Яринко, ти до Оксанки не ревнуй! — лагідно просила свекруха Людмила Іванівна, щоразу вимовляючи ім’я колишньої невістки з такою щирою теплотою, що це просто вибивало Яру з колії. — У них із Богданом давно вже нічого немає, повір мені. — Та ви чого так впевнені, Людмило Іванівно? Самі як поставилися б до такого, якби ваш чоловік із колишньою дружиною дружив? Це ненормально! Яру аж тіпало від гніву. Коли вона вирішила достроково повернутися з відпустки, то очікувала знайти в квартирі хіба що безлад. Але ніяк не Оксану — колишню дружину її чоловіка, Богдана. Про те, що її чоловік підтримує тісну, неперервну дружбу з екс-дружиною, Яра дізналася випадково, через три роки спільного життя з Богданом. Того дня вони гостювали у Людмили Іванівни на заміській садибі. Яра вийшла на город набрати свіжої зелені до столу. Коли повернулася, то затрималася біля дверей, почувши частину розмови свекрухи із сином
— Яринко, ти до Оксанки не ревнуй! — лагідно просила свекруха Людмила Іванівна, щоразу вимовляючи ім’я колишньої невістки з такою щирою теплотою, що це просто вибивало Яру з
Сонечко, завтра поїдемо у супермаркет, — сказав Олексій, коли вони переїхали до його просторої, хоча й дещо занедбаної, холостяцької квартири після весілля. — Треба заповнити холодильник на тиждень, я тебе відвезу, а ти вибереш усе, що треба. — Любий, я вже про все подбала, — з усмішкою відповіла Софія, і в її очах сяяло почуття виконаного обов’язку. Олекса відчинив холодильник і аж ахнув. Холодильник був заповнений, наче у рекламному ролику. Молочні продукти, свіжі овочі, м’ясо, заготовки для борщу — усе було розкладено по контейнерах із етикетками. Коли дружина встигла стільки всього купити? Як донесла це сама? А головне, на що вона все це купила?! — Ти витратила весь весільний подарунок? — хмикнув він, відчуваючи деяке занепокоєння. — Ні. Я витратила лише чотири тисячі гривень, не хвилюйся, любий. Довірся мені. Я знайшла оптовий ринок, де ціни нижчі. І купила продукти зі знижками, які довго зберігаються
— Як назвати ту жінку, яка спить, коли її чоловік іде на роботу голодним?! Це питання, наче суворий вирок, лунало в голові Софії з самого дитинства. Його часто
Оксаночко, голубонько, як справи? Вітя в мене обідає тепер. І вечеряє. — Так, я знаю, Лідіє Іванівно. — Ну, ти не переймайся, люба. Просто я досвідченіша, розумієш? Чоловіки ж такі вибагливі. От Вітя виріс на моєму борщі, а ти, ну… молода ще. — Розумію, — спокійно погодилася Оксана. — Добре, що у Віктора є ви. Бо я б, мабуть, не впоралася з такими високими стандартами. Свекруха явно чекала іншої розмови. Сліз, докорів, прохань навчити готувати той самий «справжній» борщ. А отримала — згоду та навіть комплімент. — Ну, гаразд. Бережи себе. Оксана поклала слухавку та посміхнулася. Вона припинила готувати не зі злості чи помсти — просто не бачила сенсу витрачати свій час, сили та тепло на того, хто цього не цінував і вважав її старання недостатніми
Оксана відчула, як усередині щось обірвалося. Це був не різкий, болючий надрив, а тихе, остаточне розчарування, наче тріснула тонка порцелянова чашка. Раніше, звісно, вона б заплакала. Або кинулася
