Головна

op

Батьки зробили все можливе, щоб розірвати ці, на їхню думку, непотрібні стосунки сина. І їм вдалося. Руслана відправили за кордон на навчання. Оленка лишилась сама. Та доля мала свій план. Через кілька тижнів дівчина відчула, що носить під серцем дитину. Вона телефонувала Руслану, писала листи, надіялася бодай на одне тепле слово. Але відповіді не було. Зрештою вона зібралася й пішла до його батьків. – Це ваша онука чи онук, – тихо сказала вона, тримаючи долоню на животі. – Не смій більше приходити! – різко перебила його мати. – Це не його дитина! Ти вигадала все, щоб втримати його. Ми тобі не віримо
Життєві історії 0
Оленка завжди була дівчиною, яку важко не помітити. Не через багатий одяг чи якусь особливу красу, а через очі — великі, щирі, сині, мов весняне небо. Вона виросла
Через рік Ольга одружувала сина. На весіллі Сергій був серед гостей. Він стояв осторонь, дивився, як син танцює з молодою дружиною, і в душі його щось стискалося. Він не був батьком у повному розумінні, але життя дало йому хоча б можливість побачити плід колись зрадженого кохання. Після весілля він підійшов до Ольги: – Дякую, що ти виховала його. Ти сильна жінка. – А ти, Сергію, маєш нарешті відпустити минуле. І полюбити себе. Бо без того – ти й далі самотній. Він усміхнувся крізь сльози. Минуло ще кілька років. Сергій так і не одружився, але почав інакше жити – не тікати від спогадів, а приймати їх. Він допомагав синові Ольги, як міг, підтримував їхню родину
Життєві історії 0
Ольга була дівчиною із звичайної родини. Після школи вона вступила до інституту в місті – це була її велика мрія. Вона вірила, що навчання відчинить двері до іншого
Зранку, коли село прокидалося, Оля зібралася й пішла в магазин. Хотіла купити хоч шматок хліба, бо дуже хотіла їсти. І саме там, біля полиць із крупами, вона почула знайомий голос: – Олю? Це ти? Вона здригнулася й обернулася. Перед нею стояла її колишня класна керівниця – Лідія Степанівна. Та сама, яка колись захищала її від насмішок однокласників і часто повторювала: «Ти сильна, Олю, тримайся». – Дитино моя, що з тобою? – запитала вчителька й уважно подивилася на округлий живіт. Оля опустила очі. Вона не знала, що сказати. Сором душив її, та сльози знову потекли. Лідія Степанівна все зрозуміла без слів. Вона легенько торкнулася плеча дівчини: – Ходімо до мене, зараз все мені розкажеш
Життєві історії 0
Оля сиділа на старому, скрипучому кріслі в своїй кімнаті й обіймала руками живіт. Сльози котилися самі собою, бо думки не давали спокою. Народження дитини мало б стати для
Валентина Павлівна, хоч і не приймала вибору сина, була мудрою жінкою. Вона знала: коли син любить, марно сперечатися. І тоді вирішила піти іншим шляхом. – Добре, – сказала вона сама собі. – Якщо вже так, я зроблю зі Світлани справжню даму. І почалася велика робота. – Ти ж учителька, – казала свекруха, – діти дивляться на тебе. Ти маєш бути прикладом. Спочатку Світлана ображалася, плакала потайки. Але поступово зрозуміла, що це робиться не зі зла, а з бажання допомогти. І справді, з часом вона змінилася: стала витонченою, впевненою в собі. Її учні захоплювалися, колеги поважали. Олег після закінчення інституту залишився викладати, отримав звання доцента. Світлана стала улюбленою вчителькою в школі. Їхня пара вважалася зразковою. Єдине, чого бракувало, – дітей
Життєві історії 0
Олег завжди здавався мамі особливим. Син учительки літератури й директора школи, він із дитинства ріс серед книжок, віршів та шкільних вечорів. Його мама, Валентина Павлівна, мала одну мрію:
Того осіннього дня все складалося, як завжди: поспіх, документи, звіти. В офісі з’явився новий начальник відділу – Сергій Іванович, чоловік середніх років, спокійний і вимогливий. Марина ставилася до нього з повагою, але й з певною обережністю. В обід вона вибігла з офісу, щоб встигнути передати документи в іншу установу. Раптом її погляд упав на церкву біля площі. Біля входу стояли жінки зі свічками, а всередині лунав спів. «Сьогодні ж Покрова…» – згадала вона несподівано. Марина відчинила двері, зайшла, несміливо запалила свічку. Стояла й дивилася на ікону Богородиці. В пам’яті чітко виринули бабусині слова: – Покровонько, Покровонько, покрий мою головонько…
Життєві історії 0
