op

— Та що ж ви за діти такі, наче вас не в хаті ростили, а в болоті купали! — сплеснула руками мама, зустрівши нас на порозі. — Знімай

— Слухай, Валер, я от не збагну: у них що, з грошима якась біда, чи вони просто прикидаються? — стиха запитала я чоловіка, коли ми нарешті залишилися самі

— Овальні пиріжки — то з капустою, а кругленькі — з картоплею, пригощайтеся, дітки, — промовила свекруха, виставляючи на стіл величезну таріль, від якої ще йшла пара. —

— Ольго, ви ж розумієте, що тата вже не має, а ви не власниця, навіть якщо ви і тридцять років тут прожили? — сказав Назар, старший син мого

— Ти бачила, як вона вчора витріщалася на нашу нову кавомашину? — запитав Сергій, відпиваючи ковток, поки я збирала волосся у хвіст перед роботою. Його голос звучав весело,

— Ти взагалі мене чуєш, Максиме? — я стояла біля вікна, стискаючи телефон у руці так, наче це була не слухавка, а остання нитка, що тримала мій спокій.

— Не збираюся я впускати твоїх родичів у свою квартиру! — мій голос тремтів, але не від страху, а від образи, яка випалювала все всередині, наче розпечене залізо.

— Ну що, Таня, вітай мене — тепер я офіційно вільний птах, бо наш відділ просто взяли і закрили одним днем. Я кинув теку з паперами на тумбочку

— То що, Степане, це все, на що я заслуговую після тридцяти років спільного життя — почути, що я в цьому домі лише для того, щоб подавати обід

— Та ти що, Вікторіє, невже рідній свекрусі пошкодуєш? Твій батько ж тобі такий капітал залишив, а ми з сином ледь на плаву тримаємося! Голос Надії Петрівни пролунав