тільки за нею зачинилися двері, я не роздягаючись кинулася до спальні. У нас там лежав синій конверт. Там була солідна сума — наш перший внесок. Я відкрила шухляду. Вона була ідеально чистою. Блокноти складені за розміром. Олівці — у стаканчику. Я витягла все. Перетрусила кожен блокнот. Заглянула за задню стінку. Конверта не було
— Ти бачила, як вона вчора витріщалася на нашу нову кавомашину? — запитав Сергій, відпиваючи ковток, поки я збирала волосся у хвіст перед роботою. Його голос звучав весело,
Ти диви, які слова розумні вивчила. — Ганна Іванівна спокійно наливала собі чай. — Максим через тебе не спав усю ніч. Ти ж не бачиш, у тебе тільки робота в голові, амбіції. А він — у сім’ї. Він між двох вогнів через твій характер. — Він не спить, тому що боїться вас. Бо живе під вашу диктовку, як у початковій школі. Вам подобається командувати, і ви не терпите, коли хтось має власну думку. — Я не терплю дурості. Квартира — це актив. Його треба використовувати з розумом. А ти що? Тільки ображаєшся. Треба ж, яка сучасна жінка знайшлася. — Я не ображаюся, я захищаю своє. Я вам не прислуга. Я доросла людина зі своїми правами. Вона різко поставила чашку на стіл. — Ти хочеш зруйнувати шлюб через якусь квартиру? — Я хочу шлюб, де мене поважають. А не такий, де ваше слово важить більше за моє. У цей момент увійшов Максим. Виглядав він жахливо — пом’ята футболка, червоні очі. — Поліно, давай поговоримо нормально… — Вже пізно говорити «нормально». — Я показала папку. — Тут документи. Якщо ви сьогодні ж не повернете гроші тим людям і не віддасте мені ключі, справа піде далі
— Ти взагалі мене чуєш, Максиме? — я стояла біля вікна, стискаючи телефон у руці так, наче це була не слухавка, а остання нитка, що тримала мій спокій.
Оленко, схаменися! Подивися на нього уважно. Він же нічого не має за душею, живе в гуртожитку. Йому твоя прописка потрібна і ці три кімнати в центрі! Ти ж розумна жінка, куди тебе несе? — Катю, ти просто заздриш, — ображено відказувала я. — Василь — добра душа. Він мене любить, а не мої метри. Андрій би хотів, щоб я знову була щасливою. Ми розписалися тихо. Василь переїхав до мене з двома сумками речей. Я навіть виділила йому окрему полицю для інструментів, хоча він ними майже не користувався. Спочатку все було ідеально. Я готувала складні обіди, ми разом дивилися вечірні новини, обговорювали плани на літо. Я відчувала, що знову живу. Минув місяць. Перший «дзвіночок» пролунав, коли Василь почав затримуватися після зміни. — Розумієш, Лєнка, — сказав він якось, навіть не знімаючи черевиків у коридорі, — хлопці з охорони покликали пива випити. Треба ж у колективі триматися. «Лєнка». Раніше я була «Оленкою», «сонечком», «золотцем». Тепер я стала просто Лєнкою. Я проковтнула це, списавши на те, що період залицяння закінчився і почався побут. Але побут став іншим
— Не збираюся я впускати твоїх родичів у свою квартиру! — мій голос тремтів, але не від страху, а від образи, яка випалювала все всередині, наче розпечене залізо.
Ой, Сергійку, я тут дізналася, що ти кудись возити пакунки влаштувався! Та хіба ж це робота для людини з вищою освітою? Кидай це все, я зідзвонилася з дядьком Степаном, він тебе через місяць до себе в контору візьме, посидиш поки вдома, відпочинеш. А я тобі ось на Великдень і крашанок принесла, і шиночки… Мама почала виставляти свої пакунки поверх моєї вечері, відштовхуючи мою тарілку вбік. — Мамо, досить! — я раптом сам не впізнав свій голос. — Забери це все назад. Я не хочу жодної шинки з твоїх рук. Я сьогодні цілий день працював, щоб купити свою їжу. — Та ти що, синку? — мама заклякла на місці. — Я ж як краще хотіла… — Я знаю. Але «як краще» вже не працює. Забери сумки й іди додому. Мені треба самому в усьому розібратися. І ключ, мамо… залиш ключ на тумбочці. У кухні запала така тиша, що було чути, як цокає годинник у кімнаті. Мама, ображено підібравши губи, мовчки зібрала свої речі, поклала ключ на край столу і вийшла, навіть не попрощавшись
— Ну що, Таня, вітай мене — тепер я офіційно вільний птах, бо наш відділ просто взяли і закрили одним днем. Я кинув теку з паперами на тумбочку
То що, Степане, це все, на що я заслуговую після тридцяти років спільного життя — почути, що я в цьому домі лише для того, щоб подавати обід та бурчати під руку? — Не починай, Галю, — відрізав він, смикаючи за змійку так різко, що метал неприємно скреготнув. — Мені зараз не до твоїх вияснень. Я поїду до Грицька на дачу. Порибалимо, відпочинемо від усього цього. Від вічного «де мої ключі» і «чому ти знову не виніс сміття». — Надовго? — запитала я, хоча всередині все кричало: «Не їдь! Поговори зі мною! Залишися і скажи, що я тобі ще потрібна!» — На тиждень, може на два. Взяв відпустку. Треба трохи побути в чоловічій компанії, де ніхто не питає, чи купив я хліба і чому шкарпетки не на місці. Там тихо, розумієш? — Він нарешті вирівнявся і підхопив сумку. — От скажи мені, — раптом додав він, зупинившись у дверях і дивлячись на чисту скатертину, яку я стелила лише вранці, — що ти взагалі вмієш, крім як каструлями гриміти та повчати мене щодня? От що ти створила свого, крім цього побуту? Подумай про це, поки мене не буде. Може, і сама зрозумієш, чому мені хочеться тікати
— То що, Степане, це все, на що я заслуговую після тридцяти років спільного життя — почути, що я в цьому домі лише для того, щоб подавати обід
Та ти що, Вікторіє, невже рідній свекрусі пошкодуєш? Твій батько ж тобі такий капітал залишив, а ми з сином ледь на плаву тримаємося! — Надіє Петрівно, ви про що саме? — запитала я, намагаючись зберегти спокій. — Не роби вигляду, що не розумієш! — вона пройшла всередину і по-господарськи сіла на мій улюблений стілець біля вікна. — Павло мені все розповів минулого тижня. Про те, що батько твій і гроші на рахунку залишив, і ту ділянку з будинком за містом. Я не могла повірити власним вухам. — Це спадок мого батька… — почала я, але вона мене перебила, навіть не дослухавши. — От саме — спадок! А ти тепер — частина нашої родини! Значить, і статки мають бути спільні. Чи ти себе якоюсь особливою вважаєш, окремою від нас? Якраз у цей момент на кухню зайшов Павло. Побачивши нас двох, він застиг на місці. По його обличчю було видно: він знав, про що йдеться. — Про що сперечаєтесь? — обережно запитав він, відводячи очі. — Твоя мама каже, що я маю віддати їй гроші, які отримала після продажу батькової дачі, — відповіла я, дивлячись чоловікові в очі. Мені було важливо побачити його реакцію
— Та ти що, Вікторіє, невже рідній свекрусі пошкодуєш? Твій батько ж тобі такий капітал залишив, а ми з сином ледь на плаву тримаємося! Голос Надії Петрівни пролунав

You cannot copy content of this page