Двері відчинила нам мама. Вона лише кивнула, запрошуючи пройти. Жодної усмішки, жодного пориву взяти онука на руки. Вона просто стояла, чекаючи, поки ми знімемо взуття у вузькому передпокої. Батько, Василь Іванович, сидів за столом у вітальні, гортав свіжу «Газету по-українськи». Його обличчя було закрите папером, як захисним щитом. На щойно накритому, на диво щедрому столі, поряд із нарізаними ковбасами, домашнім холодцем та консервацією, стояли три літрові банки аджики. Всі три — з акуратними, роздрукованими на принтері наклейками: «Для Мариночки». Сестрі відклала, зрозуміла я одразу. Марина, моя старша сестра, завжди була обличчям родини, успішною, улюбленою. І щороку найкращу, найгострішу аджику, як і найкращі шматки життя, мати віддавала їй. — Проходьте, сідайте, стіл накрила, — голос матері був буденним і дещо напруженим. Жодної радості з приводу онука, який приїхав у гості вперше за кілька місяців
Я везла Данила до батьків – йому щойно стукнуло чотири. Коробка з кремовим «Наполеоном» вмостилася на моїх колінах, його дрібні, старанні малюнки – у сумці. Малий старався весь
Ранок понеділка в їхній маленькій, тісній, орендованій студії на Борщагівці зазвичай починався тихо: Максим уже поїхав на роботу, вона готувалася до свого робочого дня. Але тут, без попередження, з’явилася свекруха. З ключами. З новиною, яка була настільки неймовірною та чудовою, що свідомість Софії відмовлялася її приймати. За три роки шлюбу з Максимом Софія навчилася розпізнавати в очах свекрухи не лише втому, а й інші, менш зрозумілі вогники. Це були вогники лукавства. — Пробачте, Лідіє Олексіївно, я не зовсім розумію… Яка саме квартира? Свекруха зітхнула, як людина, якій доводиться пояснювати ази життя нерозумному дитяті. — Ну як, яка? Трьохкімнатна на Жилянській. Моя єдина квартира. Я дарую її вам із Максимом
Лідія Олексіївна, свекруха Софії, поклала на кухонний стіл ключі від квартири. Вона зробила це з таким виглядом, ніби то були не звичайні металеві вироби, а холодний, важкий вирок.
Не давай ти свої гроші в ту хату. Не подякують. Он там, за селом, є ділянка. Купи її. Потроху будуй своє, — порадив сусід, що знав життя. Андрій так і зробив — стиха, нікого не посвячуючи. У вільні дні клав блоки, піднімав стіни, ставив крокви. І за два роки хата вже стояла коробкою — велика, міцна, тепла. Про його хату мама дізналася випадково. Хтось із людей сказав їй, що Андрій будується. Ввечері вона прийшла в його кімнату — різка, така, якої він не знав. — Андрію! У тебе є хата?! І ти мовчиш?! А твій брат? Він же молодший! Він має перший стати на ноги! Ти зобов’язаний допомогти! Він спробував спокійно: — Мамо, я будую собі. Я все життя… сам… Але вона не слухала. — Ти маєш допомогти Іванові! Він — твій брат! А ти… Ти повинен думати про родину
Андрію було п’ять років, коли світ уперше тріснув навпіл. Він пам’ятав ту ніч — батька принесли односельці, і мама впала коло порога, наче хтось вибив у неї землю
Що означає «ні»? — перепитав він, і в його голосі з’явилася розгубленість. — Софіє, ти, мабуть, не зрозуміла. Це мій син. Мій єдиний син. Я не можу просто залишити його сам на сам зі складнощами. — Його ніхто не виганяє. У нього є будинок, — Софія спокійно взяла зі столу вже охолоджену чашку з трав’яним чаєм. Вона не відпила, а просто тримала її в руках. — І мати, яка, якщо я правильно пам’ятаю твої ж розповіді, не «контролює» його, а намагається стимулювати або до навчання, або до пошуку роботи. Чи під «конфліктом» і «відсутністю життя» ти маєш на увазі саме це? Роман почервонів. Вона влучила прямо в сутність проблеми, не вдаючись до емоцій. Вона не звинувачувала, а просто констатувала очевидне, і це його дратувало найбільше. — Це не твоя справа, які там у них стосунки! Моя справа — підтримати його! Він мій рідний син! Я думав, ти мене зрозумієш. Ми ж одна родина