Марина добре пам’ятала запах бабусиної хати. Свіже сіно, яке завжди зберігалося на горищі, домашній хліб, витягнутий щойно з печі, і легкий аромат яблук, що дозрівали в коморі. Вона
Якось восени Марія Іванівна задумала: – Покличу їх обох на храмове свято. Посидимо разом, може, хоч слово тепліше згадають. Вона зателефонувала Ользі: – Доню, приїжджай. Я борщ зварю, коровай спечу. Ірина теж буде. На тому кінці дроту почулася тиша, а потім холодний голос: – Мамо, я приїду. Але ти ж знаєш, що з нею спілкуватися мені тяжко. – Оленько, – майже благала мати, – та то ж твоя сестра. Я ж не вічна… Ольга мовчки зітхнула. Приїхала, але весь час трималася осторонь, говорила з матір’ю та з дітьми Ірини, проте дивилася на сестру так, ніби між ними була стіна
Життєві історії 0
Яка ж мама не мріє, щоб її дорослі діти жили між собою в мирі і злагоді. Мріяла про це і Марія Іванівна. Вже кілька років, як жінка залишилася
Квартира була стара, і Ганна вирішила: «Треба хоч тут зробити ремонт. Бо шпалери облізли, підлога скрипить, кухня – як із минулого століття». Одного вечора Ганна заговорила з дітьми. – Синочку, доню, я думала ремонт почати. Та грошей не вистачає. Може, допоможете трохи? Син знизав плечима: – Мамо, зараз тяжко, сам кредит плачу. Дочка відвернула очі: – Мамо, ми б і раді, але в нас свої витрати, ти ж розумієш… Ганна відчула, як холод пройшовся по спині
Життєві історії 0
– Не допоможуть нам діти, Степане, треба самим щось думати, – з сумом сказала Ганна дивлячись на пошарпані стіни квартири. Степан мовчав, але в його мовчанні відчувалася згода
Софія все питалася, коли по неї приїхати, а та лише відтягувала відʼїзд. І одного разу Софія все зрозуміла. – Тітонько, ви ж не можете зимувати самі на дачі! – сказала. – Це ж холодно, незручно… – Не переживай, дівчинко, я сильна. Мені й тут добре, – усміхалася Лідія Іванівна, хоча в глибині душі трохи боялася зимової самотності. Але вона знала: молодим треба простір, своє життя. Та доля мала власний план. Одного вечора на дачу приїхали молодята з чоловіком років під сімдесят. Високий, сивочолий, з добрими очима. Це був дідусь Ігоря – Степан Петрович. Він давно розлучився з його бабусею і жив сам. А коли дізнався, що внук одружився, приїхав, щоб привітати. – Добрий вечір, – привітався він, тримаючи в руках коробку цукерок. Знайомство було теплим і приємним, між Лідією Іванівною і Степаном Петровичем наче спалахнула іскра
Життєві історії 0
Лідії Іванівні було вже за шістдесят. Вона жила сама у своїй двокімнатній квартирі на шостому поверсі старої багатоповерхівки. Не вийшла заміж, дітей не мала. Спочатку дуже переживала через
Навесні трапилася ситуація, що все перевернула. Руслан приїхав із Ольгою й знову почали збирати продукти. – Мамо, дайте ще й цибулі, і квасолі. Бо ми цього року не встигли купити, – говорила невістка. Ярослава вже втомилася мовчати. – А ви мені коли поможете? Чи я маю сама до гробу гнутися? – Та хто вас просив садити стільки? – різко кинув Руслан. – Продавайте ту хату та й ідіть до міста. Нам і так клопіт із вами. Ярославу мов струмом ударило. Вона подивилася на сина і вперше в житті побачила чужого. – То ви думаєте, що я вам тягар? – тихо сказала вона. – Та ні, мамо, але ж і ми не можемо весь час сюди їздити, – невдоволено відповіла Ольга. Того вечора Ярослава довго не спала. Ходила по хаті, дивилася на фотографії, на речі, зроблені руками чоловіка. І в серці визрівало рішення
Життєві історії 0
Ярослава все життя прожила в селі. Була вона з тих жінок, які роботи не бояться. Поки жив її чоловік Петро, вони вдвох усе встигали: городи, господарку, худобу. Сина
Олексій повернувся додому з новиною: – Іро, уявляєш? Марійка виходить заміж! – Це добре, – усміхнулася Ірина. – Значить, життя йде вперед. Він мовчав хвилину, потім додав: – Я думав… Може, ми подаруємо їй квартиру? Ту другу. Ірина ледь не впустила з рук кухонну чашку. – Що?! Ту квартиру, яку ми купували для Софійки? – Ну, – Олексій знизав плечима, – у Марійки теж нове життя. Хочеться допомогти їй з чоловіком стати на ноги. – Але ж у неї є квартира! – голос Ірини затремтів. – Ти ж сам казав: усе залишив їй і матері. Тепер і цю забереш у нашої доньки
Життєві історії 0
Ірина вийшла заміж у двадцять вісім. Довго вагалася, бо знала: Олексій не вперше одружується. Йому було тридцять два, за плечима – розлучення, а ще маленька чотирирічна донечка Марійка

You cannot copy content of this page