— Так, Софіє… Нам треба поговорити. Наступного тижня наш син, Артем, переїжджає до нас. Софія підняла голову від монітора, на якому мерехтіли цифри фінансового звіту. Вона повільно, майже
Куряче філе знову вийшло трохи сухувате, Наталко, — Андрій обережно відсунув тарілку і злегка скривився. — У мами воно завжди таке ніжне, знаєш. Може, ти б поцікавилася її секретами? Наталія повільно поклала виделку на стіл, намагаючись не зітхнути надто голосно. Вона щойно закінчила робочий день і витратила майже годину на приготування вечері — куряче філе з рисом та овочами. — Минулого разу я заходила до Лідії Олексіївни, пам’ятаєш, чим це скінчилося? — Наталія прагнула, щоб її голос звучав спокійно і незвинувачувально. — Вона дві години пояснювала, що я навіть овочі для салату нарізаю неправильно. І не лише їх. — І що? Зате навчила б тебе чогось корисного! — Андрій узяв телефон, демонструючи повну незацікавленість у подальшій трапезі. — Ти ж доросла людина, варто навчитися сприймати конструктивну критику
— Куряче філе знову вийшло трохи сухувате, Наталко, — Андрій обережно відсунув тарілку і злегка скривився. — У мами воно завжди таке ніжне, знаєш. Може, ти б поцікавилася
Я пам’ятаю той вечір, наче це було вчора. Запах смаженої цибулі та грибів, що змішувався з ароматом свіжозвареної гречаної каші. За вікном, яке ми винайняли на околиці нашого міста, повільно спускалися осінні сутінки, огортаючи бетонні багатоповерхівки. Макс сидів навпроти, гортаючи стрічку новин у телефоні, і вигляд його зосередженого профілю, освітленого синім світлом екрана, видавав у ньому повне відчуження від світу довкола, а головне — від мене. Ми одружилися лише місяць тому. Місяць — це не час, щоб будувати спільне життя. Це лише короткий, ейфорійний проміжок, який, здавалося, мав належати нам двом. Але п’ять суботніх днів нашої молодої сім’ї вже були вкрадені. Вони належали не нам, а Галині Петрівні, Максимовій мамі. – Софієчко, то ти о котрій завтра приїдеш? – пролунав у слухавці голос Галини Петрівни
Я пам’ятаю той вечір, наче це було вчора. Запах смаженої цибулі та грибів, що змішувався з ароматом свіжозвареної гречаної каші. За вікном, яке ми винайняли на околиці нашого
Чотирнадцяте лютого видалося морозним і сніжним. Температура впала до мінус п’ятнадцяти. Катерина одяглася ретельно: чорні широкі штани, кремова шовкова блуза, елегантний тренч. Світле волосся зібрала в низький хвіст, зробивши акцент на мінімалістичному, але виразному макіяжі. Вона приїхала о шостій, допомогла Мар’яні розставити меблі, закріпила постери на стінах, розвісила гірлянди. Увімкнула проєктор, перевірила презентацію. Усе працювало бездоганно, створюючи атмосферу дорослого, стильного заходу в тісній, але затишній квартирі. Гості почали підтягуватись до сьомої. Колеги Мар’яни із фітнес-клубу, друзі Олега, кілька сусідів. Люди двадцять п’ять у двокімнатній квартирі, гучна музика з колонок, інтенсивний запах піци та ролів від кейтерингу. О пів на восьму з’явився Вадим Ковальчук. Чоловік років тридцяти п’яти, у дорогому, ідеально пошитому сірому костюмі, з акуратною, доглянутою бородою, впевнена хода. Катерина відчула, як її долоні спітніли
Катерина стояла біля вікна своєї однокімнатної квартири в типовій київській «панельці» на Оболоні, дивлячись, як за склом неквапливо кружляє лютневий сніг. Внизу гуркотіла техніка — черговий етап забудови

You cannot copy content of this page